Триває знімальний процес 25-хвилинної короткометражної історичної драми Оксани Войтенко «Син мій». Творці знімають за символічні гроші, без державного фінансування, й наразі відчайдушно потребують додаткового вливання, тому не відкидають мізерної надії на краудфандинг. При цьому частково змонтований робочий матеріал показує недаремну віру в результат і те, що вже витрачене пішло не на вітер, як це відбулося з двома нещодавніми повнометражними українськими фільмами.

У «столярному» павільйоні постапокаліптичної кіностудії Довженка збудовано свій міні-павільйон: за допомогою співавтора сценарію, ветерана АТО Анатолія Соболевського, у Хмельницькій області зробили й переправили до Києва відтворену криївку УПА, квадратну споруду 10х10 м. Але те, що це криївка, відразу не побачиш, для цього потрібно залізти драбиною на дах 2-3-метрової споруди, і спуститися всередину через імпровізований люк. Опиняєшся в напрочуд реалістичному приміщенні, де стіни складені зі щільно підігнаних нешліфованих дошок і стовбурів сосни, де-не-де стягнутих саморізами і майстерно задекорованих, аби не впадали в око в кадрі – все ж таки знімають про події 1946 року, коли ніяких саморізів іще не було.

«Немає так багато сосни у Франківській області», – бурчу я собі під ніс. Натомість хтось у напівтемному схроні відповідає: «А УПА була і в Тернопільській області, і в Рівненській». Погоджуюсь...

Ліхтарики (під старовину) освітлюють чотири двоповерхові ліжка попід однією зі стін – вони, як і вся криївка, збиті з дерева. До стін прироблені невеличкі полички. На них – коники, вирізьблені з дерева, і книги («На западном фронте без перемен» Ремарка, «Швейк» Гашека і «Робінзон Крузо» Данієля Дефо, унікальне україномовне видання 1934 року).

Тут-таки стоїть колода й порубані дрова. Поруч політично-еротичний куточок: прибиті листівки з відозвами «Повстанець» і «До зброї», роздруковані й оформлені малюнками памфлети «Їде Сталін на свині, Гітлер – на собаці, а Бандера – на коні, всіх їх має в сраці»; фотографії та рисунки напівоголених дівчат у цікавих позах... Усе свідчить про те, що тут живуть люди і їм притаманне все людське.

Посеред приміщення – стіл, за ним сидять чоловіки й навіть одна жінка, вона виявляється вагітною.

Дід промовляє тост: «На радість батькам, прост!» Але поруч хлопець нагадує, що у «професора» є спирт. Чоловік, який грає командира, секунду вагаючись, відповідає: «А давай».

«Стоп!» – лунає команда режисерки. Вона підходить до актора: «Слухай, “відіграй” цей спирт». Проходить іще один дубль, потім ще один. Режисерка вимагає промовистої реакції, щоб на обличчі людини, багато місяців закритої під землею, була печаль і радість і глядач усе це побачив і відчув драматичність ситуації українських вояків, які по завершенні Другої світової війни, після підкорення більшовицькою владою Західної України не мають шансів на перемогу, але все одно не бажають здаватися, й залишаються у своїх криївках, і навіть народжують там дітей.

Вікторія Янчук, художниця-постановник

«Мене цікавить історичне кіно як жанр, – каже мені Оксана Войтенко в перерві, тримаючи паперове горнятко паруючого в цілковитій холоднечі павільйону чаю. – При тому що багато знімається подібного кіно, потенціал цього жанру в нас поки не розкритий. Є прекрасний фільм “Брати”, є спроба переосмисли жанр – “Моя бабуся Фані Каплан”. До того ж ми зараз перебуваємо в той час, коли йде війна. І повсюди багато насилля. І про це багато знімають. Але мій фільм трохи про інше: про те, що – є війна чи нема – ти маєш залишатися людиною».

Та все ж головна колізія стрічки Оксани Войтенко – у народженні дитини в криївці, у бруді, в холоді, де немає ні гарячої води, ні медикаментів, ані нормальної їжі, коли крик дитини може привабити головорізів із НКВС.

«Сюжет я придумала, – розказує Оксана, – півроку над ним працювала, а потім знайшла практично те ж саме в реальності, що було прописано в моєму сценарії! Історія відбулася в Хмельницькій області, біля міста Долина. На що мої консультанти нарікали, мовляв, нащо брати такий нетиповий випадок. Але мені здається, коли ти знімаєш, то маєш робити не про типові випадки, а про пікові, кризові ситуації, які максимально проявляють жах війни. Єдине, як можна робити фільм про війну, це так, щоб люди подивилися, і сказали – ми війни не хочемо. Все інше – пропаганда... І я сама більше фільмів про війну не робитиму. Я ставлю крапку в цій темі, і хочу зробити крапку жирною, щоби фільм відбувся на найвищому рівні».

Оксана Войтенко – режисерка, сценаристка

Катерина Банах – директорка фільму та організаторка зйомки

Усю серйозність цих слів розумієш тільки тоді, коли дізнаєшся, що частина її дипломного фільму, складного у виробництві через брак грошей, була перезнята – зокрема, всі зйомки в декораціях. І це небачений перфекціонізм у наш час і в цій ситуації.

«Декорація була маленька, і ми не могли адекватно розвести мізансцени, – пояснює режисерка. – І простір у кадрі був “пласким”».

Тепер усе помінялося – декорація виросла майже вдвічі. Але якщо в команди на першому етапі зйомок була безкоштовно надана друзями найсучасніша цифрова кінокамера ArriAlexa, тепер знімають всього лише на дзеркальну фотокамеру Canon EOS 5D Mark III. Крім цього помінялися й виконавці головних ролей.

«Просто із самого початку я не зрозуміла для себе, хто є головний герой, який це має бути образ і як він має виглядати. А те, що “помінялася” і виконавиця жіночої ролі, виходить із ситуації: героїня підбирається під героя, вони разом мали виглядати гармонійною парою – мала бути хімія», – пояснює Оксана.

Тепер головного героя, командира, грає актор Денис Шевченко – високий симпатичний хлопець із полум’яними зеленуватими очима й запальним характером у кадрі. Його персонаж досі вірить, досі має повстанця в серці, і якщо хтось із ним не згодний, дає йому по вусах.

Денис Шевченко – актор, виконавець головної чоловічої ролі

«Мій герой справді знаходиться зверху над ситуацією, – пояснює свою роль Денис. – Все тримається на його харизмі, на його запалі. Я всіх утримую в схроні. Я сам колишній військовий, і як для командира взводу для мене було зрозуміло, як це все робити. Власне, мене з моїм персонажем і ріднить ця військовість. Врешті ж роль вибирає актора, правда?»

Спершу Денис мав грати не головну роль, а на головну потрапив, коли режисерка вирішила зробити героя більш мужнім, а Денис пасував. Але до пари йому потрібна була б і відповідна актриса. А тут Оксана випадково знайшла фотосесію Дениса Шевченка з Веронікою Шостак, де вони, обидва руді, відіграли перед фотокамерою рицарську сагу з мандрами в часі – від минулого до сучасності. І між ними була та бажана хімія, партнерський зв'язок, який був ідеально дотичним і до фільму «Син мій».

«Випадково», – сміючись, кажу я.

«Так, – додає Денис, – тільки випадок – це друге ім’я Бога».

Наступної зміни знімають якраз сцену, де героїня Вероніка має народжувати. Вона плаче, бо боляче і страшно. Поруч сидить її партнер, якого грає Денис. Він тримає її за руку, заглядає їй у вічі, переживає, каже лагідні слова, про майбутнє. Крик героїні, і – команда «стоп». І відразу йде наказ робити ще один дубль. Вероніка ще раз напружується, сльози наново котяться – новий дубль. Ще один. І ще. І ще. «Було», – врешті змилувалася режисерка.

«Досвід уже є, – відповідає мені Вероніка за межами майданчика на питання, чи не важко кілька разів поспіль відігравати таку сцену. – Я просто включаю себе і виключаю. Але розумію, що десять дублів таке не потягну – просто сльози закінчуються».

Вероніка Шостак – актриса, виконавиця головної жіночої ролі

Певно, актриса трохи лукавить: після зйомок в українському фільмі «Брати. Остання сповідь» у Вікторії Трофіменко, українсько-італійському «Ізі» Андреа Маньяні й ізраїльському «Големі: Початок» Дорона і Йоава Паз, Шостак навчилася, здається, всього – і як довго смажитися на сонці, і як по горах ходити, і як вагітною бути. А сльози – це легко.

«Кожен фільм додає, й особливо коли є контакт із партнером. У цьому випадку, народжуючи, я мала монолог, але ми з Денисом його розклали на діалог, і вийшло все набагато жвавіше, – розповідає акторка. – Мені загалом подобається, як знімає Оксана. І взагалі добре, що вона на таку тему робить кіно – показує цих людей у таких нелюдських обставинах».

Про українських повстанців Оксана Войтенко знімає вже другий фільм, а першим – короткометражкою «Кордон віри» 2016 року – може пишатися, настільки він продумано і грамотно зроблений, із переконливо розказаною історією, яка була живо й динамічно показана. А це рідкісне явище на теренах України, особливо для тогочасного студента другого курсу Інституту Карпенко-Карого. Новий фільм у чорновому монтажі виглядає навіть краще. І це цілком заслуга оператора Антона Борисюка, який знімав Оксані «Кордон...», Олександру Авшарову – чудовий документальний повний метр «Одесити на Донбасі», а Антоніо Лукічу – «Хто підставив Кіма Кузіна?».

Головний оператор фільму Антон Борисюк

Попереду ще дві натурні локації, десь у Київській області попід селом Дзвінкове, і три-чотири знімальних дні. А далі – завершення магістратури, пробивання фільму на фестивалі і, хто знає, велике режисерське майбутнє. Все ж таки Оксана орієнтується на клас, вимогливість і результат Джеймса Кемерона. Достойна орієнтація.

Фото надані знімальною групою