15:00
Неділя, 27 Травня 2018

Прем’єри українських молодих режисерів на «Молодості»

Про життя і війну. Три фільми — «Поза зоною» Нікона Романченка, «Гойдалки» Валерії Сочивець і «Київська історія» Михайла Маслобойщикова — як один зріз часу.
Прем’єри українських молодих режисерів на «Молодості»
Прем’єри українських молодих режисерів на «Молодості»

27 травня відкривається 47-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість». А одним із його головних завдань було й залишається відкриття нових імен і нових фільмів. Такими будуть короткометражки «Поза зоною» Нікона Романченка, «Гойдалки» Валерії Сочивець і «Київська історія» Михайла Маслобойщикова, що як прем’єри входять до фестивальної програми «Національний конкурс».

Цих трьох режисерів можна сміливо, але й відповідально зарахувати до найбільш перспективних молодих творців, які цілком розуміють, що роблять — тобто мають розум і вміння й таким чином тримають сучасність за бороду. Всіх їх об’єднує кілька речей. По-перше, вони друзі й належать до об’єднання з навмисно провокативною абревіатурою СУК — «Сучасне українське кіно». По-друге, їхні фільми, незважаючи на різні завдання й цілком самобутні ідеї, стилістично схожі — вони яскраво модернові, динамічні, зі рвучким і швидким переміщенням сцен від однієї локації до іншої, й навіть «Гойдалки» з їхнім принциповим режисерським завданням «статичності» подібні до «Поза зоною» і «Київської історії». Михайло Маслобойщиков висуває свою версію: «Схожість у стилістиці є, можливо, тому, що ми давно працюємо разом. Ми дивимося, що кожний із нас робить, і, може, підсвідомо у нас з’являються схожі риси».

Та фільми схожі й соціальними меседжами, і однією з наріжних тем — батьки і діти. В «… зоні» матір напружено чекає на дзвінок сина, який явно є солдатом і перебуває на фронті. В «… історії» батьків напряму не показано, але те, що малий хлопець — за деталями фільму очевидно є переселенцем — батьків втратив, читається в його самотності й депресивній поведінці. У «Гойдалках» син вчинив щось недобре й перестав говорити, з приводу чого батьки дуріють. «У мене є молодший брат, — розказує Валерія, — і коли я дивилася, як мама з ним спілкується, в мене виникла думка, що вона його любить більше за мене. Для фільму я писала характери, виходячи із цієї ситуації, і просто придумала обставини, в яких вони могли б проявитися». Для Нікона конкретна ситуація слугує засобом для узагальнення. «Коли я поїхав із дому, — каже він, — переїхав до Києва й почав жити сам, мені мама дзвонила п'ять разів на день. У мене був стан типу “режим очікування”, як у Хуліо Кортасара: “Життя — це зала чекання”. Це я зараз кажу про форму, а про героїню: як би це гучно не звучало, для мене йшлося про відображення всієї країни в одній жінці». Цікаво, що й Михайло теж апелював своєю історією до країни: «Я намагався відобразити своє відчуття, коли почався Майдан. Я сильно співпереживав дітям, бо вони, на відміну від батьків, не могли вибрати свою долю. Вони були заручниками обставин».

Болючі переживання героїв — основа трьох короткометражок. Це одночасно й рефлексії режисерів на реальність, і намагання пояснити собі ж, що відбувається в них у душі, а заразом — і зовні, в житті. Війна в країні, яка обороняється від агресії монструозного сусіда, так чи так змушує на це реагувати. Хтось впадає в маразм і ламає сім’ю, хтось стверджує, що нічого не відбувається, й зариває голову в пісок курортних пляжів світу, а хтось краде велосипеди, як у «Київській історії». Михайло стверджує, що відправною точкою для його фільму була крадіжка велосипедів одночасно в його оператора і ще кількох знайомих. «Я подумав, що це цікавий маркер часу. Як у Де Сіки в його “Викрадачах велосипедів” — режисер саме в такий спосіб хотів показати свій час. У мене немає стилістики неореалізму, але мені хотілося вкарбувати важливий для мене 2014 рік».

Час хвилює всіх героїв і всіх творців фільмів. Це така константа життя, коли ти весь час перебуваєш у русі, бо інакше не можеш, інакше збожеволієш, не встигнеш. Це константа XXI сторіччя. У «Гойдалках» подруга героїні намагається встигнути врятувати дитину — зібрати гроші і зробити їй операцію, бо інакше смерть. У «… зоні» час — це так само смерть, адже чим довше немає дзвінка, тим певніше для матері, що з сином сталося щось непоправне. В «… історії» все є часом — намагання хлопця з Києва не думати про війну, хоч постійно на неї натикається, а для хлопця з Донбасу — намагання не згадувати про війну, в якій непоправне вже сталося. І все це, ця реальність і наше буття в ній, вимагає переосмислення, віддзеркалення. Тож не дивне звернення режисерів до реалізму. У випадку з фільмом Романченка навіть до гіперреалізму: він вдається до буквального й дуже детального змалювання життя героїні, й кондитерська фабрика постає самим простором, у якому вона живе. Потім камера неухильно слідкує за нею, за кожним рухом голови, за сльозами, закушуванням губ, заплітанням волосся, розмовами з чоловіком, стоянням між фонтанами, сидінням посеред зруйнованого будинку. А потім, у фіналі, цей геніальний погляд — у камеру, ніби вона побачила, що за нею стежить… час? Нікон: «Майбутнє — за документальним кіно. Мене приваблює гола правда, життя, яке ти хочеш фіксувати. Поєднання очікування нації з “підвішеним станом” кожного з мешканців країни». Валерія: «Хочеться відображати реалії, а не придумувати їх. Що бачиш тут і зараз. Щоб це було найбільш правдиво для глядача». Михайло: «Я сильно не прагну до реалізму. Мене цікавить суб’єктивне відчуття реальності. Але воно працює, якщо є йому якась противага: якщо є світ, який бачать всі, отже є моменти, які видні лише для героя». Якраз щодо останнього в Маслобойщикова є чудова сцена, коли київський хлопець повертає на своєму велосипеді й ніс до носа зтикається з БТРом, а потім, вдивляючись в обличчя бійців на броні, бачить в одному з них себе. «Одного разу, — розказує режисер “… історії”, — я спитав у свого продюсера, Ельміри Асадової, чи можна додати БТР, на що вона відповіла “нема нічого неможливого”. І я за це її дуже поважаю».

Загалом зйомки саме цих короткометражних фільмів створили неабиякі проблеми, адже режисери, піднесені у власних очах через фінансову підтримку Держкіно, стали занадто сміливими й розширили свої локації та час зйомок до надмірних меж. Наприклад, Нікон Романченко, який перед цим не знімав півтора року, хотів, як йому коментували, здається, зазняти все, в результаті зробив власну, режисерську версію фільму на 70 хвилин, звісно, для Держкіно потім скоротив її до 25 хвилин. Михайло Маслобойщиков «захотів, щоб було багато сцен — як тренування перед майбутнім повнометражним фільмом», і «жодної локації у фільмі не було безкоштовної», «навіть метро», — підказує Валерія. А Валерія взагалі мала особливу, екстраординарну проблему: «Як це не дивно, було важче працювати, коли — вперше! — з’явився бюджет. Бо раніше ми працювали “на колінці”. А тепер за кожний крок потрібний звіт, за кольорокорекцію потрібно платити 20 тисяч, хоча раніше її робили за так, по дружбі…».

Ще один спільний момент в означених короткометражках — війна. Але війна не натуралістична, без бойових дій і стрілянини в кадрі. У «Гойдалках» стрілянина лише чується, коли герой грає в комп’ютерну гру. В «… зоні» війна — у волонтерських зборах на потреби армії, у морзі, куди привозять вбитих воїнів, у чеканні на дзвінок із фронту. В «… історії» крім новин про російську інтервенцію і БТР, є сцена, де хлопець із Донбасу питає у хлопця з Києва. «Ти знаєш, що це?» «Ні». «Це камера з дрона». «З якого дрона? А де ти її знайшов?» «Біля дому». «А де твій дім?» Мовчання.

«Мені хотілося зробити фільм про війну без війни в кадрі», — каже Нікон. «Я намагався жити життям, яке ігнорувало війну, — каже Михайло. — Але в цьому якраз і є драматизм історії, що навіть якщо ти замкнешся в колі своїх інтересів, вона все одно прийде до тебе, у тій чи іншій формі». Валерія продовжує: «У мене фільм починається з вибухів, які чуються з навушників героя. Війна бентежить, і про це говориш, але хотілося би про це говорити не напряму». І режисери про це говорять не в лоб, і часом так сильно, що могли би позаздрити творці й «Добровольців Божої чоти», і «Першої сотні».

До прикладу, в «… зоні» героїня рухається ніби географічно з заходу, Тернополя, через центр, Київ, на схід. Монотонна робота на фабриці зміняється багатолюдною й активно-веселою столицею й переходить спочатку в морг-із-невідомими, а потім у-руїни-десь-там. Цей рух вражає, ці картини вражають, бо в голові глядача створюють жахливу картину буття, в якому війна чи-то-є-чи-то-немає, але морги існують, і жах втрати теж.

В «… історії» десь про це ж неймовірно влучно «проказує» останній кадр: двоє героїв фільму, проходячи алеєю на бульварі Шевченка, випадково потрапляють у кадр, коли фотографуються українські бійці. Таким чином вони потрапляють у кадр самої історії, хоча не мають до неї стосунку, не мають стосунку до війни, де щодня — щодня! — гинуть чиїсь сини, чоловіки й батьки. Цей кадр каже дуже багато — що поза життям існує війна, що поза війною існує життя…

Складені певною мірою в одне ціле, три короткометражні фільми об’єднання молодих кінематографістів «СУК» роблять роботу як ціле психологічне відділення — шокують і лікують, тішать і змушують задуматися, при цьому будучи одночасно й потужними мистецькими виявами українського кіно, й соціально-важливими вчинками, потрібними, очікуваними і бажаними для глядача. Навіть для того, який не думає про Україну, дітей, війну. Або навпаки — саме для такого, щоб він задумався.

Симптоматично, що кожен із режисерів — і Нікон Романченко, і Валерія Сочивець, і Михайло Маслобойщиков — готують повнометражні проекти. Реальність змушує, а час іде.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1669
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop