«Птах душі»: фільм про український «міцний горішок»
В арці перед Лютеранським провулком висить елемент фільму жахів — червоний транспарант із білим написом: «Слава великому Октябрю!», а перед ним і поруч із ним — червоні стяги із жовтим серпом і молотом. Зважаючи на те, що це з’явилося незадовго перед колишнім радянським святом 1 травня, перехожі з подивом зупиняються, і з часом із видимою на обличчях блаженною ностальгією або туристичною заповзятістю починають використовувати нагоду для фотографування і селфі, мовляв, «а що — гарні були часи, ковбаса по 2,20, і весело було жити».
Власне, з «веселого» й має розпочатися стрічка «Птах душі»: за сценарієм, відбиваючи історичну даність, 5 листопада 1968 року, перед колишнім радянським святом так званої жовтневої революції, на вулиці Хрещатик відбувся акт самоспалення, влаштований Василем Макухом, колишнім воїном УПА, що пройшов десять років сибірських концтаборів і тепер, протестуючи проти русифікації України та вторгнення радянських військ до Чехії, облив себе бензином і на очах чисельних перехожих смолоскипом згорів на центральній київській вулиці. Цей вчинок збурив народ, відгукнувся в закордонних ЗМІ і став причиною розмови поета Василя Стуса із художницею і представницею «шістдесятників» Аллою Горською. Це — початок фільму, де Стус є центральною постаттю. Один із найбільших поетів ХХ сторіччя, інтелектуал і велика заноза для радянського ладу, він виглядатиме у фільмі не класичним представником «поетичного кіно»: за словами режисера, Романа Бровка, він буде героєм. «Постать Стуса — велична і визначна, — каже для «Детектора медіа» режисер. — Але для тих, хто його знає, хто цікавиться поезією, це зрозуміло, і вони прийдуть у кінотеатри подивитися фільм про нього. Наше ж завдання — розширити аудиторію до меж молодіжної, залучити той народ, який щось чув, але не зовсім у контексті. І якщо не буде видовищної картинки, глядач, що бачитиме в кінотеатрі “Форсаж 9” або “Форсаж 10”, чи що там буде на той час, а поруч фільм “Стус”, не піде на наше кіно, не важаючи ні на ідеологію, ні на цікаві-важливі історичні факти».
Орієнтація режисера на масовість цілком логічна, з огляду хоча б на виграний минулорічний, 10-й, пітчинг Держкіно, в якому фільм проходив за категорією «широка глядацька аудиторія». Рік тому у проекту за сценарієм Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова був зазначений загальний бюджет у 44 мільйони 17 тисяч гривень. 50 % із них мала надати держава. Виробником виступає ТОВ «АС “Ум-Груп”» і її продюсер Артем Денисов. Виходячи із задуму виробників, глядач має отримати напружену драму із залученням великої кількості героїв (до сотні акторів), чисельних локацій (у Києві та Київській області) і, в ідеалі, з телевізійною версією до 8 серій. «Але наші телеканали, — жаліється режисер, — займають таку позицію, типу “ви зніміть, а ми потім будемо думати”. І це дуже сумно, бо, знімаючи зараз, ось цю сцену на Хрещатику, ми багато грошей витрачаємо на підготовку, на аренду, апаратуру, людей. Та на цьому об’єкті можна було би зняти не одну сцену, а декілька — якби ми знали, що буде розширена, телевізійна версія. Нам би не довелося це робити повторно, якщо якийсь канал скаже «давайте».
Навколо ходять люди, вбрані в дивний, вінтажний (?) одяг та явно осінній — представники масовки, вдягнуті заздалегідь, зі значно більшим, ніж треба, запасом часу, обмахують себе капелюхами і беретами, бо все ж на 29 квітня о 8-й годині вечора доволі тепло. Один чоловік, очевидно, не з масовки і не з перехожих, впадає в око своєю невінтажною сорочкою й шаленою подібністю до Василя Стуса. Не дивно, бо це актор Дмитро Ярошенко, відібраний із-поміж п’ятдесяти інших претендентів на головну роль і затверджений за два тижні до початку зйомок. Він і на майданчику опинився за схемою «з вогню — і в полум’я» — тільки-но з поїзду, який привіз його з Маріуполя, де він для «Гоголь-фесту» в межах свого проекту «Голос і барабани» читав свої вірші під свою ж музику. Збіг?
«Було би круто написати музику, на яку би поклали вірші Стуса, — каже Дмитро. — Я ще не говорив про це зі своєю групою, але це би допомогло додати фільмові трохи іншого бачення, а разом глибини і достовірності». Саме достовірності й реалістичності прагне Дмитро у своїй роботі над образом Стуса… хоча він стверджує, що не збирається створювати «образ». «Це не образ, це точно, — продовжує Дмитро. — Це частина живої реальності. Щось я дослідив, а щось маю дослідити. Мене затвердили лише два тижня тому. Сьогодні буде сцена без слів. До червня — лише чотири знімальних дні. А з червня вже… Зараз у мене немає вистав чи проектів, тож я маю час на заглиблення в роль».
Дмитро вдивляється у фотографії Стуса, активно читає його твори, читає книжку про нього, написану сином, із яким поки не мав можливості познайомитися. З дитинства він сам пише вірші, тепер має музично-поетичний проект. Для відображення свого персонажа покладатиметься на свій головний акторський інструмент, виготовлений і загартований ще за часів роботи в театрі «Дах» у спектаклях «Річард Третій. Пролог», «Ідіот» чи «Український Декамерон».
Загалом у фільмі промайнуть роки від 50-х до 80-х, торкаючись і сьогодення. Все буде зроблено у формі флешбеків, повертаючи глядача в минуле, яке буде ретельно реконструюватися. Якщо говорити про те, на що ж це буде схоже, режисер Роман Бровко наводить як приклад російський серіал «Троцький» Олександра Котта. Втім, Роман розуміє, що такі порівняння робити в наш час не варто. Тоді — «Давлатов»… «Так чи інакше, — намагається пояснити Роман, — Стус був гострою постаттю, із протиріччями і протидіями. Це такий собі український “міцний горішок”. Звісно, це не буде бойовиком, але зрозумійте: людина вибрала собі опонента, і цим опонентом був не мало, не багато — Радянський Союз!».
Зйомки проходитимуть улітку, але з відтвореннями осені та зими, в інтер’єрах київських та «пермської» в’язниці, де Василь Стус загинув 4 вересня 1985 року, хоча вже йшла Перебудова. Як саме Стус загинув — достеменно не відомо. Не кажуть наразі про це і творці, натякаючи на відкритий фінал.
У прокаті фільм очікується 2019 року.
