У студій звукозапису столичного Будинку кіно потойбіч товстого скла звукоізоляції сидить перед мікрофоном актор Театру на Лівому березі Андрій Мостренко. Читає: «Обставини, в яких проходило життя мого дитинства, були такі: батько мій працював на цукроварнях, що будують, зазвичай, у глушині, далеко від великих і малих міст». Із цього боку скла Тетяна Філевська, сценаристка фільму «Малевич», просить прочитати ще раз. Як саме — радить Олександр Курій, музичний редактор: «Ніби ти береш дитину за руку». «Це має бути як сповідь», — додає режисер фільму Володимир Луцький. Потойбіч скла Андрій старанно читає те ж саме ще раз. А потім ще, і ще, поки нарешті спільно не знаходять правильний тон, правильний підхід для того, щоб вербалізувати шматки автобіографії Казимира Мелевича, всесвітньо відомого художника-абстракціоніста початку XX сторіччя, який народився в Російській імперії, був поляком, але підписувався як українець.

Документальний фільм про нього від початку був задуманий у формі пошуків «невідомого Малевича» і в іншій спосіб, ніж знімали перед цим, — без повторів із Вікіпедії й цілком відмінно від уже знятих фільмів. Ніби працюючи на цей задум, доля привела творців до двох відкриттів, про які або не знав ніхто, або знали лічені спеціалісти…

Тетяна, щоб розім’яти ноги, пропонує вийти на хвилинку на каву. Поки спускаємося по сходах, розпитуємо її. «1917 року, коли Малевич став свідком подій в Україні, коли їх пережив, — розповідає Тетяна, — він починає асоціювати себе разом з українцями. В анкетах, в листах він пише “я був українцем”. Він навіть своїй сестрі казав писати в графі національність “українка”».

Ким була мама Казимира — достеменно не відомо, можливо, й українкою. А батько був поляком зі старовинного шляхетного року, який жив в Україні вже понад триста років. Про це всі знають. «Не знають про те, — додає Тетяна, — чим і як ріс Казимир, про його українську складову. Адже про Малевича говорили в контексті російського авангарду, що не дивно — росіяни на все радянське кажуть як про російське. Українці ж мало говорили про Малевича в Україні як про українського художника, і ще менше про Малевича у світі. Фільм про нього — це фільм про українську компоненту художника». І на цю тему, крім стрічки «Казимир великий, або Малевич селянський», яку 1994 року зняв найкращий дослідник художника, мистецтвознавець Дмитро Горбачов, фільмів більше немає.

Від початку творці налаштовувалися на дослідження. Тож не дивно, що, систематизуючи все вже відкрите, вони віднайшли місце, де насправді народився Малевич, зв’язуючи два факти: що Казимир народився в хаті своєї тітки й місце, де тітка, власне, жила, тобто це будинок на вулиці Жилянській.

Про це відкриття «Детектор медіа» вже писав. А от про що не писалося, то це щодо кіно про кіно: творці вирішили відтворити мало кому відомий — «десять осіб у світі про це знають» — сценарій Малевича до фільму, написаний ще в 1920-ті роки, задуманий разом зі знаним німецьким режисером-авангардистом, теоретиком і художником Гансом Ріхтером («Ритм 21», «Сни, які можна купити за гроші»), і зупинений лише самою смертю Казимира. Але чому цього досі ніхто не зробив?

«Це дуже складний матеріал, — відповідає Тетяна Філевська, — бо є сценарієм до абстрактного фільму-анімації, більше того, задуманого як кольоровий, а кольору на момент 1927 року в кіно ще не було. Крім цього, він не хотів мальованої мультиплікації, він хотів саме фільм, без акторів, але з геометричних фігур. На жаль, далі обговорювання справа не пішла. Проте Ріхтер задовго після смерті художника, в 1970-х роках, знайшов сценарій і почав його екранізувати вже зі своїми учнями. Вони вирізали з паперу об’єкти і з них робили анімовану аплікацію. Та Ріхтер теж не встиг його завершити за життя. Натомість ми продовжимо історію і покажемо, як цей сценарій Малевича намагалися візуалізувати Ріхтер з учнями».

У фільмі також будуть звучати вірші Малевича, специфічні вірші, білі, й повні філософії. Намагаючись знайти правильну інтонацію їх прочитання, Андрій Мостренко крутить на всі боки, підвищуючи пафос чи, навпаки, забираючи ледь не всі емоції. «Наповни голос силою переконання, — радить Тетяна. — Його філософія загорнута у форму вірша, але філософія була інтуїтивна».

Врешті, після 3-4 годин невпинної озвучки, Андрій Мостренко виходить зі своєї герметично закритої кабінки. Маючи фантастичний тембр і харизму, добре проявлену і в «Лоліті», і в «Річарді ІІІ», він заповнює собою студію. Так, ніби й не сидів на одному місці, тисячі разів промовляючи слова іншої людини.

«Це прекрасно. Несподівано, але дуже приємно, — пояснює він звернення до нього як до актора, який має озвучити Казимира Малевича. — Я не знав, як звучить його голос, але мені казали, що в нього був приємний баритон, яким можна було заслухатися, і всі отримували від нього задоволення. Тож я ні в якому разі не хотів зіпсувати враження, хотів створити лише атмосферу».

Непросте завдання зробити складний фільм, зважаючи ще й на примхи долі. Як лауреат 9-го пітчингу Державного агентства України з питань кіно, «Малевич» мав за режисера Ігоря Малахова, який, утім, під час зйомок вибув із проекту.

«Цей фільм від початку задавав свої правила, — пояснює продюсер Юлія Чернявська, — разом з цим формував і команду. Жартома та серйозно, ми з Олегом (Олег Щербина — другий продюсер фільму. — Авт.) кажемо, що сам Малевич бере участь у його створенні. Ми дуже довго готувалися, шукали форму, збирали інформацію, як результат — змінилися терміни виробництва, це потягло за собою зміну команди, рахуючи й режисера. На зміну талановитому Ігорю Малахову прийшов не менш талановитий Володимир Луцький, роботу якого глядач матиме змогу оцінити найближчим часом».

«Складна була ситуація, — продовжує Володимир, — бо на час мого приходу вже було кілька концепцій. Тож я зрозумів, що додавати ще одну версію фільму, свою, було би вже занадто. Ми з Танею зосередилися на основі. На спікерах і на відрядженнях — Таню відправили до Варшави і до Лос-Анджелеса».

Саме в Лос-Анджелесі розташований Гетті-центр, один із найбільших музеїв Сполучених Штатів, де і зберігається архів Арнольда Ігла та Ганса Ріхтера — важлива інформаційна база для заповнення лакун «невідомої складової Малевича», зокрема, напіввідома історія про створення Казимиром сценарію фільму.

«Таня тоді зробила героїчний вчинок, — зі сміхом каже режисер. — Тоді Лос-Анджелес палав від пожеж, аеропорти закривалися, 20 тисяч людей вже евакуювали… І вона туди полетіла!».

У такій напруженій і цікавій атмосфері, повній справжніх пригод, робився один із найбільш неординарних українських фільмів, який інтригує. Цього місяця його має прийняти Держкіно. Потім почнеться його фестивальне життя. А в український прокат «Малевич» вийде на початку наступного року.

Фото надані знімальною групою фільму