Першою з прем’єр глядачам 46-ї «Молодості» показали «Історію рук» Дмитра Бондарчука. Це повнометражний монтажний фільм, що вже саме по собі – дивина для сучасного українського кіно. Виробництво фільму здійснила компанія MIKNU. Дмитро Бондарчук змонтував фільм з 700 уривків кіно-та мультфільмів різних часів та країн, в кадрі яких – руки. Якими можна як стріляти, так і обіймати, як їсти, так і гладити тварин. А ще вони можуть жити своїм власним життям. Для журналіста ж руки – це ще й класичні перебивки.

Як зізнався режисер на представленні стрічки, він її поки не збирався демонструвати. Але вмовив Володимир Войтенко. Ще до показу хтось із журналістів встиг запитати Дмитра Бондарчука, чи монтажний фільм – це несправжній фільм? «Це кінематографічний фантом, а якщо ще точніше – монстр Франкенштейн кінематографу», – вважає автор.

Цей фільм хочеться назвати кіноесе й воно – розлоге (105 хвилин). Це захоплююче дослідження для кіноманів, яке, однак,навряд додивиться до кінця ширша публіка.

«Опопсити» фільм Дмитро Бондарчук міг би, скоротивши його до короткометражки максимальної довжини. А ще – якби взяв кадри із найвідоміших фільмів та додав до них титри. Першоджерело ж переважної більшості кадрів «Історії рук» глядач не ідентифікує. І там навряд будуть ті сцени з фільмів, які вам згадалися при слові «руки».

Можна уявити, як багато часу витратив кінорежисер на підбір матеріалу. Навіть цікаво, чи він мав інтерес до зображення рук у кіно давно, чи це спонтанна ідея, яка потягла за собою довгі дні перегляду кіно й вирізання потрібних фрагментів.

Головне запитання: як можна показати уривки відео з руками так, щоб глядач не знудився? У фільмі Дмитра Бондарчука бачимо два методи: або на контрасті (ніжність і жорстокість, скажімо), або на розкритті певної теми (чи не п’ять підряд сцен нарізання овочів, гри з тваринами). Обидва прийоми режисеру вдалися, часом допомагала й музика. До того ж, стрічка несподівано викликає багато емоцій, бо в ній є й складні для сприйняття натуралістичні кадри – розділення м’яса руками кухаря чи приймання пологів акушером, а також – уривки з еротичних сцен.

Після перегляду виникає стійке відчуття, що режисер у своїх подальших, знятих і переглянутих, стрічках буде дуже уважним до рук. Як і глядач, який досидів до кінця фільму – йому цей досвід також запам’ятається.

Режисер зазначив, що має надію на те, що пізніше відбудуться ще покази в Києві.

Стрічку нової української компанії Das Boot Production «Лобановський назавжди» зняв російський режисер Антон Азаров, який вже мав подібний досвід (міні-серіал «Слава» про легендарного радянського хокеїста та тренера В'ячеслава Фетисова). Фільм зібрав повний зал, і він – не лише для футбольних фанатів. Це в першу чергу мотивуючий фільм, причому справді добре зроблений. Знятий цікаво, динамічно і сучасно. Гарний як візуально, так і за змістом – без «білого шуму», але з часом несподіваними зізнаннями. Із спікерами, що говорять як українською, так і російською та іншими іноземними мовами із субтитрами. А за це не можна не похвалити.

Хтось скаже, що фільм надміру патріотичний – наче для проекту «Великі українці», і надто пафосний. Хтось скаже, що занадто, «стерильно» красивий. Як інтер’єри, в яких проводилися інтерв’ю та ще один – штучно створений: радянська вітальня з телевізором 1960-х та всіма атрибутами того часу. А на екрані телевізора на ніжках – Валерій Лобановський: грає в футбол, розминається, дає коментар чи тренує – завжди блискуче. І стадіон – сяє. Хтось скаже саме так, але як визначити – чи це «занадто»? І чи не такої історії насправді бракувало нашому глядачу? Та й насправді все ясно з назви: це фільм про культову персону, який тільки закріпить її в цьому статусі.

Водночас герой у фільмі є живим. Валерій Лобановський жартує і насуплює брови, він скромний і величний водночас. Глядач бачить його щирі емоції від злетів та падінь. Про нього – з усією повагою – говорять різне. І хто говорить! Здається, такого набору зірок та експертів (в тому числі іноземних) з певної сфери в українському документальному кіно не бувало. Тож «Лобановський назавжди» хочеться назвати байопіком – терміном, яким зазвичай позначають художні, дорогі і дуже емоційно забарвлені фільми про життя знаменитостей.

Якщо відсторонитися від футболу, то зачаровує відеохроніка. Старий Київ, «вокс популі» уболівальників на вулиці, радіорепортажі «Українського радіо» з матчів, які звучать у фільмі. Команді вдалося передати дух різних років – від 1960-х до 1990-х, включно з політичною обстановкою. Крім того, як зазначає у фаховій рецензії для ДМ спортивний журналіст Семен Случевський, чимало з кадрів футбольної відеохроніки – справжня рідкість.

Після показу творці фільму зазначили, що прагнули насамперед розповісти молодій аудиторії, яка вже не пам’ятає Валерія Лобановського, якою він був людиною. Розкрити його характер, здається, вдалося. А з залу натомість озвучили пропозицію показати цей фільм нинішньому складу «Динамо Київ» – і якнайшвидше. Команда фільму відповіла: «Вже ведемо переговори», а зал слушну ідею підтримав оплесками.

В широкому українському прокаті фільм, який вже побував на кількох міжнародних фестивалях, стартує 1 грудня.

Ще однією інтригою програми став біографічний фільм «Мустафа» Ахмеда Самихаліла про радянського дисидента, політика, лідера кримськотатарського народу Мустафу Джемілєва. Виробництвом стрічки займалася компанія Alif Films – на гроші, надані Національним фондом підтримки демократії та зібрані через краудфандинг.

Фільм є документально-ігровим. У ігровій формі відтворено п’ять сцен із молодих років дисидента, роль якого зіграв непрофесійний актор Максим Пасічник, дуже схожий на свого героя зовні. Режисер вдався до цього через брак документального відео. Так само, як і до використання спеціально створених для фільму малюнків – адже у відкритому доступі немає ані відео з депортації кримських татар із батьківщини, ані навіть фото.

Решта часу фільму – нове документальне відео, інтерв’ю з самим Мустафою Джемілєвим та іншими радянськими дисидентами, істориками, кримськотатарськими та турецькими активісти. З ними у п’яти країнах розмовляв український журналіст Вахтанг Кіпіані.

Команда розповіла, що про пана Джемілєва існує вже не одна книга і фільм, тож вони вирішили не розповідати про усе його насичене життя, а зосередитися на кількох моментах – дитинство в депортації, перше ув’язнення, найдовше в історії голодування – 303 дні, невизнання ним анексії Криму. Водночас під час перегляду виникало відчуття певних лакун у інформації про героя, а деякі уривки документального відео подій останніх років здалися задовгими. Можливо, в портреті варто було чіткіше озвучити основні віхи життя Мустафи Джемілєва. І дати більше його прямої мови.

Незважаючи на такі зауваження, творцям фільму «Мустафа» вдалося показати як характер свого героя, так і його масштаб – із шаною, проте без надмірного його возвеличення. Важко сказати, наскільки вдалося поєднати ігрову й документальну складову, але сам факт цієї спроби у розмові про нашого сучасника заслуговує уваги. Варто похвалити також і малюнки й музику, створені спеціально для фільму. Вони його прикрасили.

Продюсерка фільму Таміла Ташева розповіла, що стрічку покажуть на Берлінському МКФ, американському фестивалі незалежного кіно Sundance та ще кількох фестивалях документального кіно. Планується також прокат в Україні (орієнтовно навесні) та Європі.

Найважче з чотирьох прем’єр написати про новий фільм знаного автора артхаузного кіно Олександра Шапіро – стрічку «#Future in the past».

За настроєм це цілком психоделічний фільм про дівчину, яка намагається розібратися у своїх минулих стосунках задля того, аби зрозуміти себе «тут і зараз». Зміст у стрічці доводиться ретельно вишукувати за формою, яка наче зумисне цьому заважає. Тож шанси зрозуміти класичне «що хотів сказати автор» у терплячого глядача з’являються у самому кінці. Головна героїня, яку зіграла радіоведуча та модель Анна Буткевич, викликає суміш емоцій. Вона з одного боку є втіленням гротеску, а з іншого часом здається аж занадто реальною: коли здається, що вона не грає, а справді переказує свої думки. Чоловічі персонажі, які начебто протиставляються один одному – її хлопці, психолог та вчитель англійської, врешті зливаються в один образ представника своєї статі. Украй непривабливого.

Що ще є у фільмі? Київ, світ гламуру та антигламуру, жоден з яких не викликає симпатії, псевдофілософські діалоги та динаміка, яка все ж приводить глядача до розв’язки. Остання ж – не нова: усе це, включно з колишнім, що погрожував їй бензопилою, їй просто здалося.

Попередні картини Олександра Шапіро побували на великих фестивалях і отримали призи, тож кожен фільм справедливо викликає очікування публіки. Перед показом кінозала була заповнено вщент, проте поступово помітна кількість людей пішла. А у Фейсбуці – навпаки – вистачає захоплених відгуків.

Ця стрічка – точно для вузького кола, яке проте неодмінно матиме змогу подивитися «#Future in the past». Вже у листопаді фільм вийде в прокат у Києві, Харкові, Одесі та Дніпрі.