Фінський журналіст та кінематографіст Ееро Таммі: Документальні стрічки зараз значно більше в тренді, ніж ще 20 років тому

Фінський журналіст та кінематографіст Ееро Таммі: Документальні стрічки зараз значно більше в тренді, ніж ще 20 років тому

1 Квітня 2016
2757

Фінський журналіст та кінематографіст Ееро Таммі: Документальні стрічки зараз значно більше в тренді, ніж ще 20 років тому

2757
Член журі цьогорічного фестивалю документального кіно Docudays Ееро Таммі – про свої враження від заходу й номінантів, тенденції в документалістиці, фінське кіно й засновану ним національну освітню програму IhmeFilmi для шкіл
Фінський журналіст та кінематографіст Ееро Таммі: Документальні стрічки зараз значно більше в тренді, ніж ще 20 років тому
Фінський журналіст та кінематографіст Ееро Таммі: Документальні стрічки зараз значно більше в тренді, ніж ще 20 років тому

Під час цьогорічного Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA «Детектор медіа» зустрівся з членом журі його двох програм – DOCU/Коротко та DOCU/Україна – фінським журналістом та кінематографістом Ееро Таммі (Eero Tammi). Він розповів про свої враження від фестивалю й номінантів, сучасне фінське кіно та засновану ним національну освітню програму IhmeFilmi для шкіл.

Ееро Таммі живе в Гельсинкі й вже понад 12 років працює в журналі про кіно Filmihullu, який виходить раз на два місяці вже майже 50 років. Для нього він висвітлював світові кінофестивалі, брав інтерв’ю у відомих кінодіячів, рецензував стрічки. Ееро Таммі навчався на факультеті монтажу кіно в Університеті Аалто, тож, знає технологічний бік виробництва стрічок. Зараз він поєднує журналістську роботу зі створенням власних фільмів, монтажем та продюсуванням стрічок, мистецьких інсталяцій і відеокліпів інших режисерів.

Про все це «Детектор медіа» і поговорив з ним у лаунж-зоні фестивалю.

– Ееро, вітання! Тож як вам фестиваль і номінанти в програмах DOCU/Коротко та DOCU/Україна?

– Я ще не бачив усіх конкурсних фільмів, але є хороші речі. Звичайно, якість стрічок дуже варіюється. Але ідеї й теми – цікаві. Для журі відбуваються тільки два скринінги щодня, тож у мене є час подивитися позаконкурсні повнометражні фільми. Мушу сказати, програма фестивалю – прекрасна, а це зараз велика рідкість.

Я вже побачив три чудових документальних фільми, а це більше, ніж я часом бачу за рік. Бо я дуже критичний (усміхається. – ДМ). Це фільм українських режисерок «Аліса в країні війни» – він вражаючий, фільм-відкриття Віталія Манського «У променях сонця» – важкий фільм, але дуже сильний, і польський «Брати» – чудовий і прекрасно сконструйований.

Бачив українські короткометражки про війну. Звичайно, Україна зараз є найкращим місцем, щоб переглядати фільми на цю тему, реакція людей дуже емоційна. Це відчувається і на сесіях Q&А (питань-відповідей. – ДМ). Ще запам’ятався фільм про кінотеатр, який ми дивилися в тому ж таки кінотеатрі – це крута ідея (йдеться про короткометражку Юрія Шилова «Панорама». – ДМ).

У цілому українська програма, на мою думку, спрямова дещо назад у часі, через деякі впізнавані моделі  - скажімо те, як дівчата та жінки зображуються в певних патріотичних ситуаціях. Я писатиму про свої враження, тож мушу ще їх обдумати. Однак я був радий побачити всі ці фільми. Ті емоційні знання, які вони несуть, є безцінними. Деякі з стрічок, звісно, є аматорськими й тому поганої технічної якості.

– Наскільки ви знайомі з сучасним українським кіно, яким вважаєте його рівень?

– В цілому я мало знайомий з сучасним українським кіно. Я взагалі більше цікавлюся історією кінематографії. Тож, звичайно, дивився фільми Довженка і Параджанова (хоча його українським навряд чи можна назвати). Останній український фільм, який я бачив – «Білий птах із чорною ознакою» Юрія Іллєнка – це ж ще плівкова стрічка 1970-х років. Все це хороші фільми.

Тут поки мене дуже вразила «Аліса в країні війни» – це феноменальний фільм, там чудовий чорний гумор у такому несподіваному контексті. З такого типу матеріалу не просто зробити настільки добре побудований фільм. Хоча, звичайно, деякі сцени там зняті не якісно. Однак в цілому якщо це рівень сучасного українського кіно – то воно хороше.

– Які тенденції можете виділити в сучасному документальному кіно? Як на нього впливають технології?

– Я раніше їздив на багато документальних фестивалів – в Салоніки, Амстердам, на наш фінський Doc.point. Але десь років п’ять тому припинив, бо мені не подобалася якість.

Це вбивало мій мозок! Я не хочу і не можу дивитися погано зняті, погано змонтовані фільми та ще й з поганим звуком. Для мене це вкрай важливо. Якщо ти пишеш, ти маєш знати, як писати й формулювати речення, а не друкувати в газеті набір слів. Те ж саме і в кіно.

Якщо фільм зроблений кепсько, це негативно впливає й на сприйняття його ідеї, яка може бути дуже хорошою. Тож особисто я почав більше цікавитися новими формами кіно, авангардним кінематографом і робити щось своє.

Однак дуже приємно, що організатори Docudays UA так ретельно підійшли до відбору фільмів.

Щодо технологій… Зараз, коли ти можеш знімати навіть на камеру розміром з ваш диктофон, це змінює все. З одного боку, добре, що кожен може це робити, але зовсім необов’язково в такому разі всім показувати результат.

– Чи впливовішим зараз є документальне кіно, ніж у попередні роки?

– Хм…Тут усе залежить від того, що називати документальним кіно. Якщо хтось закинув відео в YouTube – це вже воно? Ні, це радше матеріал, який може бути використаний для створення документального фільму. Гарний фільм і досі вимагає ретельного збирання інформації. Водночас чимала кількість стрічок, навіть показані тут – ті, що на воєнну тематику, – вражають передусім емоційно, а не інформаційно. Вони демонструють, як люди можуть почуватися в таких ситуаціях, і чому саме так. Це психологічні речі, які можуть бути суперечливими. І зовсім необов’язково мають давати відповідь на питання – досить, якщо вони дадуть глядачу усвідомити існування певної складної й важливої проблеми.

Однак документальні стрічки зараз значно більше в тренді, ніж раніше, навіть ще 20 років тому. Тоді їх навіть не надто відносили до кінематографу.

– Що ви думаєте про документальний фільм «Емі» Азіфа Кападії (в нього «ДМ» брав інтерв’ю), який отримав спершу Європейський кіноприз як кращий документальний фільм, а потім і «Оскар»? Він мав дуже сильних конкурентів із значно серйознішими темами.

– Я не бачив цей фільм, але режисер – цікавий. Я знаю, що він змагався зі стрічкою «Погляд тиші» Джошуа Опенхаймера, а це дуже хороший фільм. Я думаю, що тут питання жанру – людям в усі роки подобалися музичні документальні фільми. Ще з 1960-х, коли камери стали легшими й з’явилася можливість носити їх із собою, слідуючи за «зіркою». Тоді ж зняли відому стрічку про Боба Ділана. До цього жанру звертаються й видатні режисери. Скажімо, Мартін Скорсезе зняв хороший документальний фільм про Джорджа Харісона.

– Так, цей мені сподобався. Бо я люблю «Бітлз».

– З цього я роблю висновок, що вам не подобається Емі Ванхауз!

– Так, не дуже :) Ееро, а що зараз відбувається в фінському кіно? Які теми цікавлять людей, які фільми знімаються? Наш читач про це мало знає.

– Зараз ми виробляємо більше фільмів, ніж у попередні роки. В 1930-50-ті у нас була система студій. Ми мали три великі, які активно й самостійно працювали – могло виходити понад 30 фільмів на рік. А це дуже багато для такої маленької країни, як Фінляндія. Але до нас, як і всюди, прийшло телебачення, яке зруйнувало цю систему. Потім обсяги значно скоротилися – за всі 1970-ті вийшло буквально кілька хороших фільмів. У кінці 1990-х стало виходити 10-12 фільмів. А вже минулого року ми випустили 37 стрічок. Я маю на увазі прокатні фільми – і художні, і документальні. Тож кількісно наздогнали найкращі часи. Але от що це за фільми – це інше питання. Здебільшого це дурнуваті комедії, яких іноземний глядач навіть не зрозуміє. Якби я вам показав, ви б подумали, що ці люди – божевільні. Вони дуже погані, але в них є щось, що приваблює людей. Є стрічки, які переглянуло біля 10% населення. І вони збирають великі каси. Тож кіно в нас знову стало індустрією – завдяки телевізійним компаніям, кінофундаціям, кіношколі. Але цю індустрію не дуже турбує якість – треба тільки, щоб прийшли глядачі.

Художні фільми теж мають все гіршу якість. Але мені треба сказати й щось хороше, так? У нас з’являється більше жанрового кіно. Мій улюблений фінський режисер – це Міка Тааніла (Mika Taanila), він знімає авангард, а ще – пише для нашого журналу. Добре, що є такі спритні персонажі, як він, які можуть робити хороше кіно і знаходити на нього гроші. Але це дуже рідкісний виняток. Нам треба більше шалених людей, які всіх здивують і запустять свіжого повітря. На жаль, у нас немає Ларса фон Трієра і з такою ментальністю найближчим часом ми навряд чи його матимемо.

– Розкажіть, будь ласка, про ваші власні фільми.

– Як режисер я зняв поки що тільки дві стрічки. Кілька років тому зняв півгодинний документальний фільм-портрет On private ground про фінського художника Мауну Куркваара (Maunu Kurkvaara), якому незабаром виповниться 90 років. А минулого року – 22-хвилинну художню короткометражку – фільм жахів про людину, яка вбиває трьох осіб різними предметами – молотком, ножицями та пластиковим пакетом. Остання стрічка побувала на кількох жанрових фестивалях в Польщі, США. За останні роки я також продюсував й монтував декілька фільмів. Все це я поєдную з журналістською роботою – крім нашому журналу пишу й для естонських та англомовних видань, тривалий час працював на радіо. Тож в мені поєднується журналіст й кінематографіст. Мені 32 роки, але я й досі не знаю, що буду робити, коли виросту!

– Нас також дуже зацікавила програма кіноосвіти для шкіл, яку ви заснували. Як це все почалося й розвивається дотепер?

– Цей проект був ініційований міністерством культури Фінляндії. Тоді, в 2004-му, я був у такій невеличкій групі при міністерстві, яка збирається на каву й розмірковує над ідеями проектів. Там я почув думку від людини, яка відповідала за фінансування шкіл, що класно було б зробити щось пов’язане з кіно. Десь в цей же час до Фінляндії приїжджав із лекціями французький кінодіяч Ален Бергала (Alain Bergala) – він впровадив схожу програму для французьких шкіл. Тож я взяв його за основу, запропонував нашому міністерству й воно виділило фінансування.

Від початку була ідея просто ввести в шкільну освіту кіно й показати школярам побільше хороших класичних фільмів. Ми організовували семінари для вчителів, на яких пояснювали, що не треба робити нічого особливого – просто показати фільм й ініціювати обговорення. Дехто з них вважав, що «Дзеркало» Тарковського буде нецікавим і незрозумілим 15-річним, але досвід довів, що це не так.

Фільми в шкільній освіті використовуються як засіб, як форма подання інформації про інший предмет – історію, біологію, математику й все інше. Наша ж концепція полягала в тому, аби ввести в шкільну освіту саму ідею кінематографії. Обов’язково в шкільний час, проте як курс за вибором. Все це почало розвиватися, проект охопив близько 60-70 шкіл. Ключова вікова група – старша школа, тобто тінейджери 15-18 років. Зараз залучаємо й молодших дітей. Ми отримали трирічне фінансування розміром в 150 тис. євро. Для цієї програми наша команда створила книжки з історії кіно в легкому, доступному школярам стилі.

– Нашим школам точно потрібно щось подібне!

– Приєднуйтесь – ми шукаємо країн-партнерів.

Фото – Олексій Темченко

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2757
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду