Під час цьогорічного Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA «Детектор медіа» зустрівся з членом журі його двох програм – DOCU/Коротко та DOCU/Україна – фінським журналістом та кінематографістом Ееро Таммі (Eero Tammi). Він розповів про свої враження від фестивалю й номінантів, сучасне фінське кіно та засновану ним національну освітню програму IhmeFilmi для шкіл.

Ееро Таммі живе в Гельсинкі й вже понад 12 років працює в журналі про кіно Filmihullu, який виходить раз на два місяці вже майже 50 років. Для нього він висвітлював світові кінофестивалі, брав інтерв’ю у відомих кінодіячів, рецензував стрічки. Ееро Таммі навчався на факультеті монтажу кіно в Університеті Аалто, тож, знає технологічний бік виробництва стрічок. Зараз він поєднує журналістську роботу зі створенням власних фільмів, монтажем та продюсуванням стрічок, мистецьких інсталяцій і відеокліпів інших режисерів.

Про все це «Детектор медіа» і поговорив з ним у лаунж-зоні фестивалю.

– Ееро, вітання! Тож як вам фестиваль і номінанти в програмах DOCU/Коротко та DOCU/Україна?

– Я ще не бачив усіх конкурсних фільмів, але є хороші речі. Звичайно, якість стрічок дуже варіюється. Але ідеї й теми – цікаві. Для журі відбуваються тільки два скринінги щодня, тож у мене є час подивитися позаконкурсні повнометражні фільми. Мушу сказати, програма фестивалю – прекрасна, а це зараз велика рідкість.

Я вже побачив три чудових документальних фільми, а це більше, ніж я часом бачу за рік. Бо я дуже критичний (усміхається. – ДМ). Це фільм українських режисерок «Аліса в країні війни» – він вражаючий, фільм-відкриття Віталія Манського «У променях сонця» – важкий фільм, але дуже сильний, і польський «Брати» – чудовий і прекрасно сконструйований.

Бачив українські короткометражки про війну. Звичайно, Україна зараз є найкращим місцем, щоб переглядати фільми на цю тему, реакція людей дуже емоційна. Це відчувається і на сесіях Q&А (питань-відповідей. – ДМ). Ще запам’ятався фільм про кінотеатр, який ми дивилися в тому ж таки кінотеатрі – це крута ідея (йдеться про короткометражку Юрія Шилова «Панорама». – ДМ).

У цілому українська програма, на мою думку, спрямова дещо назад у часі, через деякі впізнавані моделі  - скажімо те, як дівчата та жінки зображуються в певних патріотичних ситуаціях. Я писатиму про свої враження, тож мушу ще їх обдумати. Однак я був радий побачити всі ці фільми. Ті емоційні знання, які вони несуть, є безцінними. Деякі з стрічок, звісно, є аматорськими й тому поганої технічної якості.

– Наскільки ви знайомі з сучасним українським кіно, яким вважаєте його рівень?

– В цілому я мало знайомий з сучасним українським кіно. Я взагалі більше цікавлюся історією кінематографії. Тож, звичайно, дивився фільми Довженка і Параджанова (хоча його українським навряд чи можна назвати). Останній український фільм, який я бачив – «Білий птах із чорною ознакою» Юрія Іллєнка – це ж ще плівкова стрічка 1970-х років. Все це хороші фільми.

Тут поки мене дуже вразила «Аліса в країні війни» – це феноменальний фільм, там чудовий чорний гумор у такому несподіваному контексті. З такого типу матеріалу не просто зробити настільки добре побудований фільм. Хоча, звичайно, деякі сцени там зняті не якісно. Однак в цілому якщо це рівень сучасного українського кіно – то воно хороше.

– Які тенденції можете виділити в сучасному документальному кіно? Як на нього впливають технології?

– Я раніше їздив на багато документальних фестивалів – в Салоніки, Амстердам, на наш фінський Doc.point. Але десь років п’ять тому припинив, бо мені не подобалася якість.

Це вбивало мій мозок! Я не хочу і не можу дивитися погано зняті, погано змонтовані фільми та ще й з поганим звуком. Для мене це вкрай важливо. Якщо ти пишеш, ти маєш знати, як писати й формулювати речення, а не друкувати в газеті набір слів. Те ж саме і в кіно.

Якщо фільм зроблений кепсько, це негативно впливає й на сприйняття його ідеї, яка може бути дуже хорошою. Тож особисто я почав більше цікавитися новими формами кіно, авангардним кінематографом і робити щось своє.

Однак дуже приємно, що організатори Docudays UA так ретельно підійшли до відбору фільмів.

Щодо технологій… Зараз, коли ти можеш знімати навіть на камеру розміром з ваш диктофон, це змінює все. З одного боку, добре, що кожен може це робити, але зовсім необов’язково в такому разі всім показувати результат.

– Чи впливовішим зараз є документальне кіно, ніж у попередні роки?

– Хм…Тут усе залежить від того, що називати документальним кіно. Якщо хтось закинув відео в YouTube – це вже воно? Ні, це радше матеріал, який може бути використаний для створення документального фільму. Гарний фільм і досі вимагає ретельного збирання інформації. Водночас чимала кількість стрічок, навіть показані тут – ті, що на воєнну тематику, – вражають передусім емоційно, а не інформаційно. Вони демонструють, як люди можуть почуватися в таких ситуаціях, і чому саме так. Це психологічні речі, які можуть бути суперечливими. І зовсім необов’язково мають давати відповідь на питання – досить, якщо вони дадуть глядачу усвідомити існування певної складної й важливої проблеми.

Однак документальні стрічки зараз значно більше в тренді, ніж раніше, навіть ще 20 років тому. Тоді їх навіть не надто відносили до кінематографу.

– Що ви думаєте про документальний фільм «Емі» Азіфа Кападії (в нього «ДМ» брав інтерв’ю), який отримав спершу Європейський кіноприз як кращий документальний фільм, а потім і «Оскар»? Він мав дуже сильних конкурентів із значно серйознішими темами.

– Я не бачив цей фільм, але режисер – цікавий. Я знаю, що він змагався зі стрічкою «Погляд тиші» Джошуа Опенхаймера, а це дуже хороший фільм. Я думаю, що тут питання жанру – людям в усі роки подобалися музичні документальні фільми. Ще з 1960-х, коли камери стали легшими й з’явилася можливість носити їх із собою, слідуючи за «зіркою». Тоді ж зняли відому стрічку про Боба Ділана. До цього жанру звертаються й видатні режисери. Скажімо, Мартін Скорсезе зняв хороший документальний фільм про Джорджа Харісона.

– Так, цей мені сподобався. Бо я люблю «Бітлз».

– З цього я роблю висновок, що вам не подобається Емі Ванхауз!

– Так, не дуже :) Ееро, а що зараз відбувається в фінському кіно? Які теми цікавлять людей, які фільми знімаються? Наш читач про це мало знає.

– Зараз ми виробляємо більше фільмів, ніж у попередні роки. В 1930-50-ті у нас була система студій. Ми мали три великі, які активно й самостійно працювали – могло виходити понад 30 фільмів на рік. А це дуже багато для такої маленької країни, як Фінляндія. Але до нас, як і всюди, прийшло телебачення, яке зруйнувало цю систему. Потім обсяги значно скоротилися – за всі 1970-ті вийшло буквально кілька хороших фільмів. У кінці 1990-х стало виходити 10-12 фільмів. А вже минулого року ми випустили 37 стрічок. Я маю на увазі прокатні фільми – і художні, і документальні. Тож кількісно наздогнали найкращі часи. Але от що це за фільми – це інше питання. Здебільшого це дурнуваті комедії, яких іноземний глядач навіть не зрозуміє. Якби я вам показав, ви б подумали, що ці люди – божевільні. Вони дуже погані, але в них є щось, що приваблює людей. Є стрічки, які переглянуло біля 10% населення. І вони збирають великі каси. Тож кіно в нас знову стало індустрією – завдяки телевізійним компаніям, кінофундаціям, кіношколі. Але цю індустрію не дуже турбує якість – треба тільки, щоб прийшли глядачі.

Художні фільми теж мають все гіршу якість. Але мені треба сказати й щось хороше, так? У нас з’являється більше жанрового кіно. Мій улюблений фінський режисер – це Міка Тааніла (Mika Taanila), він знімає авангард, а ще – пише для нашого журналу. Добре, що є такі спритні персонажі, як він, які можуть робити хороше кіно і знаходити на нього гроші. Але це дуже рідкісний виняток. Нам треба більше шалених людей, які всіх здивують і запустять свіжого повітря. На жаль, у нас немає Ларса фон Трієра і з такою ментальністю найближчим часом ми навряд чи його матимемо.

– Розкажіть, будь ласка, про ваші власні фільми.

– Як режисер я зняв поки що тільки дві стрічки. Кілька років тому зняв півгодинний документальний фільм-портрет On private ground про фінського художника Мауну Куркваара (Maunu Kurkvaara), якому незабаром виповниться 90 років. А минулого року – 22-хвилинну художню короткометражку – фільм жахів про людину, яка вбиває трьох осіб різними предметами – молотком, ножицями та пластиковим пакетом. Остання стрічка побувала на кількох жанрових фестивалях в Польщі, США. За останні роки я також продюсував й монтував декілька фільмів. Все це я поєдную з журналістською роботою – крім нашому журналу пишу й для естонських та англомовних видань, тривалий час працював на радіо. Тож в мені поєднується журналіст й кінематографіст. Мені 32 роки, але я й досі не знаю, що буду робити, коли виросту!

– Нас також дуже зацікавила програма кіноосвіти для шкіл, яку ви заснували. Як це все почалося й розвивається дотепер?

– Цей проект був ініційований міністерством культури Фінляндії. Тоді, в 2004-му, я був у такій невеличкій групі при міністерстві, яка збирається на каву й розмірковує над ідеями проектів. Там я почув думку від людини, яка відповідала за фінансування шкіл, що класно було б зробити щось пов’язане з кіно. Десь в цей же час до Фінляндії приїжджав із лекціями французький кінодіяч Ален Бергала (Alain Bergala) – він впровадив схожу програму для французьких шкіл. Тож я взяв його за основу, запропонував нашому міністерству й воно виділило фінансування.

Від початку була ідея просто ввести в шкільну освіту кіно й показати школярам побільше хороших класичних фільмів. Ми організовували семінари для вчителів, на яких пояснювали, що не треба робити нічого особливого – просто показати фільм й ініціювати обговорення. Дехто з них вважав, що «Дзеркало» Тарковського буде нецікавим і незрозумілим 15-річним, але досвід довів, що це не так.

Фільми в шкільній освіті використовуються як засіб, як форма подання інформації про інший предмет – історію, біологію, математику й все інше. Наша ж концепція полягала в тому, аби ввести в шкільну освіту саму ідею кінематографії. Обов’язково в шкільний час, проте як курс за вибором. Все це почало розвиватися, проект охопив близько 60-70 шкіл. Ключова вікова група – старша школа, тобто тінейджери 15-18 років. Зараз залучаємо й молодших дітей. Ми отримали трирічне фінансування розміром в 150 тис. євро. Для цієї програми наша команда створила книжки з історії кіно в легкому, доступному школярам стилі.

– Нашим школам точно потрібно щось подібне!

– Приєднуйтесь – ми шукаємо країн-партнерів.

Фото – Олексій Темченко