Ілларіон Павлюк — відома постать на українському телебаченні. Тривалий час працював на телеканалі «Інтер», зокрема директором студії документальних фільмів «07 продакшн». 2010 року був продюсером департаменту документально-художніх проектів на телеканалі «1+1», у 2011-му входив до складу журі 63-ї американської телепремії «Еммі», а в червні минулого року повідомив, що впродовж трьох місяців тренувався в добровільному підрозділі особливого призначення й вирушає в зону конфлікту на сході України. Був бійцем батальйону міліції «Гарпун». Повернувшись після його розформування, активно виступав із публікаціями на військову тематику.

Минулого року Ілларіон Павлюк разом із Володимиром Рибасем та Олегом Рогожею заснували продакшн Ivory Films. У цю компанію вони вклали власні кошти. Раніше всі троє були засновниками The Show Time Production, що виробляв проекти для телеканалу «Україна»: ток-шоу «Говорить Україна» (2012), публіцистичну стрічку «ДНК-портрет нації» (2012) тощо.

Ivory Films, каже Ілларіон Павлюк, орієнтований уже не на потреби одного каналу, однак «Україна» лишається найбільшим замовником компанії. Для неї виробляються ток-шоу «Говорить Україна» й проект «Глядач як свідок». У планах продакшну — співпраця ще з двома загальнонаціональними телеканалами, для яких Ivory Films пропонує зняти документальний фільм про події на сході України та ігрові телесеріали.

Команда продакшну налічує близько ста співробітників. Серед них чимало колишніх тележурналістів, як-от Роман Недзельський, Ольга Чепель, Євген Федченко.

«Щодо жанрової специфіки ми себе нічим не обмежували»

– Ілларіоне, чому виникла потреба заснувати продакшн Ivory Films?

– Бо так цікавіше. Коли ви працюєте десь у компанії, так чи інакше виконуєте чиїсь завдання. Ви більше обмежені у власній ініціативі.

– Що визначає специфіку саме вашого продакшну?

– Якість. Ми дуже уважно ставимося до якості нашого продукту.

В нас особливий підхід до менеджменту в колективі. Через це, на нашу думку, нам вдається залучати найкращих і завдяки цьому ми можемо вдало конкурувати.

Щодо жанрової специфіки ми себе нічим не обмежували.

– Що для вас пріоритетніше — орієнтуватися на замовлення телеканалів чи пропонувати їм готовий продукт?

– Пропонувати готовий продукт цікавіше, це наша мета. Робота під замовлення завжди має більше обмежень.

Втім, в обох цих напрямках різниця лише в ризиках, які більші при власному виробництві й свободі творчості. Бо коли ви приносите продукт на канал, вам кажуть: «Але оскільки в нас така аудиторія, ось тут зробіть так. А який кастинг? А хто режисер? А давайте подумаємо — нам не дуже подобається цей актор». Тобто його все одно слід адаптувати.

– З якими фінансовими показниками ви закінчили 2015 рік і які проекти виявилися найбільш затребуваними?

– В нас усе добре. Про проекти я не хотів би говорити. Це трохи неправильно і є частиною комерційної таємниці.

«Мистецтво телебачення точно в тому, щоби вміти цікаво розповідати»

– Попередні документальні фільми, створені за вашої участі як автора, сценариста чи продюсера, були орієнтовані на найширшу аудиторію. Виходячи з чого ви тепер визначаєте теми?

– З досвіду, власних інтересів. Це ж робиться не заради прибутку. Це іміджева складова, яка дозволяє заявити свою позицію глядачеві і не втрачати кваліфікації.

– Чи перегукуються ці теми з тим, що хвилює авторів документального кіно, які працюють поза телебаченням?

– Які теми нині актуальні? Їх безліч, мільйон. І я би не розглядав сьогоденність як тему для документального кіно. Є маса речей, що хвилюють суспільство. Інколи до нас звертаються замовники — наприклад, телеканал «Україна» звернувся з проханням зробити фільм до річниці Чорнобиля. Ми його закінчуємо.

Фільм «Код нації» придумали, обговорюючи, що таке нація взагалі, чому відрізняється ментальність одних від інших. Запропонували телеканалу — їм сподобалося.

Що до «Звичайних зомбі», то ми роки чотири ходили з ідеєю використати здобуток найвідоміших у світі соціальних експериментів, щоби дізнатися щось про себе, про українців. І довкола подій, що відбуваються поряд, виникла ця ідея.

Насамперед потрібно розповісти, що тобі цікаво. Друге питання — як і чому ти збираєшся про це розказати. І вже потім, коли є ідея, ти починаєш думати, чи цікаво це конкретному каналу. Так виникає концепція, яку ми пропонуємо. Тобто немає вузького шаблону, це не той спосіб, у який ми працюємо.

– Чи є у вас у роботі документальний телефільм про війну на сході України?

– Є така тема в розробці.

– Чи було бажання, коли повернулися з війни, робити фільми або програми на цю тему?

– В мене було бажання якомога більше розповідати, що я був на війні. Не для того, щоби показати себе. А для того, щоб люди бачили, що на цю війну варто йти не тільки тим, хто розуміє, що їм нічого втрачати. З самого початку це був мій задум, і тому я писав про це у Фейсбуку й ходив на всі інтерв’ю, на які запрошували.

В мене не було бажання знімати про війну. Бо що б ти не робив, ти маєш робити щось потрібне і в хорошій якості. Тому ми спокійно чекали й нагоди, й ідей. Сподіваємося, якщо втілимо документальний фільм на цю тему, він і стане результатом мого досвіду.

– Тепер навіть невеликі телеканали взялися фільмувати події на сході. Чи аналізували ви цей спектр стрічок? Які теми телеканалам до снаги охопити в першу чергу?

– Чого бракує на телеекранах — так це звичайних історій із війни. Які не мають стратегічного значення. Які не розтлумачують, хто винен у конкретному провалі чи хто герой у конкретній перемозі. Просто історій із війни — тих історій, які хлопці там розказують одне одному і які переповідають, коли повертаються.

На сході я чув багато речей, які важливі для всіх. Однак ці історії не потрапляють ані до новин, ані кудись іще. Власне, на ґрунті таких історій цього року ми хочемо створити свій документальний фільм.

– Хто саме виступить режисером?

– Ми залучили до розробки концепції дуже класного телережисера з хорошим досвідом документального виробництва. Також над ним працюватиме дуже цікавий досвідчений журналіст із величезним досвідом документального виробництва.

– Зйомки будете вести на сході України?

– По-всякому. Звісно, що й на місці подій теж.

– Виходячи з чого ви розробляєте концепцію цього фільму? Наскільки важливим тут для є рейтинг?

– Давайте замінимо слово «рейтинг» на «багато людей». Чи хочете ви зробити фільм, який буде важливий, пізнавальний, але його подивляться мало людей?

Чи хочете ви зробити фільм, який жоден глядач не додивиться до кінця і середній час перегляду якого становитиме вісім хвилин у годинному фільмі?

Команда Ivory Films

Я абсолютно не розумію протиставлення сенсу й рейтингу. Це абсурд. Рейтинг — це механізм. Ви не можете спілкуватися з глядачем мовою, яка його не цікавить. Якщо ви зробили суперзбалансований фільм, який нудно дивитися, то для кого ви його зробили?

Рейтингів ігнорувати не можна. Мистецтво телебачення — в тому, щоби вміти цікаво розповідати. Зокрема, і про важливі речі: глядач — не ідіот. І думка, що крутий рейтинговий продукт — це дупа в прайм-таймі, є абсолютно помилковою й хибною. Таким чином можна завоювати кілька хвилин уваги, але втратити довіру глядача.

Я категоричний противник протиставлення боротьби за увагу глядача й того розумного, доброго, вічного, що ви хочете йому сказати.

– Чимало телефільмів критикують за те, що вони нагадують телесюжети й подають «голови» замість історій…

– Коли глядач помічає такі речі, це свідчить, що фільм йому був нецікавий. Це не значить, що не можна використовувати багато уривків інтерв’ю. Це не значить, що фільм не має бути насичений інформацією.

– Якою має бути відповідь російській пропаганді з боку виробників українського телепродукту?.

– А ми маємо відповідати російській пропаганді? Вони бомбують власних громадян. Хай продовжують це робити. Їхні громадяни, хто хоче, мають можливість читати український інтернет. А хто не хоче, дивляться «Первый канал». На це ми не маємо впливати.

Інша справа, що завжди добре, коли влада говорить із власними громадянами. Українській владі не завадило б частіше пояснювати свої вчинки й бути відкритішою в спілкуванні з власними громадянами.

Я не вважаю, що нам потрібно запозичувати в росіян пропагандистський досвід, бо це імперський диктаторський досвід позбавлення власних громадян розуму.

«Експерименти щодо серіалів можливі,

якщо цей продукт можна реалізувати»

– Українські продакшни розпочинають новий етап у серіальному виробництві. Виробники проходять через певні труднощі — мовляв, почали не з початку, не було часу на підготовку, немає достатньої кількості акторів. Як ви плануєте вирішувати такі питання?

– Золотого ключика в мене теж немає. Але важливо шукати власні рішення.

Не обов’язково проводити кастинги тільки в Україні й Росії — за кордоном теж є люди, які спілкуються українською. Крім того, мій знайомий режисер вміє знаходити нікому не відомих акторів у регіональних театрах і чудово з ними працювати. Залучати непрофесійних акторів можна, хоча й не на головну роль.

– Тепер, коли українські продакшни вже не мають працювати на замовлення Росії і їм дали повну свободу, раптом почалися нарікання — мовляв, важко знімати українською, наші актори так не звикли.

– Іван Кравчишин знайшов героїв свого фільму «Політ золотої мушки» не на місяці. Було б бажання. Що-що, а акторська гра в цьому фільмі є чудовою.

А взагалі, найбільший чинник у виборі того, якою мовою зніматиметься серіал, — глядач.

– «Польоту золотої мушки» дісталося від кінокритиків, але глядачі сприймають його з захватом. Зокрема й російськомовні. Чи готові ви до таких радикальних експериментів і за яких умов?

– Так, якщо я зможу цей продукт реалізувати.

– А є канали, готові експериментувати?

– Попередньо в нас є намір із одним каналом створити україномовний серіал, тобто повністю україномовний і український концептуально. Але це вже подальші плани. Зробимо, звісно.

Офіс Ivory Films

Не треба в цій справі квапитися й не треба нікого ні до чого примушувати. Головне — щоб було цікаво глядачу. Якщо в продукту українською високі рейтинги, будуть замовляти лише його.

– Скільки часу може знадобитися українським телепродакшнам на формування цієї індустрії?

– Я не думаю, що з цим треба буде чекати десять років, усе станеться набагато швидше.

Досвід в українських виробників є, прекрасні режисери є. Часто немає бюджетів. Це питання стабілізації економіки України загалом і телевізійного ринку зокрема.

«Для участі в ток-шоу ми обираємо тих, хто вміє говорити»

– Які висновки ви зробили з кількарічного виробництва ток-шоу «Говорить Україна»?

– Ми зрозуміли, що «Говорить Україна» — драма. І це дозволяє нам обирати історії, найбільш цікаві нашим глядачам. Ми навчилися глибше розкривати персонажів, героїв програми. З’явилася довіра — дуже багато людей звертаються до нас самі. Це значно полегшує процес і збільшує вибір тем.

«Говорить Україна» — дуже жива програма, де все залежить від того, що за історію ми розповідаємо і хто ці люди в студії, які вони, як із ними говорити, чи будуть вони щирими, з якою метою вони прийшли на телебачення.

Ми завжди вміли слухати людей, які до нас приходять. І, мабуть, цим і сильний проект і сам Олексій (ведучий ток-шоу «Говорить Україна» Олексій Суханов. — ДМ).

– «Глядач як свідок» — формат, за яким участь у розслідуванні беруть самі глядачі. Чи є залучені вами експерти справжніми фахівцями? Запитую про це, бо в програмі часом не вказуються їхні прізвища. До того ж, глядачі критично оцінюють фаховий рівень їхніх коментарів.

– Ну, по-перше, не може бути, що прізвище не вказано. Хіба що є якась технічна проблема з титром, який загубився. Питання щодо фаховості й шоу некоректне. Бо ви не можете привести на ток-шоу дуже фахового експерта, який є глухонімим.

– Ну є ж на телеканалі СТБ приклад психолога з сумнівним дипломом?

– Не хочу обговорювати телеканал СТБ.

Звісно, наші експерти фахові. Звісно, ми обираємо тих, хто вміє говорити. Звісно, коли людина спрощує якісь складні терміни, щоби бути зрозумілою, її легко звинуватити, що вона сказала щось неакадемічне.

Але до експертів ми в своїй програмі ставимося дуже уважно. Адже з невирішеною проблемою до нас звертаються живі люди. Ми розуміємо, що наша програма може мати вплив на людські долі. Й тому не можемо собі дозволити запросити когось, кому ми не довіряємо, але хто красиво говорить.

– Які були результати розслідувань, проведених журналістами програми?

– У нас в обох проектах — і в «Глядачі як свідку», і в «Говорить Україна» — чого тільки не було. І знаходили зниклу людину, й розкривали злочин — висновки журналістів підтверджувалися слідством. Це постійно відбувається.

Сила наших журналістів у тому, що вони не є фаховими слідчими. І вони не працюють у певних рамках, а здатні свіжим поглядом оцінити попередні висновки слідства, що часто є недбалими. А працюють вони в тому ж напрямку, що й експерти — ставлять запитання, звертають увагу на потрібних людей — з тією різницею, що не є байдужими до своєї справи.

– Чи просто знайти героя для програми «Глядач як свідок»?

– Це важка праця.

– Як ви їх переконуєте?

– А переконати, як не дивно, дуже легко, бо з перших програм глядачі стали довіряти нам. Ми відповідально ставимося до долі людини, яка до нас прийшла, й не займаємося підтасовками.

Набагато важче зуміти розповісти історію так, щоби нею перейнялися глядачі. Але в цьому вже і є мистецтво ток-шоу.

– Якою є мета, заради якої ви займаєтеся своєю роботою?

– Робити світ кращим. Це мета, в принципі, всього мого життя.

Фото Олексія Темченка