«Вартові правди» — проєкт «Детектора медіа», що спрямований на розвиток медіаграмотності серед українських школярів. У межах проєкту досвідчені журналісти з прифронтових регіонів України пройшли тренінг, щоб опановувати педагогічні навички та навчати підлітків медіаграмотності.

Як підлітки сприймають інформацію у соцмережах? Чому для них важливіше емоційне сприйняття контенту, а не його достовірність і як журналісти знаходять «ключик» до сердець підлітків. Про все це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Олександрою Аксененко, учасницею проєкту «Вартові правди» та редакторкою видання «Трибуна.Суми».

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформах.

00:00 «Підлітки відвикають від форматів зустрічей наживо, тож коли вони трапляються — це неймовірні емоції»;

04:30 «Підлітки йдуть у соцмережі, більше довіряють блогерам — там, де вони відчувають певну емоційну наближеність»;

08:25 «Тема медіаграмотності не була новою для підлітків»;

10:47 «Ключик до моїх учнів — це локальні, місцеві приклади»;

12:48 «Багато з того, що я показувала, для них було про світ “старших людей”»;

15:56 «Хочу вірити, що вони будуть звертатися до якісних медіа»;

17:26 «Це дуже класна ініціатива. Я вдячна, що ви залучили нас до таких заходів, бо це дуже корисно».

«Підлітки відвикають від форматів зустрічей наживо, тож коли вони трапляються — це неймовірні емоції»

Вадим Міський: Наприкінці минулого року ГО «Детектор медіа» провела доволі амбітний проєкт — «Вартові правди». Ми зібрали в Києві журналістів із якісних медіа, з прифронтових областей України та розповіли їм, як викладати медіаграмотність для школярів. Тобто ми спробували трохи підсилити знання практиків, які працюють у професії, у сфері комунікації з підлітками, щоб зробити викладання цікавішим. Ми хотіли привести журналістів у школи, адже кому як не журналістам навчати покоління, що підростає, розбиратися в різних типах інформації, які існують довкола нас і, зрештою, знаходити в цьому інформаційному вирі правду.

Олександра Аксененко — редакторка видання «Трибуна.Суми». Це видання входить до Мапи рекомендованих медіа, яку укладають «Детектор медіа» та «Інститут масової інформації». Фактично нашою репутацією ми підтверджуємо їхню якість. Саме такі журналісти й були учасниками цього тренінгового курсу, який уже продовжує своє життя у школах у форматі викладання. Олександро, серед усіх наших учасників, а їх було два десятки, ви провели найбільше тренінгів у місцевих школах — шість. Які у вас загальні враження? Що вам найбільше запам’яталося з такої співпраці зі школами та роботи з дітьми?

Олександра Аксененко: Мені дуже сподобалося. Я взагалі люблю працювати з підлітками, бо вони для мене особливі. Вони дуже грамотні, розумні, включені. Вони добре розбираються у всіх соціальних мережах, у різних форматах контенту. Тому ця співпраця для мене була цікавою, бо ти не починаєш розповідати з нуля — вони вже мають певну базу, якесь підґрунтя. Це трохи полегшує роботу. Але водночас у них є своє бачення, своя думка, вони вже щось знають і активно комунікують. Тому я дуже втішена, що працювала саме зі старшими підлітками, бо з ними було дуже цікаво. У мене було шість заходів, із них чотири — онлайн. Така ситуація в Сумській області — й було очевидно, що більшість заходів відбудеться онлайн. Два заходи пройшли офлайн, і вони мені особливо запам’яталися. Ми вже трохи відвикаємо від форматів зустрічей наживо, тож коли вони трапляються — це просто неймовірні емоції. Було видно, що діти скучили одне за одним. Мені теж було дуже приємно. До речі, запамʼятався один із заходів, який проходив онлайн. Він відбувся в укритті. Діти були всі разом біля одного комп’ютера, а я була в Сумах зі своїм. Так ми провели зустріч. Вони були в іншому місті, не в Сумах, але захід усе одно відбувся. Чомусь саме цей формат — коли вони всі зібрані в укритті — мені особливо запам’ятався. Це було дуже емоційно.

Вадим Міський: Так, безумовно, це драматичні часи в нашій історії, і вони лише підкреслюють необхідність добору якісних джерел інформації для кожного з нас, зокрема, для дітей, які опинилися фактично в зоні бойових дій.

«Підлітки йдуть у соцмережі, більше довіряють блогерам — там, де вони відчувають певну емоційну наближеність»

Вадим Міський: Скажіть, на вашу думку як журналістки з досвідом, чи є сьогодні в Україні достатньо якісних джерел інформації, які можна запропонувати підліткам? Ми ще поговоримо про сам процес викладання, але, думаю, щоб привернути увагу підлітків до якісних джерел, ці джерела насамперед мають бути доступними.

Олександра Аксененко: Складне питання. Спілкуючись із підлітками, я помітила, що вони мало користуються звичними для нас, можливо, для старшого покоління, традиційними медіа. Підлітки більше йдуть у соцмережі, більше довіряють блогерам — там, де вони відчувають певну емоційну наближеність. Загалом вони орієнтуються на емоції та відходять від традиційних медіа, таких як телебачення, газети чи навіть класичні новинні сайти. Відповідно, це певний виклик, адже ми всі розуміємо, що далеко не всі канали в соцмережах є якісними чи хоча б перевіреними.

Я нещодавно замислилася: чи є в нас узагалі медіа, орієнтовані на підлітків? Не розважальні, а саме новинні, спрямовані на підліткову аудиторію. І, чесно кажучи, я не знайшла відповіді на це питання. Я не знаю таких медіа. Зараз підлітки у соцмережах, і, з того, що я побачила, не всі вони взагалі шукають новинний контент, не всі прагнуть читати саме новини. Їм більше цікаве щось легке, розважальне, просте.

Наталка Соколенко: Нещодавно я згадувала і розповідала колегам свою шкільну історію. Я закінчувала школу вже в незалежній Україні, але трохи повчилася і в радянській. До перебудови у нас була політінформація для підлітків. Нам було приблизно 10—12 років. Учителька питала: «Яка головна подія відбулася минулого тижня? Скажіть, будь ласка». І однокласник підхоплювався: «“Динамо” Київ виграло у “Спартака” Москва 3:0!». Вона обзивала того, хто це сказав, неприємними словами й відповідала: «Та ні, відбувся пленум ЦК КПРС». Тому дійсно, для підлітків, наприклад, спортивні події можуть бути головнішими. Але, на жаль, ми живемо у часи війни, тому розмова про те, що підліткам потрібні медіа, які висвітлюють політичні та воєнні події, є слушною. Адже підлітки потребують особливої лексики й особливої подачі інформації. Ну і, дай Боже, щоб до цієї ідеї не додумалися наші вороги та не почали створювати подібний контент українською мовою.

Вадим Міський: Я тобі скажу, Наталко, що, з того, що найближче до описаного тобою контенту для підлітків — це, напевне, Суспільне спробувало зробили. У них є проєкт для тіктоку, який називається «До речі», і там у доволі зручній формі подають інформацію. Але я погоджуюся, що це зовсім інший modus operandi. Для створення таких інформаційних продуктів потрібні зовсім інші методи. І для класичного медіа це може бути настільки відволікаюче завдання, що доведеться залучати додаткові ресурси. Чи має сенс кожному новинному медіа займатися цим? Але від Суспільного ми саме цього й очікуємо. Проте, хай там як, підлітки сьогодні стикаються з величезною кількістю загроз у медійному просторі.

«Тема медіаграмотності не була новою для підлітків»

Наталка Соколенко: І ці загрози потрібно зустрічати озброєними. Але якщо ми говоримо про медіаграмотність. «Детектор медіа» нещодавно провів дослідження, яке показало, що учні, які зараз навчаються у школі, можуть жодного разу не почути навіть слово «медіаграмотність», не кажучи вже про наступне словосполучення — «інструменти медіаграмотності». Це дослідження має назву «Вивчення практик медіаспоживання й оцінка рівня медіаграмотності підлітків віком від 12 до 18 років». Ваша аудиторія — це саме ті підлітки, з якими вам пощастило поспілкуватися. Чи був цей термін їм знайомий раніше, чи довелося все пояснювати з нуля?

Олександра Аксененко: Я думаю, що здебільшого вони так чи так знали, що таке медіаграмотність. У них були певні вкраплення цієї теми на уроках. Деякі школи навіть запрошували фахівців та експертів із медіаграмотності. Тож ця тема не була для них абсолютно новою. З того матеріалу, який я їм принесла, з тієї інформації, яку я подавала, вони багато чого вже знали. Дещо їм було знайоме, або ж вони могли не знати визначення, але розуміли його зміст. Тобто ця інформація не була для них на 100% новою.

Вадим Міський: Як показують різноманітні дослідження, медіаграмотність у різних школах викладається дуже нерівномірно. Є частина шкіл, охоплених іноземними проєктами, які працюють безпосередньо над навчанням учителів. Ми з вами розуміємо, що для якісного викладання медіаграмотності потрібно самому вміти відрізняти якісну інформацію від маніпулятивної, корисне від некорисного. І тільки тоді можна навчати цього дітей. Бо якщо сам не практикуєш медіаграмотність, то підлітки або тобі не повірять, або навчання просто не досягне своєї мети.

«Ключик до моїх учнів — це локальні, місцеві приклади»

Вадим Міський: А які цікаві методи й підходи у викладанні медіаграмотності, з вашого досвіду, виявилися найбільш ефективними для дітей? Ми буквально в попередньому випуску нашого подкасту спілкувалися з Анастасією Шуплат, однією з тренерок, яка допомагала журналістам, зокрема вам, розібратися, як краще викладати медіаграмотність і знайти ключик до серця підлітка. То який же ключик підійшов?

• Читайте також: Критичне мислення в епоху TikTok. Як журналісти вчать підлітків медіаграмотності. Анастасія Шуплат у подкасті «Медіуми»

Олександра Аксененко: Я пішла доволі класичним шляхом — це була презентація та дискусія, діалог. Вони могли перебивати, ставити запитання. Якихось особливих методик, на жаль, не вигадувала, бо не було розуміння, як ми впораємося в онлайн-форматі, чи не перериватиметься заняття через безпекові питання. Ключик до моїх учнів — це локальні, місцеві приклади. Тобто не просто теорія, а постійні демонстрації: «Дивіться, ось це фейк. Чому це фейк? Ви колись чули щось подібне в Сумській області?». Я використовувала реальні приклади з медіа, фейки російської пропаганди щодо Сумщини. Коли вони бачили знайомі обличчя, місця чи події, то дуже активно реагували, десь сміялися, десь дискутували, і загалом були максимально включеними в навчання через локальний контекст.

Ще один ключик до них — це ШІ-зображення. У нас просто якась особлива історія зі штучним інтелектом. Будь-який контент, створений ШІ, викликав неймовірні дискусії: і сміх, і активне обговорення. Одним словом, вони дуже емоційно реагували на цю тему.

Вадим Міський: Дуже класні лайфхаки! Можна прямо за підсумками нашої розмови формувати рекомендації для тих, хто хоче навчати підлітків або вже працює з ними над темами критичного мислення.

Олександра Аксененко під час тренінгу «Вартові правди» у Києві

«Багато з того, що я показувала, для них було про світ “старших людей”»

Вадим Міський: Як вони взагалі реагують? Які проблеми з критичним мисленням резонують у підлітків найбільше? Що викликає в них бурхливу емоційну реакцію?

Олександра Аксененко: Мені здається, що підлітки не дуже довіряють медіа. Загалом вони піддають сумніву багато з того, що чують, бачать і читають, навіть якщо це опубліковано в більш-менш офіційних джерелах. Тобто вони швидше повірять блогеру, який їм подобається, ніж офіційному повідомленню в якомусь авторитетному медіа.

Наталка Соколенко: Що вам найбільше запам’яталося з цієї роботи? Ви спостерігали, наприклад, прогрес? Чи бувало так, що підлітки самі дивувалися: «Вау, як ми цього не знали!» — і починали краще розуміти світ навколо?

Вадим Міський: Чи, навпаки, вони ховаються у свою «раковинку» і не готові впроваджувати нові практики?

Наталка Соколенко: Або не хочуть показувати, що чогось не знали?

Олександра Аксененко: Мені ще здається, що багато з того, що я показувала, для них було про світ «старших людей». Умовно, коли ти показуєш їм картинки, згенеровані штучним інтелектом, вони кажуть: «Це не про нас, це історія моєї мами чи бабусі, яка репостить таке у фейсбуці». Або коли я демонструвала якісь офіційні новини, вони реагували так: «Та ми взагалі в це не віримо. Ну що це таке?».

Я показувала їм приклади маніпуляції в медіа — досить примітивні, наприклад, повідомлення, написані з емоційним забарвленням. Тобто щось дійсно відбулося в Сумах, і про це дійсно написали, але подали цю інформацію надто емоційно, неякісно. І вони одразу: «Та цього не могло бути в Сумах, ми взагалі цьому не віримо». Але я знаю, що це стовідсотковий факт! Проте для них це не має значення. Вони просто б не читали цю новину, не зайшли б на цей сайт і не шукали інформацію про подію в Сумах. Їм навіть неважливо, як це написано. Вони просто кажуть: «Та ну, це не про нас, ми на таке навіть не звертаємо уваги».

Загалом вони дуже класні. Я помітила, що їм не вистачає спілкування. На двох офлайн-заходах діти хотіли взаємодіяти — між собою, зі мною, з учителями, які прийшли. Вони відкрито дискутували на різні теми. Я бачила, що вони були залучені. Дещо, звісно, не зовсім про них у тій інформації, яку я подавала. Наприклад, маніпуляції в медіа — вони не про них, бо підлітки просто не споживають такий контент.

Наталка Соколенко: А от скажіть, будь ласка, про те, на що ведуться дорослі. Наприклад: «Ці три брати-близнюки, у них є ще три сестри-близнючки, і вони всі на фронті».

Вадим Міський: «І всі одружилися». «І у всіх по вісім пальців».

Наталка Соколенко: «І сьогодні у них день народження, але ніхто їх не привітав». Якщо ви показували дітям подібні зразки, чи сміялися вони з цього? Чи казали щось на кшталт: «Ну, це ж очевидний фейк» і так далі?

Зображення, створені штучним інтелектом. Підбірка фейсбук-дописів

Олександра Аксененко: Так, вони казали щось на зразок: «Це не про нас, це історія моєї мами. Ми таке не репостимо». Вони не сміялися. Коли ти багато разів показуєш їм фейкові картинки, то вони навіть починають автоматично вважати будь-яке зображення підробкою. Наприклад, бачать фотографію й одразу кажуть: «Та, це теж неправда». Але ти відповідаєш: «Та ні, це вже справжня фотографія».

«Хочу вірити, що вони будуть звертатися до якісних медіа»

Наталка Соколенко: Чи цікавляться вони тим, скільки ще інструментів їм потрібно освоїти? Наприклад, якісь програми для перевірки, чи було зображення створене штучним інтелектом? Чи, можливо, вони вже знають усі ці прийоми?

Олександра Аксененко: Деякі інструменти для перевірки інформації вони знають. Умовно, всі знають, як шукати зображення через Google. Усі розуміють, що є сайти, де можна перевірити інформацію. Але я не думаю, що вони ними користуються — швидше за все, просто чули, що вони існують. Їм більше хотілося обговорити локальний контекст, щось, що відбувається конкретно в Сумській області. Їх дуже цікавили фейки про Сумщину, вони активно намагалися їх обговорювати. Казали: «А ми цей бачили, а цей не бачили», «Ого, ми не знали, що це фейк, думали, що це правда, і вже забули про нього, просто змирилися з цією інформацією».

Наталка Соколенко: Ви знаєте, це для мене, принаймні, дуже обнадійливе спостереження. Якщо є такий запит від підлітків, то, напевно, у нас є шанс оздоровити українське суспільство, зробити його більш стійким до фейків. Що ви про це думаєте?

Олександра Аксененко: Так. Я їм відкрито казала, умовно, брала спростування деяких фейків з інших медіа, де є навіть цілі рубрики, присвячені викриттю дезінформації. Я розповідала їм: «Ви можете заходити на цей сайт, і там буде дуже багато цікавих матеріалів про фейки, які спростовують і пояснюють, чому це неправда». Вірю й хочу вірити, що вони будуть користуватися всіма цими інструментами й загалом звертатися до якісних медіа, зокрема й для того, щоб переглядати спростування та дізнаватися більше про фейки.

«Це дуже класна ініціатива. Я вдячна, що ви залучили нас до таких заходів, бо це дуже корисно»

Вадим Міський: А ваші очікування загалом справдилися? Чи сподобалося вам таке викладання медіаграмотності для підлітків і, власне, те, в чому ви самі маєте експертизу? Чи хочете ви продовжувати читати такі лекції?

Олександра Аксененко: Я в захваті. Зокрема, через те, що це дуже класна цільова аудиторія для мене. І є від них фідбек, є від них якась емоція хороша. Тому мені дуже сподобалося. Усі мої очікування справдилися, навіть більше, ніж я того очікувала. Я переживала і хвилювалася, чи вдасться нам усе організувати через безпекову ситуацію, чи будуть зацікавлені школи. Але побачила, що школи не відмовляли, погоджувалися. Приходили вчителі, які теж слухали, коментували, казали, що дещо не знали, дещо знали, й також були включені в процес. Тому я дуже рада, що вдалося.

Хотілося б продовжувати. Сумська область прикордонна — хотілося б більше дати дітям можливості дізнатися нову інформацію і можливості поспілкуватися одне з одним, подискутувати, повзаємодіяти разом. Тому це дуже класна ініціатива. Я щиро вдячна вам, що ви її організували та загалом нас залучили до таких заходів, бо це дуже корисно.

Вадим Міський: Дякуємо вам, Олександро. Ці слова надихають, і ваш приклад надихає. І нам, чесно кажучи, після цієї розмови є багато ще над чим поміркувати, як змінюватися, як ставати кращими і як реагувати на ті виклики, які очікують нас на кожному кроці. Нас, я маю на увазі, як суспільство.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Анастасією Шуплат про те, як гейміфікація та соцмережі можуть стати союзниками у боротьбі з фейками, Тетяною Матичак про те, як змінилися підходи до викладання медіаграмотності у школах, Оленою Чурановою про методи й інструменти викриття фейків, що створені ШІ, Оленою Тараненко про те, як захистити себе від медіатравми, Андрієм Пилипенком про ключові теми, якими маніпулювала російська пропаганда, Оксаною Полулях про штучний інтелект, що створює нову реальність, Катериною Городничою про те, як клікбейт став бізнесом у глобальному медіапросторі, Павлом Бєлоусовим про те, чому медіаграмотність неможлива без цифрової грамотності, Оксаною Волошенюк про те, як українські діти в школі опановують навички критичного мислення, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу» і штучний інтелект, Мариною Кафтан про те, чому критичне мислення — головна зброя проти інформаційних атак, Лідією Смолою про те, як алгоритми соцмереж підштовхують до емоційних рішень і що робить нас легкою мішенню для інформаційних атак, Ольгою Кравченко про конференцію «Стійкі разом: розвиток медіаграмотності в Україні», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Крістіною Гаврилюк із Мінцифри про те, чи здатні DMA і DSA змінити правила гри на європейському ринку цифрових послуг, Олександром Педаном про співпрацю з Суспільним, новий проєкт замість «УніверCheck» та інші ідеї Pedan buro, Катериною Котвіцькою з Megogo Audio про аналіз поточної ситуації та трендів у сфері дистрибуції аудіоконтенту онлайн, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

Проєкт реалізовано за підтримки ПРООН та фінансування уряду Японії.