Свобода слова а-ля Янукович першими заткнула саме тих, кому справді є що сказати. Прагнення звести суспільну дискусію до обміну взаємними звинуваченнями між «спікерами» двох політичних таборів залишило за кадром науковців, журналістів, митців, громадських діячів і громадянських активістів. Програми, в яких до перемоги Януковича з'являлися такі персонажі, було переважно витіснено з телеефіру. До участі в дискусії із злободенних питань запрошували не носіїв цікавих думок, а тих, кого вважала за потрібне делегувати та чи інша партія. Здавалося, встановлюється новий стандарт, що буде зламано лише з наступною зміною влади. Та на порозі другого року біло-блакитної влади розпочався зворотний процес.

17 лютого на телеканалі ТВі стартувало суспільно-політичне ток-шоу «Вечір із Миколою Княжицьким». Попри назву, що асоціюється з дрімотою під бубоніння телевізора, програма обіцяла бути однією з важливих віддушин, крізь які вітчизняна аудиторія зможе отримати версії подій у країні, відмінні від офіційної думки влади. Задля виконання цієї важливої місії Микола Княжицький сам вийшов у кадр, де давно не з'являвся як ведучий.

Знову ж таки, свобода свободою, а бізнес є бізнес. Цей принцип сповідують не лише провладні телевізійники. Інакше як пояснити те, що, коли обидва гнані й гноблені владою, судом і Хорошковським канали, де-факто опозиційні, запустили непідцензурні ток-шоу, що можуть стати такою потрібною суспільству альтернативою контрольованим телерезерваціям, вони зробили це в один час і день тижня? Напевно, більше немає ТВі і 5-му з ким конкурувати на вітчизняному телебаченні, окрім як між собою, перетягуючи аудиторію від одного життєдайного інформаційного джерела до іншого. Мимоволі згадується анекдот про партизана, якого було послано до міста розповсюджувати листівки і який затримався надовго - «поганий товар, ледве все розпродав».

Щоправда, ні ТВі, ні 5-й, попри високий градус критики влади в ефірі першого та багаторічну функцію скалки в м'якому місці влади другого, офіційно в опозиційні канали не записувалися. Під час першого ефіру програми «Вечір» Микола Княжицький, розмовляючи з Юлією Тимошенко і Віталієм Сичем, наполегливо на цьому наголошував: не хочемо, мовляв, бути опозиційним телеканалом. Із підтекстом: хіба хочеш - мусиш!

Якщо проводити паралелі між Україною й Росією, то ТВі, на своє щастя, поки що не зайняв ту нішу, в якій перебуває його побратим RTVі - вісника вузького кола далеких від народу. На щастя, бо в Україні це ані рейтингу б не дало, ані суспільству в його протистоянні владі не допомогло б. Натомість ТВі розважливо обрав доступніший і ближчий масам формат: спочатку просто «все погано», а віднедавна - «все погано, але погляньте на Єгипет і Туніс!».

На майдани нас іще не кличуть, одначе обидва випуски програми, що вже вийшли в ефір, Микола Княжицький розпочав із заклинання фейсбуку, який несе свободу: «Ми знаємо, що в Єгипті один із учасників революції назвав свою дочку іменем Фейсбук. Іменем соціальної мережі, завдяки якій мільйони людей вийшли на вулиці Єгипта і фактично змінили там владу. Те саме відбувається в багатьох інших арабських країнах. Розвиток соціальних мереж, розвиток інтернету, розвиток альтернативних медіа веде до зміни суспільної свідомості. Схожі події відбуваються і в Україні. Українська аудиторія фейсбуку збільшилась уже понад мільйон, а Юлія Тимошенко рекламує те, що вона стала активним користувачем твітера, ще однієї соціальної мережі, і прямо з допиту в прокуратурі пише свої нотатки у твітері. Що це означає і чому це виникає?».

З усього розмаїття варіантів відповіді на це запитання Микола Княжицький обрав саме ту, що дивовижним чином перегукується з недолею каналу ТВі: «Справа в тому, що коли люди не можуть знайти захисту в судах - а українська судова система за останній рік зазнала дуже великої критики, і захисту там дійсно знайти неможливо...». «Фейсбук», «майдан», «революція» повторюються в ефірі програми Княжицького з не меншою частотою, ніж «реформи», «стабільність» і «корупція» лунають з уст гостей Шустера, Кисельова або Куликова.

Втім, попри деяку карикатурність такого завзятого уповання на соціальні медіа та гречану революцію, ТВі одним із перших у країні робить крок у напрямку, в якому невідворотно розвиватиметься телебачення - до інтерактивності та поєднання з соціальними медіа. Микола Княжицький - активний користувач фейсбуку («Я останнім час люблю висіти у фейсбуку», - зізнався він сам), й на власні очі бачить, яке велике місце соціальні медіа посідають у житті тих, хто ними користується. Під час програми на екран виводяться коментарі з фейсбуківської сторінки програми, деякі дописи ведучий цитує вголос, на деякі запитання гості одразу відповідають. Сама ідея не є аж надто новаторською (радіостанції й телеканали приймали запитання електронною поштою та озвучували їх в ефірі ще десять років тому), одначе для політичного ток-шоу в період, коли інші програми цього жанру, навпаки, скорочують присутність vox populi у своєму ефірі («професійна» аудиторія замість репрезентативної, київська замість всеукраїнської тощо), це рішення революційне.

Та й поза фейсбук-інтерактивністю програма інтегрована в контекст соцмереж: демонстрація роликів із ютьюба, постійні посилання на соцмережі та блоги, а головне - гості, які останнім часом частіше бувають героями наших френдстрічок, аніж телеефірів, і теми, які активно обговорюються в соцмедіа, але залишаються поза увагою центральних телеканалів.

Від вебдванульних характеристик програми перейдімо до телевізійних. Як і два попередні ток-шоу на ТВі, спочилі в Бозі «Наверху» Євгенія Кисельова та «Чорне і біле» Мустафи Найєма, «Вечір» має найпростіший формат - ведучий, гість і відео на плазмі. Нічого зайвого. ТВі залишається вірним своїй фірмовій мінімалістичній стилістиці - і правильно робить.

Якщо «Чорне і біле» Мустафи Найєма загалом відповідало поняттю hard talk, то жанр «Вечора» можна визначити як soft talk. Можливо, ситуація зміниться, коли в ефірі програми з'явиться представник влади або провладної політичної сили. Але цього з ток-шоу Миколи Княжицького поки що не ставалося - всі гості двох перших випусків були або політиками-опозиціонерами (Юлія Тимошенко й Олесь Доній), або журналістами (Віталій Сич, Соня Кошкіна, Олекса Шалайський), або громадськими/ культурними діячами (Мирослав Маринович, Дмитро Гройсман, Андрій Бондаренко, Ростислав Шапошников), кожен із яких у свій спосіб та на своєму рівні опонує владі. Хіба що Андрій Курков, який у другому випуску був замість книжково-кінематографічної рубрики, дещо випадає з цієї тенденції, хоча й він по-своєму також опонує.

На користь такого підходу є очевидний аргумент: цих людей не пускають в ефір інші канали, - або, навіть якщо пускають, то не дають висловитися, чи виставляють проти потужних демагогів, які кого хочеш забалакають, - тому справедливо буде дати їм трохи вигідніші умови на ТВі. Ну де ще можна в загальнонаціональному ефірі в прайм-таймі півгодини слухати Мирослава Мариновича, який говорить про честь, рицарство й віру? Таким чином канал включається в забезпечення «балансу на макрорівні», протиставляючи себе тому ж «Інтеру», де головними героями «Великої політики» зазвичай стають як не Азаров, то Могильов чи Єжель.

Але, з іншого боку, подібним добором героїв ТВі не залишає сумнівів щодо своєї політичної позиції. Й відсіює тих глядачів, які (можливо, поки що) з цією позицією не згідні. Такий собі канал для однодумців. Характеризуючи героїв другого випуску, Микола Княжицький сказав про них: «Люди, які як донкіхоти чи як бетмени протестують проти незаконних дій влади». Схоже, «бетменом» бачить себе й ТВі.

Бетмен бетмену око не виклює, тому розмови з гостями-політиками, а надто журналістами й громадськими діячами, Микола Княжицький вів дружні, душевні й безконфліктні. З деякими героями це було цілком органічно, наприклад, із Мариновичем чи Шалайським, із якими в принципі важко не погоджуватися. Але в розмову з іншими Княжицький міг би підсипати спецій. Наприклад, оповідаючи про справу Дмитра Гройсмана - вочевидь сфабриковану, не сперечаюсь, - не зайвим було б запитати в Дмитра, якими мотивами він керувався, створюючи та публікуючи колажі, що поєднували чоловічі статеві органи, фото Віктора Ющенка та українську Конституцію. Адже багатьох людей таке справді шокує й ображає. Олеся Донія теж є про що запитати, окрім ностальгійних спогадів про Революцію на граніті - хоча би про дивне голосування у Верховній Раді його колишніх однопартійців із «Народної самооборони».

Що й казати про Юлію Тимошенко, до якої завжди було, є й буде багато гострих питань. На цьому зупинімося детальніше. Розмову з лідеркою «Батьківщини» Микола Княжицький розпочав із обміну люб'язностями: «Вас не потрібно представляти, вас усі знають» - «Вас теж!», «Були лідером опозиції, і тепер знов очолюєте опозицію», «Вітаю вас із виходом програми», «Ви прийшли з айпедом, ви писали в твітер, чому ви це робили, вам це цікаво?»... Псевдоісторичні штампи Юлії Володимирівни про те, що українці придумали конституцію і республіканський устрій, а в Україні відбувалась «історія народження половини людства», також залишилися без заперечення. Зауважу, що в цей момент Тимошенко не відповідала на запитання ведучого - він запитав, як вона почувалася, спілкуючись із Путіним, - а говорила про те, про що хотілось і було вигідно говорити їй. Як завжди.

У певний момент Княжицький спробував поводитися дещо жорсткіше, повторюючи запитання, запитуючи щось на зразок «ви би харківську угоду підписали чи ні?». Після закономірно негативної відповіді на останнє запитання можна було б нагадати екс-прем'єрові про не раз згадуване під час весняних суперечок інтерв'ю 2005 року: «- Вы как политик согласитесь на продление срока пребывания российских войск в Севастополе в обмен на уменьшение цены на газ и нефть? - Конечно, соглашусь. Почему? Потому что очень важно сегодня сделать так, чтобы люди жили богато и чтобы у них абсолютно не было никаких экономических стрессов. Что касается войск в Севастополе, то всегда можно договориться о предоставлении услуг одной страной другой стране на нормальных коммерческих условиях. Здесь нет ничего плохого». Але ведучий поспішив змінити тему: глядачам продемонстрували ретроспективну нарізку відео з 2001 року, коли Тимошенко сиділа в СІЗО. «Аххххх..., - зітхнула Тимошенко. - Трошки події нахлинули». І продовжувала не реагувати на не надто наполегливі спроби ведучого поставити бодай відносно гостре запитання.

Так само з фейсбуківських запитань, які зачитував Княжицький, його співрозмовниця обирала ті, що були їй до вподоби, пропускаючи інші. А рішення ведучого зачитати підлабузницько-привітальне повідомлення бютівця Віктора Уколова, який знайшов нагоду підбадьорити лідерку, взагалі в жодні ворота не лізе. Чим це принципово відрізняється від колективних привітів і панегіриків Януковичу від підсадного «народу» під час «Розмови з країною»? А чого варта наступна фраза ведучого: критики серед дописів у фейсбуку зараз немає, хоча раніше була, вас, Юліє Володимирівно, звинувачували багато в чому, але я цих запитань ставити не буду, а краще запитаю: Луценко винен чи ні...? Дещо згодом він безапеляційно назвав заарештованих представників колишньої влади «політв'язнями», таким чином недвозначно приймаючи опозиційну версію подій як істину.

Акт духовного єднання ведучого й гості увінчала теза Тимошенко: мовляв, тут за столом зустрілися дві опозиції - політична і медійна. Замість дистанціюватися від такої спроби братання, Княжицький почав розповідати, як він не хоче бути опозицією й мріє побачити в своїй студії Віктора Федоровича, а також хоче ставити гострі запитання самій Тимошенко. «Ставте!» - відповіла гостя, і наступної ж миті заткнула ведучого, виступивши зі зверненням до народу в дусі «дарагі маї».

Тимошенко - надзвичайно складний співрозмовник для будь-якого журналіста. Найдосвідченіші з них не раз визнавали, що змусити її відповідати на запитання, а не крутити свою платівку на іміджево вигідні їй теми, майже неможливо. Але жодних ознак того, що Микола Княжицький робив такі спроби, протягом сорокахвилинної розмови я не побачив. Якщо не враховувати проігноровану Юлією Володимирівною несміливу фразу «я хочу вас зупинити». Зупинити ж її, як виявилося, ведучий хотів лише для того, щоб поставити запитання з формулюванням «вас звинувачували у тому, що ви людям пенсії заплатили».

Досить дивним був також епізод наприкінці розмови, коли Микола Княжицький поставив своїй співрозмовниці загалом цікаве запитання: мовляв, як можуть люди довіряти вашій політичній силі, якщо проголосували за неї, але половина депутатів списку перебігли до більшості? Тимошенко гаряче заперечила: не половина. «Ну, значна частина» - «Незначна частина!». «Більше сотні» чесних залишилися, а пішли «декілька десятків». «Ну, п'ятдесят», - погодився Княжицький, на що Тимошенко заперечила: «Не п'ятдесят, а більше тридцяти». Ця суперечка не мала жодного сенсу: на сьогодні фракція БЮТ-«Батьківщина» має рівно 106 членів. За підсумками виборів 2007 року БЮТ отримав рівно 156 мандатів у ВР. Отже, з фракції вийшли або були виключені рівно 50 депутатів. І знову згадуємо анекдот про «радянський спортсмен посів почесне друге місце, а його суперник прийшов до фінішу передостаннім». До речі, з'ясувати точну кількість тих, хто залишився, і тих, хто пішов, що дало б змогу впіймати Тимошенко на брехні, можна було (я перевірив) за кільканадцять секунд двома запитами в ґуґлі - якби було бажання.

У подальшій розмові Тимошенко заявила, що зрада такої кількості депутатів не є чимось особливим, адже, мовляв, серед людей завжди є зрадники. Тут би запитати в неї, чому в демократичних країнах масове перебігання з фракції у фракцію унеможливлюється не «імперативним мандатом», на якому вона свого часу так наполягала, а іншими, морально-етичними запобіжниками. Але це питання ведучому на думку не спало. Коли ж Тимошенко видала воістину блюзнірське твердження, що, мовляв, 37% громадян, згідно з опитуванням, згодні продати свій голос на виборах «і зробити будь-що за гроші», тож і парламент такий самий, Княжицький підтакнув їй: «Ну, це жахливе суспільство».

Прощаючись із Тимошенко, Микола Княжицький пообіцяв запрошувати представників не тільки опозиції, але й влади. Скоріше б - хочеться на це подивитися. Те, що Тимошенко ще рік тому була цією самою владою, яка також несе відповідальність за певні помилки та сумнівні вчинки, з розмови абсолютно не відчувалося.

Микола Княжицький поки що шукає і шліфує формат. На відміну від абсолютної більшості ведучих, він сам собі начальство й особисто приймає рішення. Щоб ця програма надалі мала сенс, слід визначитись: або відкинути недоречне кокетство й визнати себе опозицією, після чого займатися пропагандою, - а перші випуски «Вечора» значною мірою являли собою саме пропаганду, хоча пропагували здебільшого позитивні й потрібні суспільству речі. Або ж усе-таки спробувати дотримуватися балансу, дистанціюватися від опозиції та її політичної платформи, дозволити глядачам почути всі сторони великих соціально-політичних дискусій і самостійно вирішити, хто мученики, а хто кровосісі, хто політв'язні, а хто сатрапи. І, звісно ж, тихенько розвести «Вечір» із «Республікою» Анни Безулик, уникнувши таким чином найбезглуздішої конкуренції, яку лише можна уявити на українському телебаченні в наш час.

Переглянути відеозапис програми і скласти про неї власне враження ви можете тут.