«Стоп корупції», випуск № 191 від 10 листопада 2018 року 

По-перше, одразу приберімо полову. Наливши собі склянку міцного бурбону без льоду і про всяк випадок не сховавши на місце майже повну пляшку, ми сіли дивитися випуск проекту «Стоп корупції» на 5-му каналі. Увімкнули, дивимося, стоп! Щось до болю знайоме. Точно! Так ми ж уже аналізували цей сюжет авторства Асі Глуцької! Ось він. А де ж свіжак? Немає. Ми добре пам'ятаємо, що «Стопкор» уже має досвід приховування й раптового зникнення сюжетів, які могли викликати запитання, а то й спровокувати судові наслідки, тому звертаємося до них із проханням пояснити: це технічна помилка, відпустка чи свідоме рішення? Розкажіть. Бо дуже хотілося б той зниклий випуск побачити і проаналізувати.

До речі, в нас є новина про «Стоп корупції». Новина, на нашу думку, чудова для спільноти українських розслідувачів і не дуже втішна для цього псевдорозслідувального проекту. Але без офіційного документа — ні-ні! Як буде — покажемо й розкажемо. Навіть сфоткаємося. А поки що тримаємо інтригу.

Висновок: Гюльчатай, відкрий личко — в сенсі, покажи зниклий сюжет!

«ЦРУ», випуск від 22 листопада 2018 року

Якщо «Стоп корупції» потішили нас своєю відсутністю, то все ж таки випити налитий бурбон змусив «Центр розслідувань України» на каналі «24». Цей проект чимось нагадує маятник. Його добряче розхитує від добротного до... не надто добротного. Цей випуск «ЦРУ» став найбільшим розчаруванням аналізованого тижня, й ось чому.

Цілий випуск присвячено господарським розбіркам між чоловіком (на думку деяких людей і авторів випуску) «співачки» Камалії бізнесменом Мохаммадом Захуром і Міністерством оборони України за ласий шмат землі в центрі Києва. Інфоприводом нібито став допис цієї самої Камалії у Фейсбуку. Ми вживаємо слово «нібито», бо його неодноразово використовує авторка сюжету Катерина Мітєва, коли представляє свій витвір. Нібито той, нібито інший, нібито щось, нібито зробив. Власне, весь матеріал і вийшов таким собі «нібито».

Отож, якщо вірити розповіді «ЦРУ», пан Захур колись купив у Міноборони старі приміщення, а потім ще землю під ними приватизував. Хотів звести житловий комплекс (тоді це було дуже модно, каже він). Але йому, іноземному інвестору, не дають розвернутися в повну силу — мовляв, міністерство уклало пайову угоду на будівництво житлового корпусу на цій самій території з пов'язаним із міністерськими підприємством. Кажуть, підприємство без ліцензії, невідомо, чи був конкурс. Нібито не було. Сторона чи то мультимільйонера, чи то мільярдера Захура представлена дуже екстенсивно — й він сам, і його адвокат. Адвоката Романа Марченка (цього разу без назви фірми) ми впізнали одразу — раніше він уже фігурував у сюжеті «Стоп корупції» про казахстанського політика / бізнесмена Мухтара Аблязова з відвертими ознаками замовності. А замовність — хвороба, як відомо, дуже заразна.

Чому Міноборони досі вважає землю своєю? Ну, бо є відповідне судове рішення. Річ у тім, що військового чиновника, який свого часу продав ділянку Захуру, засудили — за неправомірну вигоду. Відповідно, всі його рішення стали сумнівними. І в питанні даної ділянки суд став на бій військових.

Суддя нечистий, кажуть нам. Мабуть, хабарник. Чому? Бо ухвалив рішення в останній день своїх повноважень, пояснює адвокат Захура й повторює авторка. А й справді. Чим не доказ? Суддю, ми так розуміємо, ніхто й не шукав. Мабуть, на Мальдівах.

У сюжеті чітко лунає звинувачення, що міністерство «займається псевдокомерційною діяльністю, незаконно, щоб вимагати гроші у добросовісних забудовників». Так «підозрює» адвокат. Ми не розуміємо. У Захура що, вимагають гроші? Є заява? Провадження? На чому ґрунтуються ці твердження і їхня ретрансляція «ЦРУ»? Бо крім позиції «добросовісного забудовника», ми нічого іншого не чуємо. Ані антикорупціонерів, ані правоохоронних органів.

Інша сторона представлена скромно — обмежилися спілкуванням із делегованим для коментарів працівником міністерства, який, по суті, нічого не повідомив («все законно, все в порядку»). Шукали інших дійових осіб, але (господи, коли це закінчиться?!) «вдома не застали». Що не завадило авторці безапеляційно заявити: «Не віриться, що такі рішення приймав саме він, а не чиновники згори». Схоже, в журналістки «ЦРУ» уяви набагато більше, ніж доказів.

А! І головне. У сюжеті багато і слізно говорилося про житло для військових і про те, що та фірма, яка нібито будуватиме житло, дасть менше метрів військовим. А де військові? Де офіцери без квартир? Де узагальнення?

А наприкінці — про патріотизм. Точніше, про патріотку Камалію та її чоловіка, «єдину пару, яка повернулася з Лондона в Київ після війни». Тут ми скромно промовчимо, бо масштаб жертовності справді вражає. Ну нехай сказати таке, але показати...

Від сюжету відверто тхне. Сподіваємося, що журналісти справді зацікавилися темою, бо щодня відстежують активність співачки Камалії в соцмережах, і що вони просто не мали часу розібратися детальніше в темі. Бо інакше це... замовлення.

Висновок: нулі.

«Ліга корупції», випуск за 24 листопада 2018 року

На відміну від каналу «112», чия риторика щодо влади останнім часом різко змінилася на більш компліментарну, проект «Ліга корупції» залишається острівцем стабільності і вперто клепає серію дайджестів. Цього разу нам розповіли про гучні будівельні афери — починаючи від «Еліта-Центру» до сучасних недобудов — і пообіцяли пояснити, як від них убезпечитися. Одразу попередимо: якщо ви хочете почути останнє, одразу йдіть на 43-тю із 45 хвилин. До цього буде аналог «Саги про Форсайтів».

Отже, класична схема: люди інвестують у будівництво, а завершення чи здачі будинку нема й нема. Організаторів схем затримують, відпускають, ті втікають за кордон або не втікають, але на волі. Герої сюжету — сім'я з маленькою дитиною, які живуть у такому недобуді, та інші ошукані інвестори. До речі, за живих героїв, фактично покинутих напризволяще зі своїми бідами, — плюс. З іншим — гірше.

Тема безпрограшна, адже таких інвесторів удосталь, кримінальних проваджень так само. Але чомусь покопати глибше (як і за скільки зараз вирішують питання з такими будівництвами у владі, дозвільних, правоохоронних органах) — ні. Не в дайджесті. У дайджесті легше обмежитися загальними банальними фразами типу «відповідальні чиновники звели собі розкішні маєтки», при цьому показуючи Конча-Заспу або будинок одного з будівельних аферистів (чомусь). Можна дати інформаційну довідку про одного колишнього чиновника (не звернувшись до нього по коментар), а його попередників і наступників не помічати, ніби ситуація з будівельними аферами до й після нього була і є принципово іншою.

Хоча журналісти поспілкувалися із силою-силенною людей, влаштувались у відділ продажу будкомпанії (щоб дізнатись, як вони «втулюють» квартири у вічних недобудах людям), продемонструвавши при цьому всі персональні дані своєї журналістки, та матеріал вийшов поверховий і неповний. Усе огорнуто «тисячами будинків», «мільйонами доларів», «подейкують», коментарями політологів та експертів, продемонстровано відео з різних сезонів та різних джерел, показано непозначені інсценування.

Ще можна, як мантру, повторювати одні й ті самі цифри — 42 комплекси, 25 тисяч квартир, 42 комплекси, 25 тисяч квартир, 42 комплекси, 25 тисяч квартир... Потім зробити оригінально: сказати «якому приписують 42 комплекси, 25 тисяч квартир, 42 комплекси, 25 тисяч квартир, 42 комплекси, 25 тисяч квартир...».

Можна переповідати чужі розслідування або давно відомі історії й навіть не намагатися отримати коментар фігурантів, бо ті «на запити не відповідають». Можна маніпулятивно використовувати вирвані з контексту синхрони. Одним словом, формат і логіка (або її відсутність) дайджесту дозволяють усе!

Окрім фахових експертів, а також юриста, який безапеляційно стверджує, що жоден будівельний аферист не поніс відповідальності (журналісти не перевіряють його слів — і його самого, до речі, теж, а він людина в певних колах «відома»), експертами з довгобудів виступають аж три (!) політологи: Андрій Золотарьов, Андрій Ткачук та Віктор Прошкін. Три. Політологи. На тему — ні, не виборів — недобудов.

Після прикінцевих (комусь справді корисних) рекомендацій розслідуванню настав... кінець. Хто стоїть за схемами, хто їх покриває, хто поганий, хто хороший, кого треба посадити, з кого спитати і хто це має зробити — вибачте, 45 хвилин для цього замало.

Добре, що цього разу «Ліга» обійшлася без Дмитра Добродомова. Майже. Бо одним із експертів був його помічник Тарас Боровський.

Висновок: можна хоч щось нове, бо починає набридати.

«Гроші», 12-й випуск 12-го сезону від 22 листопада 2018 року

Ми здивовані. На відміну від попередніх? напханих різноманітними нарізками відео й начитками «Грошей», червоною ниткою через цей випуск ішли дві основні теми з незначними відступами. Сподіваємося, це свідоме рішення й рух у конкретному напрямку — до чіткої структуризації.

Родзинкою випуску, очевидно, був ведучий Олександр Дубінський, який вирішив скористатись послугами громадського транспорту — маршруткою в Києві. Він і задав тему — практично всі наступні матеріали було присвячено стану громадського транспорту, здорожчанню вартості проїзду тощо. Звісно ж, не обійшлося без Петра Порошенка й лінгвістичних ляпів (у слові «стусани» наголос не змінний, а все ж таки на останньому складі).

Почати все ж вирішили з надважливої для проекту журналістських розслідувань теми — чорної п'ятниці й розпродажів цього дня. І чомусь ілюстрювали тему вкраденим відео десь із-за кордону. А ведучий стартував дивовижною фразою: «В пошуках шари українці займають друге місце — після Штатів». Що він мав на увазі і звідки в нього такі дані? Важко сказати.

Після чорної п'ятниці настала «транспортна революція». Справжній апокаліпсис.

Ведучий Олександр Дубінський сів у маршрутку й попередив, що їздити стає дедалі небезпечніше. Ось півтора року тому жінка постраждала від вибуху вогнегасника в маршрутці й досі не дочекалася жодної компенсації чи допомоги від страхової або перевізника. Після такого живого вступу журналісти провели хороший експеримент — вдали, що купують автобус, який возить пасажирів у столиці. Це дало можливість оглянути технічний стан машини. Чи то пак технічний жах: прогнилий корпус, проблеми з дверима, вогнегасниками — власне, з усім. Також був рейд із безсилими інспекторами Укртрансбезпеки й незрозумілі запитання до водіїв (не до власників маршрутів) щодо здорожчання вартості проїзду.

Після перебивки про євробляхи продовжили тему здорожчання проїзду, однак знову ж таки із власниками, представниками місцевої влади, яка відповідає за організацію перевезень, ніхто спілкуватися не хотів. Мішенями були в основному водії.

Так замість розкриття цікавої, нагальної і справді наболілої теми для кожного, хто, як Олександр Дубінський, часто їздить маршрутками, отримали поверховий репортаж жахів. Страшно, але не дуже цікаво.

У випуск також втулили короткий огляд-набіг ухваленого бюджету на 2019 року: нам накидали сум і втекли. Очевидно, саме тут мав бути обіцяний кпин у бік Порошенка — Кононенка, але нічого нового ми не почули.

Наступним і останнім сюжетом, який ми оцінювали, був про контрабанду цигарок. Тема хороша й гостра. Можна сказати, вічна пожива для розслідувачів. Ми ж побачили репортаж. Журналістам вдалося щось зафіксувати (ми не дуже зрозуміли, що, але кажуть, це було переправлення контрабандного товару) на кордоні з Росією в Харківській області, вони спробували придбати російський контрабандний (?) бензин, поспілкувалися з анонімом — працівником митниці, який проти контрабанди. Але скласти сюжет у якусь логічну лінію не вийшло. Зрозуміли, що російський бензин на Харківщині біля кордону можна купити дешевше, так само на ринку купити російські цигарки. І все. І що? Хто кришує контрабанду? Хто заробляє? Що там митниця (окрім незрозумілого коментаря прес-служби)? Завалили й цю тему. Питається: для чого?

Висновок: повний завал.

«Наші гроші», випуск № 244 від 19 листопада 2018 року

«Наші гроші» завжди відрізнялися гумором. Цього не змінило навіть сумне звернення Дениса Бігуса до глядачів та симатиків на початку кожного випуску. Але чому в YouTube випуск підписано «Наші гроші №244. “Гніздечко” Поплавського та камбек вождя Майдану»? Знаючи, про кого йдеться, несмішно якось зовсім. Не розуміємо.

Отже, перший сюжет — про напрочуд успішний бізнес дочки новопризначеного голови Київської ОДА Олександра Терещука. У Терещука серйозний шлейф — він має яскраве міліцейське минуле, відправляв беркутівців у Київ під час Євромайдану. Що не завадило йому під особистою протекцією Петра Порошенка зробити успішну кар'єру у президентській вертикалі й попрацювати в Одеській ОДА. І — яка несподіванка — паралельно фірма його доньки «Новітнє обладнання» стає суперуспішною, виграє тендери й отримує сотні мільйонів бюджетних коштів. При цьому, судячи з розповіді Максима Опанасенка, примудряється суттєво завищувати ціни. Та що там ті мільйони! Родина Терещука також починає обростати серйозним майном і маєтками.

Автор спробував розібратися в секретах успішного бізнесу, розповів хронологію злету бізнесу доньки і як той збігся в часі зі сходженням її батька. Ми побачили багато відео невідомого походження та часу зйомок. І слово «закат» нам різонуло сильно. Також незрозумілим здалося рішення ілюструвати один із будинків зйомкою з машини на ходу. Нібито хотіли показати, що будівля велика, але з такого ракурсу (знизу) всі будівлі великі. Навіть Терещук Гуллівером би здався. Перепрошуємо, не оцінили краси гри.

І якщо із самим героєм поспілкувалися (поставили запитання, на які Олександр Терещук фактично не відповів), то з фірмою доньки вийшло, як уже звично в наших розслідувачів: на місці реєстрації нічого й нікого немає, вони додзвонилися, їм відповіли, що передзвонять, не передзвонили і, як результат, секрету успіху від доньки Терещука ми не знаємо. А так цікаво, як фірма, що офіційно розташована на руїнах (чи під ними? теж варіант), так вправно перемагає в тендерах. Можливо, пояснити це допоміг би якийсь експерт-актикорупціонер. Не можна ж весь час натяками оперувати. Ніби все ясно, але трохи не дотиснули.

Наступним був сюжет Антона Столярова про гуртожитки славетного Київського національного університету культури і мистецтв, ректором якого є народний депутат Михайло Поплавський. Точніше, про те, що виросло на тому місці, де мали би бути нові гуртожитки та навчальні корпуси. Натомість там виросли житлові комплекси і бізнес-центр.

Відчувається, по-перше, ностальгія (автор явно бував тут раніше), по-друге, копітка робота з реєстрами. Завдяки останньому вдалося викрити цілу мережу власників квартир у новобудовах і цим персоніфікувати матеріал. Бо насправді тема стара — навіть кримінальне провадження в 2015 році відкрили, але результатів ніяких. Про ці будівництва повідомляло ще «Слідство.Інфо» й інші ЗМІ. Новизна сюжету якраз у тому, що власниками та власницями квадратних метрів у столиці стали колеги Поплавського — політики та родичі політиків із різних таборів.

Загалом цікаве розслідування, але якість зйомки й побудова сюжету викликає питання. І ні, не треба було співати. Нам вистачило Поплавського!

Коли хотіли показати на контрасті умови, в яких живуть студенти у старому гуртожитку, відео вийшло дуже дивне, тремтливе. Очевидно, його знімали на телефон, але чому так погано?

Добре, що знайшли таємне розкішне кубельце співучого ректора, але чому не змогли виловити самого Поплавського? Ми розуміємо, що важко, але іншим вдається. Чому не поспілкувалися з іншими представниками ректорату й не дізналися трохи більше — хоча би про великі будівельні плани на майбутнє? І що там із кримінальним провадженням? То воно рухається чи невідомо?

Висновок: середньо.

«Схеми», випуск № 195 від 22 листопада 2018 року

Тепер найважче. Як ми вже зазначили, «скандальний» сюжет Михайла Ткача про можливий зв'язок Порошенка — Медведчука викликав бурхливу реакцію у глядацької аудиторії та в експертному середовищі. Суперечки між різними сторонами знову призвели до медіасрачу, звинувачень у непрофесійності та недотриманні стандартів з одного боку й порохоботстві та упередженості з іншого. Важко сказати, наскільки предметною вийшла дискусія. Не факт. У нас є власний погляд на речі, й він не всім сподобається. Але ми тут не для того, щоб усім подобатися.

Якщо раніше у «Схемах» матеріали про Петра Порошенка й Віктора Медведчука були в окремих випусках, то тепер цих двох персонажів звели разом і об'єднали одним багатозначним «Спільники?». Наталка Седлецька одразу зазначила, що така співпраця Президента й лідера проросійських сил в Україні «виглядає особливо цинічно». З цим важко не погодитися.

Михайло Ткач узявся довести факт співпраці чи дружби цих двох політиків і бізнесменів. Почав здалека, екскурсом в історію, із заяв Медведчука та його «Українського вибору» щодо ситуації в Україні ще до Євромайдану, а також інформації про участь активістів організації в подальших кривавих подіях (подекуди забуваючи титрувати чуже відео, а подекуди титруючи дуже конкретно — «Youtube»).

Потім «Схеми» повернулися до питання, хто призначив Медведчука в мінську гуманітарну групу переговірників — екс-голова СБУ Валентин Наливайченко чи Президент Петро Порошенко. Ті кивають одне на одного, СБУ каже, що повноваження надало «керівництво держави». Ми так розуміємо, швидше за все, це був не Наливайченко, хоча тут здалися би коментарі експертів, але ні. Не тепер і не про це. 

Якщо вірити «Схемам», щоб довести факт приязних чи ворожих стосунків Медведчука й Порошенка, Михайло Ткач нібито чотири місяці стежив за будинком Адміністрації Президента. Знімальній групі вдалося зафіксувати, що автівки Медведчука регулярно туди приїжджають (хоча Михайло Ткач сказав «Медведчук регулярно приїжджає»), а 24 та 27 жовтня такі візити були й до маєтку Президента, причому пізно ввечері. Самого Медведчука, який би сідав-виходив із автівок, ми не бачили, але те, що це його кортеж, видається доконаним фактом. Тому Михайло Ткач обережно каже: «схоже, ми зафіксували» зустріч Порошенка й Медведчука.

Сенсація? Безперечно. Привід для запитань і тиску на очільника держави? Сто відсотків. Але автор чомусь одразу пропонує відповіді. І, вибачте, вони вилами по воді писані. Цитуємо: «Зафіксували, як Порошенко і Медведчук двічі зустрічалися протягом тижня, а вже за тиждень Росія запровадила санкції проти 320 українських компаній». Безсумнівно, хронологічний зв'язок є, але логічний? Журналіст знає, про що говорили Порошенко й Медведчук? У нього є джерела, інформація? Що, як насправді все було значно гірше й Порошенко із Медведчуком, наприклад, планували «азовський» інцидент? Він же теж відбувся за кілька тижнів! Або вони думали, як здати Маріуполь, щоби Порошенко виграв вибори? Та припущень мільйон, а от запитання одне: автор знає, про що вони говорили, чи лише припускає? Бо якщо лише припускає, тоді звідки прив'язка? І чому саме ця? Інакше цей шматок — не розслідування, а фантазії на тему.

Можливо, розуміючи всю слабкість своєї позиції, Михайло Ткач вдається до прийому, який застосовує дуже рідко — використовує експерта. Для чого? Мабуть, щоби той сказав або підтвердив те, чого не може сказати сам журналіст, забезпечив зв'язки й логічні переходи. І хто ж цей експерт? Очевидно, якась утаємничена людина, знавець внутрішньої політичної кухні України, експерт/ка, медведчукознавець/ка! Невже Оксана Марченко власною персоною? Ні, це Максим Каменєв, колишній політичний оглядач «РБК-Україна», а нині — спецкореспондент «Громадського ТБ». Фактично колега. Це як, доказ? Чи не малувато буде?

Тут ми зробимо паузу, щоб на нас вистигло тавро «порохоботів».

Чи має право й чи правильно Михайло Ткач ставить запитання? Має і правильно. Якого, пробачте, хріна Петро Порошенко проводить свої вечори не з дружиною й дітьми, а з Медведчуком? З Адміністрації Президента написали, що Президент не заперечує зустрічей із Медведчуком і готовий «зустрічатись хоча б з чортом заради звільнення полонених», а ще висловлює своє невдоволення повільним процесом. Тобто, за офіційною версією, говорив він із Медвудчуком про українських заручників. Тоді чому вночі? Чому так часто? Він як, щоразу висловлює невдоволення? Чому в себе вдома, а не на робочому місці? Чому не покликав інших членів гуманітарної групи? Чому ці розмови не публічні, адже вони стосуються всіх українців? Чому ніхто не повідомив про результати цих зустрічей? І нарешті: що конкретно ці розмови дали? Що зробив після цього Медведчук? Що планує робити Порошенко?

Усі ці запитання треба ставити, бо суспільство має право знати. Візантійщина реально осточортіла. Це питання не механізму політики, а прозорості й підзвітності влади, яка грається з життями людей.

А тим часом, як правильно вказує автор сюжету, бізнес Медведчука росте, як на воді, причому в різних сферах і за синхронного сприяння силових та фіскальних органів як України, так і Росії. Бізнес-партнери Медведчука спокійно літають у Росію і звідти чартером, хоча переліт дозволено лишень їхньому другові. Ці люди розвивають бізнес лідера проросійських сил або допомагають йому. Нам спеціально зробили екскурс (без титрів) у попередні розслідування «Схем» про Медведчука (і про бізнес Оксани Марченко, про польоти в Росію, про нафтогазовий бізнес після початку війни). Багато і складно, але переконливо.

Використовуючи свої старі напрацювання, а також факт зустрічей Медведчука й Порошенка, Михайло Ткач підводить глядачів до того, що Медведчук із Порошенком можуть бути діловими партнерами, що влада підтримує бізнес Медведчука. Так, схоже, що на це припущення він має повне право. Та логічно-хронологічні натяжки й синхрони одного колеги не додають конкретики і фактів, доказів — того, на чому тримається якісне розслідування. Без тверджень — так, саме тверджень, не більше — Каменєва сюжет просто сиплеться.

Чому? Бо ніхто з інших фігурантів розслідування «до виходу програми в ефір свої візити, вояжі, зв'язки не прокоментував». Ну знову! Ті самі граблі!

Після перегляду сюжету знак запитання в заголовку так і залишився, а в голові — риторичне «Спільники чи не спільники?». Ми ще раз відзначимо суспільну значущість запитання, порушеного в розслідуванні — взаємозв'язок двох публічних антагоністів, декларування та реальні дії, приховані зустрічі, результати. Але сам матеріал хоч і забрав чотири місяці стеження, все ж видається незавершеним і поспішним. Ми не знаємо, скільки чекали «Схеми» коментарів від героїв сюжету, але без них він програв.

І ще: то ви визначтеся вже, Коза́к він чи Ко́зак. Чи це дві різні людини?

Інформація про експертів:

Автор звіту, експерт із моніторингу журналістських розслідувань Федір Сидорук, медійний експерт, тренер, колишній головний редактор програм розслідувань «Знак оклику» та «Слідство.Інфо». Колишній автор та ведучий проектів «Перший відділ» та «Останнє попередження» продюсерського центру «Закрита зона». Має досвід телевізійних розслідувань у національних ЗМІ. Співпрацював із телеканалами «1+1», 5-м, ТВі, «Громадське ТБ».

Авторка звіту, експертка з відкритих даних і моніторингу журналістських розслідувань Надія Бабинська (Вірна), медійна експертка, тренерка. Працювала кореспонденткою «Громадського радіо», кореспонденткою відділу нормативної аналітики ІАЦ «Ліга», розслідувачкою в Corruptua. Фундаторка ініціативи #насудзадоступ з допомоги журналістам та активістам в судах. Досвід у журналістиці з 2001 року.

Проект ГО «Детектор медіа» здійснюється за підтримки DANIDA.