Із методологією моніторингу можна ознайомитися тут. Ваші пропозиції, зауваження, відгуки надсилайте за електронною адресою: info@detector.media.

Такий аналіз став необхідністю. Кількість розслідувальних проектів в Україні сягнула рекордної кількості і продовжує зростати. Чи не кожен телеканал вважає за потрібне розвивати проект, який називає «розслідувальним». Деякі, як-от «UA: Перший»,  показують одразу кілька.

Моніторинг «Детектора медіа» охоплює шість проектів, зокрема «Гроші» («1+1»), «Народна прокуратура» («112»), «Наші гроші» («24», «UА: Перший»), «Слідство.Інфо» («Громадське ТБ», «24», «UА: Перший»), «Стоп корупції» (5 канал), «Схеми» («Радіо Свобода», «UА: Перший»). Він складається з аналізу якісних показників у формі таблиці й суб'єктивної думки експертів, які у своїх коментарях спираються на чітко визначені параметри оцінки та особисті враження, що ґрунтуються на досвіді та знанні жанру.

Моніторинг слід сприймати як конструктивну критику, на яку можна реагувати по-різному — або образами й наріканнями на несправедливість, або вдосконаленням та поліпшенням свого продукту. Зрештою, саме від якості моніторингу може залежати і якість кримінальних проваджень проти фігурантів матеріалів. Знаючи, що українські правоохоронці не завжди знаходять докази при розслідуванні справ, журналісти вже добре усвідомлюють, що саме їм доводиться виконувати більшу частину роботи, яка дає змогу покарати винних і допомогти потерпілим. З іншого боку, для авторів аналізу якість журналістського продукту також визначається тим, наскільки журналісти у своїй роботі дотримуються професійних стандартів, не опускаючись до відвертої жовтизни та гонитви за сенсаціями.

Головною проблемою програм журналістських розслідувань за аналізований період залишається їхня невідповідність правилам жанру. Нині слово «розслідування» звучить круто, і ним називають усе — від розгорнутих репортажів до низькопробної джинси. Тут не спрацьовує принцип «як корабель назвеш, так він і попливе». Під личиною розслідувань глядачу втюхують усе підряд — окрім справжнього продукту. Завдання журналістів-розслідувачів, яких називають елітою мас-медіа, — повернути на телебачення якісні та ґрунтовні матеріали, які відповідають суспільному запиту й відповідають найкращим журналістським стандартам. Відхід від канонів у бік розважалівки й конвеєра зводить нанівець авторитет жанру і його здатність впливати на суспільне життя.

Гонитва за «попсою» впливає й на тематику телевізійних сюжетів. Попри численні нарікання, українські розслідувачі вперто не цікавляться економічними реаліями і приділяють надмірну увагу життю політиків та напівкримінальним темам. Саме такий вибір часто гарантує сенсаційність, але не завжди потребує ґрунтовної роботи.

Період моніторингу 19–25 вересня

Опис програм і рекомендації

«Гроші», «1+1», випуск 19 вересня 2016 року

Ветеран української телевізійної розслідувальної журналістики — програма «Гроші» на «1+1» — завжди демонструвала вміння змінюватися — за прикладом свого ведучого, в якого кількаденна щетина в заставці буквально за 30 секунд перетворюється на розхристану бороду в студії. 215-й випуск програми показав, куди «Гроші» рухаються в даний період. І це очевидно не розслідування.

Талант шоумена Олександра Дубінського перекинувся й на весь проект — випуск складається аж із восьми (!!!) сюжетів, які потішили не так глибиною дослідження, як стендапами в стилі «реаліті-шоу» і грандіозністю висновків.

Сюжет Олександра Преподобного про розгул бандитизму порушує суспільно важливу та актуальну тему — різке зростання кількості злочинів у країні. Кадри з жертвами бандитів та розповідями про пережите перемішані з відео інсценувань. Такі інсценування чомусь ніяк не позначені — в наляканого статистикою та похмурою музикою глядача може скластися враження, що журналісти просто у дворі знімають чергове пограбування й жорстоке побиття. Українців жахають далі: якщо раніше в злочинців був хоч якийсь кодекс честі, то тепер для них не існує жодних обмежень. Грабують і лупцюють усіх підряд. Раніше, мовляв, у жінок сумочок не виривали, а тепер і таке можливо.

Причини підвищеної активності криміналу пояснює ще ведучий у студії — народ бідний, їсти хоче, тому йде на порушення закону, про що свідчить відповідна статистика. Та це твердження журналіст для чогось доповнює власним, дещо дивним, спостереженням: «Невже під виглядом кримінальних елементів, які не гребують нічим заради наживи, війна зі сходу переходить до мирних міст?» Ви зрозуміли, що хотів сказати журналіст? Я прослухав кілька разів і не зрозумів. Можливо, — але це лише припущення, — він хотів сказати, що беззаконня, яке панує на сході країни, перекинулося і в інші регіони? Тоді на чому базується такий далекосяжний висновок?

У сюжеті також побіжно розповідається про таємничих месників, які борються проти вуличної злочинності. Але ця справді цікава тема так і лишається нерозкритою — як і всі інші, порушені в сюжеті. Враження одне — зі злочинністю все погано, за рогом кожного будинку на вас чигає грабіжник або й убивця. Що робить держава? Що роблять правоохоронці? Що, зрештою, робити простому українцю? Ставати супергероєм-месником, як це роблять на Філіппінах, де уряд фактично дав громадянам добро на знищення наркоторговців просто на вулицях? Чи ховатися? Питання зависають у повітрі, порушуючи критерій повноти.

Сюжет Анни Чайки про гроші, які всією країною збирали на «Лікарню майбутнього» екс-президента Ющенка та його дружини, Олександр Дубінський починає дивною фразою: «Ми знайшли їх послід». Можливо, редактору «Грошей» слід уважніше ставитися до підводок, бо послід, у принципі, теж можна вважати слідом, але специфічним. Сумнівно, щоби «послід» Ющенків журналістка шукала в туалеті.

Актуальність теми авторка виправдовує тим, що нібито знайшла, куди ділися кошти — мовляв, Ющенки вклали їх в облаштування іншої, приватної, лікарні. Біда сюжету в тому, що арифметика не сходиться — адже на «Лікарню майбутнього» зібрали 100 мільйонів гривень, а в новоствореній фондом Катерини Ющенко приватній лікарні, за словами самої ж Анни Чайки, один томограф стільки коштує. А звідки тоді гроші на апарат УЗД? І на стоматологічний кабінет? Питаннячко. І не тільки до «головних бджолярів країни», як висловилася журналістка, а й до самої авторки матеріалу й актуальності висвітленої теми.

Сюжет «Грошей» про викрадення авто — мабуть, найцікавіший і найґрунтовніший у програмі. Машин стали викрадати більше — це факт, підтверджений статистикою. Що з ними стається потім — цікавить усіх. Ведучий разом із журналістом уміло веде нас кошмарним сном автомобіліста — від викрадення автівки до її потрапляння в так звану розборку на запчастини. Здається, розмова автора з майстром, який готовий купити й розібрати очевидно крадений «Ланос», має завершитися наступним логічним кроком. Але ні! «Грошам» бракує чи то часу, чи то грошей, чи то бажання пригнати такий «Ланос» і зафіксувати факт злочину, щоб вивести учасників злочинної схеми на чисту воду. Натомість сюжет обривається. Хоча слід визнати, що на додачу до попередньо згаданих чеснот у нього є ще одна — автор залучає експерта, який пояснює, як можна вберегти свого «коня» від викрадення, за що ми ставимо йому «плюсик».

У «Грошей» узагалі найкраще виходить із практичною допомогою. Про це свідчать сюжети про затримання колишнього секретаря сільради Затоки в Одеській області В'ячеслава Бокія та про отримання житла військовослужбовцем Олегом Саранським — такі собі «перемоги» «Грошей», коли програма створила тиск на органи влади та відповідальних осіб, які виправляють ситуацію. В актив «Грошей» слід також записати увагу до проблем «маленької людини».

На жаль, іноді спроби допомогти конкретній людині виливаються в «Грошах» у відверту маніпуляцію — як у сюжетах про нібито масово злочинну українську психіатрію та сумнозвісну «квартиру Лещенка» і його «бойової подруги» Світлани Заліщук.

Нам розповідають про «психіатричні фабрики смерті», знову не відмежовуючи документальних кадрів від інсценувань. Лунають серйозні звинувачення пацієнтів лікувальних закладів (!!!) проти родичів і лікарів, але ті чомусь позбавлені права на відповідь. А що як не все так просто і спікери недаремно потрапили до психлікарень? І чи можна довіряти кожному їхньому слову, не перевіривши хоча б деяких заявлених фактів? Журналістка вважає, що так, і довіряє! Питання до балансу та об'єктивності сюжету.

Матеріал про купівлю квартир народними депутатами Сергієм Лещенком та Світланою Заліщук викликає не менше запитань. Негативне ставлення власника каналу «1+1» Ігоря Коломойського до Лещенка — загальновідомий факт, неодноразово озвучений самим олігархом. Але не менше чомусь дістається Заліщук, яка, за словами авторки сюжету, «вже в статусі народного депутата прикупила собі квартиру», що є відвертою неправдою. І знову йдеться про баланс / об'єктивність.

Цікавим є стьобний репортаж із форуму партії «Успішна країна» колишнього міністра доходів та зборів Олександра Клименка. Утім, це лише репортаж і аж ніяк не розслідування для експертного аналізу.

Висновок. Загалом «Гроші» на нинішньому етапі — це мало розслідувань і багато «жовтизни». Претензія на сенсаційність досягається за рахунок відмови від глибини дослідження й нехтування базовими стандартами. З іншого боку, таблоїди теж потрібні й завжди популярніші за серйозні видання.

«Народна Прокуратура», «112», випуск від 24 вересня

Випуск складається з одного сюжету про можливість використання Росією українських експортних товарів подвійного призначення у воєнних цілях.

На жаль, це приклад того, як не треба робити розслідування. По-перше, не дуже зрозуміла сама гіпотеза, оскільки значною мірою цей матеріал — лише припущення про можливі наслідки експорту таких товарів. Насправді, якщо продертися крізь нашарування графіки й архівних кадрів, «шокуючих» фактів як таких не виявиш. Натомість у фіналі чомусь зроблено однозначний сенсаційний висновок — українців «убивають зброєю, виробленою в Україні»!

Проігноровано той факт, що зменшення експорту в Росію — це удар передусім по українській економіці, а не російській. За логікою авторів, Україні не варто постачати північному сусідові навіть їжу, щоб не годувати солдатів агресора.

По-друге, сюжет очевидно розтягнутий. Помітно, що авторам бракувало матеріалу й вони вирішили «заповнити ефір». Лише вступ у сюжеті триває 4,5 хвилини! Більше того, канал «112», який славиться якістю й ексклюзивністю своєї картинки, цього разу очевидно порушив власні правила — ми змушені спостерігати нудні й одноманітні архівні кадри, змішані з невигадливою графікою. Ба гірше, нам постійно показують очі й потилицю невідомої дівчини (очевидно, авторки сюжету), яка під тривожну музику дивиться на монітор комп'ютера. Відомо, що розслідування часто бувають кабінетні, але ж не настільки! Очевидно, режисер просто змушений викручуватися з відеорядом за принципом «треба ж чимось крити».

Ще один прокол — експерти. Незрозуміло, який стосунок до теми сюжету має «економічний експерт» Олександр Охріменко. Чому по коментарі на військову тематику звернулися саме до нього, а не, скажімо, до Віктора Пинзеника? Він же теж економічний експерт! Хоча в принципі журналісти знають — як фахівець із усіх питань пан Охріменко готовий в будь-який час і в будь-якому місці коментувати будь-що. Чому б не скористатися його послужливістю, вирішили в «Народній прокуратурі»!

Ну і ще раз про маніпуляції. Мало того, що в сюжеті ми не почули коментарів представників підприємств-експортерів, яких звинувачено мало не у воєнних злочинах, але є підстави сумніватися навіть у наведених авторами сюжету «фактах». Наприклад, посилаючись на дані про нібито продаж українськими підприємствами турбін росіянам, «Народна прокуратура» чомусь не помічає, що в продемонстрованому нею документі чорним по білому англійською мовою написано — «подальші поставки скасовано через війну в Україні»! Авторка чомусь ігнорує цю деталь. То про що тоді взагалі мова? Маємо наявне порушення кількох стандартів — робота з джерелами, етика, об'єктивність.

Висновок. Робити серйозне розслідування з коліс не можна, це завжди закінчується погано. Заповнити ефір краще повтором старого, але якісного сюжету.

«Наші гроші» з Денисом Бігусом №138, 24 канал, «UA: Перший», випуск від 19 вересня

Випуск складається з двох сюжетів. Перший — про нові українські міномети «Молот» по півмільйона гривень за штуку і бізнес родини очільника заводу-виробника «Маяк» Олександра Перегудова. Другий — про співробітницю Нацкомісії з цінних паперів Дар'ю Амеліну та її приховані статки.

Обидві теми актуальні й однозначно вказують на корупційні діяння, але, кажучи словами живого класика, є одне «але». Ну не можна все так ускладнювати!

У сюжеті «Непідконтрольна» Надії Бурдєй перелік фірм, пов'язаних із Дар'єю Амеліною, можна було зробити одним графічним елементом, а не п'ятьма. І навіщо називати всі ці фірми? Це нашарування лише заплутує й тисне на глядача, який забуває всі ці ТОВки й ПАТи наступної ж секунди — але гірше, що він забуває, до чого це все веде.

Переобтяженість сюжету назвами й одноманітними фактами шкодить доступності матеріалу, а доступність і простота подачі матеріалу — ключ до мозку телеглядача, який не дивитиметься програми вдруге і винесе після свого єдиного перегляду лише мінімум інформації. То нехай же вона буде цінна!

Для чогось ускладнено і другий сюжет Мар'яни Мотрунич «Для кого світить “Маяк”». Прекрасна перша частина про неякісні міномети «Молот», які виявилися недешевими підробками, здертими зі старих радянських зразків, плавно перетікає в заплутану розповідь про приміщення й фірми, що належать родичам директора заводу «Маяк». Може скластися враження, що міномет «Молот» і директор заводу «Маяк» Перегудов взагалі ніяк не пов'язані. Під кінець глядач узагалі забуває, до чого там були міномети, а йому про це ніхто й не нагадує. Навіть сама журналістка, не кажучи вже про якогось неупередженого експерта.

Не можна тут не згадати про іншу річ, яка завжди дратує глядача — це абревіатури в титрах. Наприклад, ЦПК. Дуже добре, що у вас у сюжеті вже був інший експерт із Центру протидії корупції. Але ж не ЦПК! Це журналісти знають, що таке ЦПК, як лікарі знають, що таке МРТ, але чи в курсі глядач? Не факт. І тоді ваш експерт із ЦПК для нього — пшик.

Висновок. Простішими треба бути.

«Слідство.Інфо» №97, «Громадське», «UA: Перший», канал «24», випуск від 21 вересня

Із початку осені хронометраж програми «Слідство.Інфо» скоротився на третину. Формат 26 хвилин оптимально підходить для двох ґрунтовних сюжетів. Та чи скористався цим проект?

Випуск від 21 вересня складався з двох сюжетів, які принципово відрізнялися один від одного.

Сюжет Олександра Гуменюка «Люди гинуть за метал» розповідає про роботу підприємств Ріната Ахметова на окупованих територіях сходу України. Ця інформація не нова — вона була відома й раніше та ніколи не приховувалася. Навіть представники «Метінвесту» відверто зізнаються, що це — бізнес. Журналіст намагається додати «перцю» в сюжет, показавши, як продукцію з ОРДЛО масово постачають через лінію розмежування. Натомість підприємець із Горлівки, який відмовився співпрацювати з бойовиками, втратив свій бізнес, хоча, за його словами, особисто знайомий із Олександром Захарченком і міг через нього вирішити всі свої питання.

Порівняння долі бізнесу «простого» бізнесмена й олігарха — це добре. Погано, коли ситуацію як експерт коментує колега-журналіст, який до того ж «передає тобі додаткові документи». Таке журналістське «збіговисько» може поставити під сумнів твердження, висловлені в сюжеті. Наприклад, головну тезу про те, що підприємства Ахметова купують собі мир і спокій, передаючи сепаратистам паливні та будівельні матеріали.

Ну й головне — а що, власне, з цим усім робити? Сюжет не пропонує відповідей на питання, а лише ставить їх. Хоча мав би. Тим більше, що озвучувати їх є кому — і це не обов'язково колеги по цеху.

Сюжет Олени Козаченко «Вигнанці» розповідає про групу «Марат» — підрозділ досвідчених військовослужбовців, який начебто відвели від лінії розмежування, коли солдати заговорили про участь своїх офіцерів у контрабанді, поселили в нелюдських умовах і залишили без виплат.

Сюжет викриває соціальну проблему й не містить елементів розслідування. По суті, це розгорнутий репортаж, який не відповідає формату розслідувань. Він несе велике емоційне навантаження (очевидна несправедливість), але в ньому відсутній аналіз того, що відбулося.

Хоча ще в підводці ведучий Дмитро Гнап інформує про марні спроби отримати коментар іншої сторони конфлікту, зрозуміло, що його катастрофічно не вистачає для повноти історії. У таких випадках краще перенести й довести розслідування до кінця, ніж випускати його в ефір куцим, тим самим знівелювавши весь ефект. Без відповіді на питання «хто винен» і «чому так сталося» важко сподіватися на щось, окрім суто людського співчуття до героїв. Сюжету бракує балансу й об'єктивності.

Стривожив ще один момент — ще на початку сюжету. Командир підрозділу «Марат» заявив, що офіцери перевозили контрабандне золото. Погодьтеся, ми багато чули про вугілля, зброю, продукти і промислові товари, які незаконно перетинають лінію розмежування, але золото — це ж так цікаво! Та журналістку це чомусь не зацікавило, хоча саме подробиці «золотого шляху» на Донбасі могли би стати сенсацією і предметом справді ґрунтовного розслідування. Та, здається, журналістку цікавило інше — доля вояків. Із людського погляду рішення правильне, із журналістського — сумнівне.

Висновок. Якщо у вас у руках частинки з різних наборів, розслідувальний пазл не складеться.

«Стоп корупції» №56, 5 канал, випуск від 20 вересня

Випуск програми «Стоп корупції» від 20 вересня важко аналізувати як розслідувальні матеріали. Тут радше треба ставити питання про їхню відповідність самому поняттю журналістики.

Обидва сюжети — це фідбеки, тобто продовжують теми, озвучені програмою раніше. Ставити обидва в один випуск — рішення, м'яко кажучи, сумнівне, особливо з погляду зацікавленості глядача. Здається, що тема є актуальною виключно для журналіста.

Перший сюжет стосується господарської угоди (придбання залізничних рейок) на суму до 100 тисяч гривень на користь народного депутата Петра Юрчишина та його брата. Сума завданого збитку (кому — незрозуміло), не така вже й велика, але журналісти чомусь беруться виконувати ролі судді та прокурора.

Другий сюжет у стилі репортажу викриває загальноважливу тему намиву піску. На жаль, із сюжету взагалі не зрозуміло, які саме фірми цим займаються та хто за цим стоїть, а тому не можна говорити про повноту сюжету.

На цьому огріхи не закінчуються. Як не крути, але зовнішній вигляд журналіста має для телебачення велике значення. «Стоп корупції» реально дає привід для знущань із цього приводу. Репортер із синцем під оком, який жує жуйку під час інтерв'ю, викликає щонайменше подив, спроби його колежанки здолати залізничну колію на високих танкетках — усмішку, а фірмові футболки, які нагадують картузи фірми «Адідос», — спогади про Троєщинський ринок. Безліч штампів і дивовижних фраз на кшталт «залізничні рейки вивезли майже на корм свиням» (!!!) можна списати на брак досвіду.

Та є речі серйозніші.

У сюжеті про рейки журналіст спілкується з одним із «антигероїв» сюжету на «ти»: «Ми ж до тебе вчора приходили, а ти не відчиняв. Де ж ти був? Затаївся?» (мінус відстороненість). Цей же журналіст у кадрі стоїть перед судом із плакатом про «суддю-корупціонера» (мінус неупередженість). Він же, прийшовши в суд, із подивом для себе довідується, що потрібні йому судді вже півроку як звільнилися. Мало того, це рішення вже схвалене Верховною Радою (мінус ґрунтовна підготовка на етапі дослідження). Та це не заважає цьому горе-репортеру клеїти на чужі двері величезну наліпку «Стоп корупції»! А що як потрібний йому фігурант уже півроку як там не з'являється? Комусь доведеться півдня віддирати й відмивати результати діяльності суперрозслідувача з 5-го каналу! Де тут баланс та об'єктивність?

Наприкінці випуску — мультиплікаційний сюжет про екс-директора Інституту землеустрою Йосипа Дороша у вигляді песика Віктора Януковича, який живе чомусь у «Межгір'ї». Саме так, у «Межгір'ї». Без коментарів.

Висновок. Чесно, це за межею добра і зла.

«Схеми» №100, «UA: Перший», випуск від 22 вересня

Сотий, ювілейний, випуск програми «Схеми» порадував новою заставкою в стилі серіалу «Гра престолів», де замість міст Вестеросу виступають журналісти проекту, і довгим та резонансним сюжетом Михайла Ткача.

«Схеми» взялися дослідити чартерні перельоти народних депутатів Верховної Ради. У матеріалі є всі складові для успіху — відомі персони, таємнича атмосфера, закриті території, знахабнілі охоронці та безстрашні журналісти, які викривають поганців і вдень, і вночі.

Загалом блискуча та якісна робота.

Тільки шкода, що в цій інформаційній бомбі змішали грішне з праведним і цим перетворили її на маніпуляцію. Адже значною мірою сюжет просто показує аспекти VIP-життя багатіїв і аж ніяк не корупцію.

Цілком справедливо дорікати нардепам, яким, згідно з поданими деклараціями, ну ніяк не по кишені літати приватними літаками. Але чимало героїв сюжету легко можуть собі це дозволити й не соромляться цього. Навіть автори матеріалу визнають, що останні не порушували закону, але весь негатив автоматично переноситься й на них — а це, погодьтеся, неправильно. Може, був сенс не перетасовувати дві групи людей, а розвести їх? Або взагалі зосередитися лише на групі «корупціонерів»?

Ну і ще один прокол, який цілком на совісті журналіста. Двічі фігуранти сюжету вдають здивування, коли Михайло Ткач розповідає їм про їхні чартерні перельоти, і просять його показати їм відзняті кадри. І двічі досвідчений журналіст сідає в калюжу й має розгублений вигляд, хоча добре знає давній журналістський прийом про похід до «антигероя» з відеодоказами з подальшою фіксацією його реакції. А уявіть, якби в Михайла був із собою планшет зі скріншотами, скажімо, чартеру з лідером «Опоблоку» Бойком і його забудькуватим колегою Йоффе? Це точно додало би сюжету ще більшої гостроти!

Висновок. «Корупція в деталях» має бути цікава не тільки деталями, а ще й самим фактом корупції.

Інформація про експертів:

Автор звіту, експерт із моніторингу журналістських розслідувань Федір Сидорук, медійний експерт, колишній головний редактор програм розслідувань «Знак оклику» та «Слідство.Інфо». Колишній автор та ведучий проектів «Перший відділ» та «Останнє попередження» продюсерського центру «Закрита зона». Має досвід телевізійних розслідувань у національних ЗМІ. Співпрацював з телеканалами «1+1», 5-м, ТВі, «Громадським».

Експерт із моніторингу журналістських розслідувань Сергій Головньов, медійний експерт, головний редактор «Бізнес. Цензор», працював редактором економіки у виданні Insider, у відділі розслідувань «Forbes Україна», в проекті з дослідження публічних фінансів «Наші гроші», політичним кореспондентом у виданні «КоммерсантЪ Украина», кореспондентом у регіональних газетах Запоріжжя «Іскра» та «Правда» . Має досвід журналістських розслідувань у регіональних та національних ЗМІ.

Проект ГО «Детектор медіа» здійснюється за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні.