Проєкт «Вартові правди» — унікальна ініціатива ГО «Детектор медіа», що допомагає журналістам із прифронтових регіонів опановувати педагогічні навички та навчати підлітків медіаграмотності. Чи можуть підлітки навчати своїх батьків медіаграмотності? Як навчити підлітків критично мислити та відрізняти правду від маніпуляцій? Які методи й лайфхаки допоможуть зробити навчання цікавим і захопливим для школярів? Про все це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Анастасією Шуплат, освітньою дизайнеркою, лекторкою проєкту «Вартові правди».

А також про ключові методи взаємодії з молоддю, особливості навчання у цифрову епоху та секрети, які допоможуть зацікавити школярів у важливій темі критичного мислення.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформах.

00:00 «Навчання підлітків — дуже цікавий процес, підлітки — це особлива аудиторія»;

04:22 «В суспільстві існує багато упереджень щодо підлітків»;

06:12 «Ми розбиралися, які психологічні особливості характерні для кожної вікової групи»;

08:50 «Соцмережі — найкращі друзі підлітків, і вони впливають на те, як вони сприймають інформацію»;

11:07 «Важливо не просто донести інформацію, а зробити це цікаво»;

14:39 «Критичне мислення — це не те, з чим ми народжуємося. Це те, до чого ми приходимо в процесі життя».

«Навчання підлітків — дуже цікавий процес, підлітки — це особлива аудиторія»

Вадим Міський: Нещодавно громадська організація «Детектор медіа» організувала пілотний проєкт, на перспективу. Він полягає в наступному: ми зібрали журналістів із прифронтових регіонів України, яких спробували навчити бути викладачами з медіаграмотності для підлітків, школярів. Вони прослухали не лише лекції про саму медіаграмотність і цей концепт, освіживши знання, а й навчилися, як краще спілкуватися з підлітками, щоб ті, по-перше, залишалися зацікавленими й хотіли вивчати тему далі. І, звісно, як зробити це навчання інтерактивним. Власне, це й було нашим завданням під час тренінгу. Довгострокова мета цього проєкту — сформувати велике ком’юніті журналістів по всій Україні, які у своїх громадах можуть бути цікавими, небанальними, не нудними тренерами, лекторами, менторами з медіаграмотності для школярів. Думаю, що не лише школярам буде цікаво дізнатися щось нове про медіаграмотність. Ця можливість залишатиметься відкритою і для ширшої аудиторії, але починаємо ми саме зі школярів. Пропоную поговорити про те, чим навчання підлітків із тематики медіаграмотності відрізняється від навчання будь-якої іншої цільової аудиторії. Як зробити матеріал цікавим для підлітків? Звісно, сьогодні говоримо про те, що наше завдання — зміцнити критичне мислення молодих українців.

Розкажіть, будь ласка, про тренінгову сесію в межах проєкту «Вартові правди» та про найцікавіші лайфхаки, як зробити навчання для підлітків захопливим.

Анастасія Шуплат: Перше, з чого хотілося б почати, що навчання підлітків — це дуже цікавий процес, тому що підлітки — це особлива аудиторія. Вони вже хочуть, як дорослі, більше практичних навичок, більше практичних завдань у процесі роботи, але водночас у них ще не до кінця сформовані аналіз і критичне мислення. Тому нам потрібно було зосередитися на тому, як упоратися з цими викликами.

Що ми зробили? Ми зробили максимум за той час, який у нас був, і особливо для людей, які раніше не працювали з підлітками. Я маю на увазі аудиторію журналістів, які не мають педагогічного досвіду, але повинні зацікавити своїми заняттями або активностями, які вони пропонуватимуть школярам, і викликати в них інтерес до теми медіаграмотності. 

«В суспільстві існує багато упереджень щодо підлітків»

Анастасія Шуплат: Нам було важливо розібратися з тим, хто такі підлітки, адже в суспільстві існує багато упереджень щодо них. Якщо послухати, що говорять дорослі про підлітків, то зазвичай це: «Вони ліниві», «У них тільки соцмережі в голові», «Найкращий їхній друг — мобільний телефон».

Вадим Міський: Це точно! «Гаджети всюди», так. Як не почуєш якусь розмову про підлітків, то звучить так, ніби це якесь «втрачене покоління». А ось у кращі часи, у «старі добрі», було значно краще.

Анастасія Шуплат: Так, але насправді так говорить кожне покоління про наступне. Підлітки такі не тому, що вони хочуть такими бути, а тому, що це особливості зростання. Уявіть собі машину, яка прямо на ходу перебудовує різні механізми, додаються якісь нові функції, але при цьому їй потрібно ще їхати, керувати й залишатися безпечною в процесі руху. Так само і з підлітками. Вони активно зростають, здобувають нові навички, у них формується мозок, аналітичні здібності, критичне мислення. Основна їхня діяльність — це емоційна сфера. Підлітки спочатку щось роблять, а вже потім обдумують наслідки своїх дій. Це тому, що ними керують імпульси, жага до винагороди, прагнення бути серед своїх. Їм дуже боляче, якщо їх відкидає соціум, а соціум для них — це їхні друзі. Якщо ми знаємо про це, нам набагато легше щось із цим робити. Ми вже розуміємо, що можемо їм запропонувати, як маємо сприймати певні аспекти їхньої поведінки і яким чином можемо на них впливати.

«Ми розбиралися, які психологічні особливості характерні для кожної вікової групи»

Наталка Соколенко: А які теми були охоплені під час тренінгу «Вартові правди»? Тема медіаграмотності, мені здається, з одного боку, нескінченна, а з іншого — постійно з’являються нові питання та виклики, що її стосуються. Я от не уявляю, якби мені поставили завдання виокремити першочергові теми для такого тренінгу. Як ви обирали, що було головним?

Анастасія Шуплат: Якщо ми говоримо, власне, про мою частину, то це про те, як працювати з підлітками, ми поговорили про їхні психологічні особливості. Підлітки можуть бути молодші — 10—12 років, середні підлітки й старші — ті, що вже наближені до дорослих і трохи краще оперують інформацією. Для кожної з цих категорій є свої психологічні особливості. Вони також відрізняються за тим, скільки можуть утримувати увагу, умовно кажучи. Ми ж не хочемо прийти до них із традиційною лекцією, навантажити їх: «Отак треба робити, а так — ні». Вони не сприймуть таку подачу. Це буде для них чергове читання нотацій. Тому ми розбиралися, які психологічні особливості характерні для кожної вікової групи, адже кожна група журналістів працювала зі своєю віковою категорією школярів.

Окрім того, ми також обговорили, як саме їх можна навчати. Ви вже згадували про інтерактивні методи навчання, але ж у нас є ще класичні, формальні методи. Загалом, як відбувається процес навчання і на яких стовпах він тримається? Наприклад, для журналістів було цікавим те, що існують чотири стовпи навчання, на яких будується будь-яка навчальна активність. Щоб будь-хто, кого ми навчаємо, зокрема підлітки, був залучений у процес, нам потрібно привернути їхню увагу. Нам потрібно зацікавити їх, активізувати, запропонувати їм заняття, які відгукнуться в їхньому серці. Власне, цього ми намагалися досягти через обговорення різних методів.

«Соцмережі — найкращі друзі підлітків, і вони впливають на те, як вони сприймають інформацію»

Анастасія Шуплат: А також ми обговорювали особливості того, що наші підлітки зростають у цифровому середовищі. Соцмережі — їхні найкращі друзі, і вони впливають на психологічні особливості підлітків, на те, як вони сприймають інформацію. Якщо переглянути дослідження, то середньостатистичний підліток, залежно від віку, проводить перед екраном гаджета 6—7 годин на день. З цього часу на навчання припадає лише близько двох годин. Решту часу займає власна діяльність, пов’язана з соцмережами, онлайн-іграми, комунікацією з однолітками. Це дуже значний показник, тобто велика частина їхнього життя проходить в онлайні. Ми обговорили також ці особливості та їхній вплив, зокрема феномен кліпового мислення. Адже навіть ми, дорослі, звикаємо до того, що інформація має подаватися короткими блоками — по 20 секунд, бажано з анімацією. Якщо доводиться слухати щось тривале, можна втратити нитку розмови й докладати зусиль, аби залишатися сконцентрованими.

Окремо говорили про онлайн-ігри, адже гейміфікація, закладена в них, може стати нашим союзником у роботі з підлітками. Це те, до чого вони звикли, що їх зацікавлює, адже тут працює механізм жаги до винагороди. Гейміфікація може бути різною: від найпростіших форм, як-от збирання балів, до різноманітних квестів, вікторин, лідершипбордів. Якщо ми маємо широкий вибір методів і розуміємо, як їх застосовувати на практиці, то значно легше обирати підхід. Кожен може підібрати той метод, який буде йому зручний і ефективний у роботі з підлітками.

«Важливо не просто донести інформацію, а зробити це цікаво»

Вадим Міський: Як журналісти сприйняли для себе таку нову роль? Адже журналіст, який уміє створювати якісні медійні матеріали — монтувати сюжет, писати гарний текст, начитувати його, — зовсім не обов’язково вміє цікаво викладати цей матеріал і зацікавлювати юну аудиторію, яка живе трохи на іншій хвилі. Як, на вашу думку, чи вдалося навчити журналістів бути хорошими вчителями для шкільної молоді?

Анастасія Шуплат: Насправді, гарним учителем може зробити лише досвід — багато практичного досвіду. Ти щось робиш, аналізуєш, бачиш, чи це працює, чи ні, і думаєш, що змінити. Тому, напевно, одного тренінгу замало, щоб стати класним учителем. Але цього часу достатньо, щоб зрозуміти особливості процесу, отримати набір інструментів, які можна додати до свого «педагогічного портфеля», і навчитися ними користуватися. Адже важливо не просто донести інформацію, а зробити це цікаво, захопливо — так, щоб підлітки справді залучилися. Журналістам у цьому сенсі було трохи легше, адже тема медіаграмотності для них цікава й добре знайома. Мені здається, що медіаграмотність — це основа для журналістики. А коли ділишся тим, що любиш і в чому добре розбираєшся, це завжди простіше, ніж викладати щось нецікаве для себе.

Вадим Міський: Власне, ідея проєкту полягала в тому, щоб залучити до навчання практиків журналістики, які знають про медіаграмотність не з книжок, а з власного досвіду, адже їхня робота — це суцільна медіаграмотність. Журналіст щодня має перевіряти, чи є в його матеріалі баланс думок чи достовірні джерела інформації, звідки вона походить. Хто, як не журналіст, мусить бути медіаграмотним? Тож мета була в тому, щоб ці люди-практики передали свої знання молодому поколінню й показали, як застосовувати медіаграмотність у реальному житті. Але, як ви кажете, одне — знати й використовувати, а зовсім інше — пояснити це іншим.

Анастасія Шуплат: Якщо ти щось любиш, то це вже перевага, адже тобі хочеться розповідати про це з ентузіазмом і залучати якомога більше людей. Це вже велика частина справи — самому бути залученим у процес. Відповідно, у журналістів було бажання сприймати ті фішки, якими ми хотіли з ними поділитися щодо роботи з підлітками.

Звичайно, спочатку ми зрозуміли, що трохи боїмося підлітків, адже це аудиторія, щодо якої існує багато упереджень. Але в процесі тренінгу наші журналісти вже менше стресували перед майбутніми зустрічами з підлітками, бо ми разом озброїлися інструментами. Вони вже знали: «Ага, я можу використати гейміфікацію або проблемні питання». Чи застосувати те, що знайоме для підлітків. Наприклад, показати відео з тіктоку, яке вони бачили або використати персонажів, блогерів, інфлюенсерів, яких вони знають. Буду говорити їхньою мовою. Тому, коли ти маєш набір інструментів, це вже не здається таким страшним. Якщо є бажання й розуміння, як працювати, то все повинно вийти. Тому ми вірили в наших журналістів.

«Критичне мислення — це не те, з чим ми народжуємося. Це те, до чого ми приходимо в процесі життя»

Наталя Соколенко: Як ви зараз оцінюєте потенційний вплив цього проєкту на рівень медіаграмотності серед школярів, які взяли в ньому участь? Чи є шанс, що вони поширять отримані знання й навички серед інших школярів, батьків, бабусь і дідусів? Загалом, чи може це стати помітним явищем?

Анастасія Шуплат: Ми щодня бачимо, що медіаграмотність потрібна в повсякденному житті, особливо зважаючи на реалії, в яких ми живемо, коли нас оточує неймовірна кількість інформації. І це стосується не лише дорослих, а й дітей, які мають безперешкодний доступ до інтернету, але ще не мають достатнього рівня критичного мислення. Якщо навіть у деяких категорій дорослих його бракує, то що вже говорити про дітей? Їх потрібно навчити, як розрізняти інформацію, яким джерелам можна довіряти, як зрозуміти, чи новина правдива, і де шукати достовірну інформацію. Адже критичне мислення — це не те, з чим ми народжуємося. Це те, до чого ми приходимо в процесі життя. Мені здається, що цю навичку можна і треба розвивати впродовж усього життя. Неможливо просто сісти, пройти тренінг із критичного мислення, вивчити все й одразу стати «суперпрокачаним». Так це не працює.

Міністерство освіти вже робить кроки для популяризації медіаграмотності й поширення її на державному рівні. У нас уже є Всеукраїнські уроки з медіаграмотності, а також один з улюблених проєктів багатьох учителів — «Фільтр» і «НотаЄнота». Крім того, є багато інтерактивних ресурсів від IREX, а також інтерактивний посібник від «Детектора медіа». Тобто матеріали є, напрацювання є. Ми не можемо сказати, що вже повністю задовольняємо всі потреби, але рухаємося у правильному напрямку.

Чи має вплив наш тренінг? Безумовно. Наприклад, якщо хоча б один підліток почув щось, що його захопило, або взяв участь у цікавій діяльності, пов’язаній із фактчекінгом, і йому це сподобалося, то він неодмінно розповідатиме про це іншим з ентузіазмом. А якщо ми ще й поставимо перед ним відповідне завдання, то він візьметься за нього з ще більшим завзяттям. Але чи цього достатньо? Думаю, що нам як дорослим ще потрібно багато працювати, щоб ми могли сказати, що робимо достатньо.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Тетяною Матичак про те, як змінилися підходи до викладання медіаграмотності у школах, Оленою Чурановою про методи й інструменти викриття фейків, що створені ШІ, Оленою Тараненко про те, як захистити себе від медіатравми, Андрієм Пилипенком про ключові теми, якими маніпулювала російська пропаганда, Оксаною Полулях про штучний інтелект, що створює нову реальність, Катериною Городничою про те, як клікбейт став бізнесом у глобальному медіапросторі, Павлом Бєлоусовим про те, чому медіаграмотність неможлива без цифрової грамотності, Оксаною Волошенюк про те, як українські діти в школі опановують навички критичного мислення, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу» і штучний інтелект, Мариною Кафтан про те, чому критичне мислення — головна зброя проти інформаційних атак, Лідією Смолою про те, як алгоритми соцмереж підштовхують до емоційних рішень і що робить нас легкою мішенню для інформаційних атак, Ольгою Кравченко про конференцію «Стійкі разом: розвиток медіаграмотності в Україні», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Крістіною Гаврилюк із Мінцифри про те, чи здатні DMA і DSA змінити правила гри на європейському ринку цифрових послуг, Олександром Педаном про співпрацю з Суспільним, новий проєкт замість «УніверCheck» та інші ідеї Pedan buro, Катериною Котвіцькою з Megogo Audio про аналіз поточної ситуації та трендів у сфері дистрибуції аудіоконтенту онлайн, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

Проєкт реалізовано за підтримки ПРООН та фінансування уряду Японії.