Чи всі українські школярі знають, як відрізнити фейк від правди? Чому деякі учні, закінчуючи школу, жодного разу не чули про медіаграмотність? І чи справді сучасні учні можуть навчати дорослих орієнтуватися в інформаційному просторі? Про все це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Тетяною Матичак, медіатренеркою, фахівчинею з протидії пропаганді та маніпуляціям. 

А також про те, як змінилися підходи до викладання медіаграмотності, чому інтеграція цієї навички у стандартні предмети ефективніша за факультативи та наскільки важливо критично оцінювати навіть те, що викладають у школі.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформах.

00:00 «Учні, які брали участь у нашому проєкті, відрізняються тим, що вони постійно ставлять запитання»;

04:20 «Ми вирішили не запроваджувати окремий предмет, а інтегрувати завдання в наявні курси»;

05:44 «Ми зробили наші завдання сучасними: учні використовують смартфони для їх виконання»;

07:34 «Шкільна навчальна програма орієнтована на читання лекцій, виконання конкретних завдань і перевірку»;

08:46 «Батьки зацікавлені в нашому проєкті більше, ніж учителі»;

10:00 «Ми даємо вчителям найважливіші базові поняття»;

13:50 «Таку програму можна впровадити в усіх школах»;

17:40 «Це покоління виховуватиме не лише молодше, а й старше, тому що не лише батьки впливають на дітей, а й діти — на батьків».

«Учні, які брали участь у нашому проєкті, відрізняються тим, що вони постійно ставлять запитання»

Вадим Міський: Тетяно, ми хотіли б поговорити про викладання медіаграмотності в середній школі. Ми знаємо, що вже понад десятиліття Україна рухається в цьому напрямку, запроваджуючи у шкільну освіту елементи медіаосвіти. Зокрема, проєкт «Вивчай та розрізняй: інфомедійна грамотність в освіті» з 2018 року вже залучив до своєї програми кілька тисяч шкіл. Ми в «Детекторі медіа» стежимо за результатами роботи, періодично висвітлюємо їх у наших матеріалах. Але нещодавно ми провели якісне дослідження рівня медіаграмотності серед підлітків і виявили, що цей рівень дуже нерівномірний — як у навичках, так і в розумінні основних понять. Наприклад, деякі учні, пройшовши систему освіти, так і не чують жодного разу термін «медіаграмотність». Це не перебільшення: під час нашого опитування у фокус-групах були діти старших класів, які жодного разу не стикалися з цим поняттям у процесі навчання. Водночас є й такі, які мають високий рівень знань, зокрема ті, хто навчався у школах, що долучені до вашого проєкту. Чого саме ви навчаєте дітей у межах курсу проєкту «Вивчай та розрізняй: інфомедійна грамотність в освіті»? Яких знань не отримують ті, хто не є частиною цієї системи? І що освітня система може дати школярам, які не долучені до цього проєкту?

Тетяна Матичак: Дійсно, тут можна багато говорити. Я підтверджую, що ті учні, які брали участь у нашому проєкті, відрізняються від своїх однолітків тим, що вони постійно ставлять запитання, шукають додаткові джерела інформації. Вони діляться отриманою інформацією зі своїми сусідами, батьками.

Ми збираємо історії успіху — у нас є підбірка, зокрема, й за часів повномасштабного вторгнення. Наприклад, у Чернігові, коли люди сиділи в підвалі будинку і читали анонімні телеграм-канали, які поширювали фейки, серед них був хлопчик, який навчався в школі, де діяла наша програма. Він пояснював усім, як перевіряти інформацію, яким телеграм-каналам не можна довіряти, які офіційні джерела варто шукати. І цей підвал став таким собі осередком обізнаності: людям треба було чимось зайнятися, і вони слухали лекції та практичні заняття з медіаграмотності. Тому наші уроки справді можуть заряджати бажанням перевіряти інформацію та ділитися нею. 

«Ми вирішили не запроваджувати окремий предмет, а інтегрувати завдання в наявні курси»

Тетяна Матичак: Від самого початку ми вирішили не запроваджувати окремий предмет, адже для цього його довелося б зробити факультативним. Провести через Міністерство освіти й науки додатковий предмет, який би став обов’язковим, надто складно. А факультативи — це курси, які через велике навантаження учнів найчастіше вилучаються з програми. Якщо батьки вирішать, що це зайве навантаження для їхніх дітей, особливо у старших класах, цей предмет просто не викладатиметься. Тому ми вирішили інтегрувати всі завдання безпосередньо в наявні курси.

Наталка Соколенко: Це в які?

Тетяна Матичак: Українська література, українська мова, історія України, всесвітня історія, мистецтво.

Наталка Соколенко: В історії медіаграмотність особливо потрібна, зважаючи на те, як Росія атакує нас фейками на історичну тематику. Це справді дуже важлива навичка!

Тетяна Матичак: Предмет було обрано дуже вдало. У нас навіть є додатковий посібник про те, як доносити чутливі теми, адже деякі з них перегукуються з сучасними подіями. Ми часто проводимо паралелі з теперішніми ситуаціями, щоб учні розуміли, навіщо їм вивчати історію. Відповідно, такі теми можуть бути чутливими, викликати суперечки. Ми одразу пояснюємо вчителям, як краще ці теми доносити.

«Ми зробили наші завдання сучасними: учні використовують смартфони для їх виконання»

Наталка Соколенко: Наскільки, за вашим досвідом, обділені діти, які не мають інтегрованої медіаграмотності в шкільних курсах? Чи було у вас спілкування з такими дітьми?

Вадим Міський: Я тут навіть доповню. Річ у тім, що концепція Нової української школи передбачає, що одна з десяти ключових компетентностей, якими має оволодіти дитина після навчання, — це інформаційно-цифрова компетентність. Чи це про медіаграмотність, чи це щось інше?

Тетяна Матичак: У нашому проєкті це частина загального курсу. Ми визначили, що інфомедійна грамотність — це лише складова медіаграмотності. Також є цифрові компетенції, критичне мислення та інші навички.

Відповідно учні, які проходять наш курс, мають, не побоюся цього слова, більш цікаві уроки. Наше завдання полягало в тому, щоб зацікавити і учнів, і вчителів. Зробити навчання цікавим для всіх. Водночас перед нами стояв виклик — збалансувати цікавість для учнів і вимоги Міністерства освіти й науки. Адже наш проєкт затверджений Міністерством і повністю інтегрований у навчальну програму. Тому ми зробили наші завдання сучасними: учні використовують смартфони для їх виконання.

Наталка Соколенко: Це ж казка, урок-мрія — коли потрібно користуватися смартфоном.

Тетяна Матичак: Так, і навіть у нас є такі завдання, які треба обов’язково виконувати. Наприклад, встати, походити, порухатися, обговорити, посунути столи. Деякі вчителі спочатку обурювалися, казали, що буде хаос і безлад, а потім зрозуміли, що так стає цікавіше. Адже коли учням цікаво, вони значно краще виконують завдання.

«Шкільна навчальна програма орієнтована на читання лекцій, виконання конкретних завдань і перевірку»

Наталка Соколенко: А що щодо дітей, які обділені медіаграмотністю як частиною освітньої програми?

Тетяна Матичак: Такі учні, як правило, сприймають інформацію некритично. Вони частіше довіряють тому, що поширюється в соціальних мережах і не розуміють, що медіа можуть становити загрозу як для їхнього психічного, так і для фізичного здоров’я. Тобто вони сприймають інформацію без критичного осмислення. І все ж таки трохи покритикую шкільну навчальну програму — вона більше орієнтована на читання лекцій, виконання конкретних завдань і перевірку цих завдань. Учні на таких уроках менше міркують, менш критично оцінюють інформацію і, як мені здається, через це вони менш самостійні й менш ініціативні. А ті учні, які працюють за нашим проєктом, постійно отримують завдання думати. Усі наші завдання починаються не з лекцій, а з запитання. Так і написано для вчителя: «Запитайте». Він має запитати учнів, що вони думають про тему, яку розглядатимуть на уроці. Потім ми вчимо розрізняти факти й судження, показуємо, чим вони відрізняються.

«Батьки зацікавлені в нашому проєкті більше, ніж учителі»

Наталка Соколенко: Мені здається, що є вчителі, які незацікавлені в тому, щоб діти багато думали. Я думаю, що є й багато дорослих, які не зацікавлені в тому, щоб люди загалом мислили критично в нашій країні. Тому, можливо, така популярність російської платформи «Телеграм», «Тіктоку» тощо. Вам так не здається?

Тетяна Матичак: Якщо людина хоче самостійно ухвалювати рішення й розуміти, що нею не маніпулюють, а те, що вона вирішила, справді їй потрібно й корисно, тоді треба думати критично. Саме тому батьки часто зацікавлені в нашому проєкті навіть більше, ніж учителі, адже вчителям у такому разі складніше керувати дітьми.

Наталка Соколенко: Наскільки зараз критичною є медіаграмотність для українських підлітків, особливо під час широкомасштабного вторгнення?

Тетяна Матичак: Для активних підлітків, які не просто приходять до школи, щоб посидіти з ранку до обіду, а справді цікавляться тим, що відбувається навколо, медіаграмотність надзвичайно важлива. Вони починають ставити запитання: чому так, а не інакше? Чому інформація на нас впливає? Як саме вона це робить? Вони також починають сперечатися з учителями, які нав’язують їм судження у вигляді фактів, заявляючи: «Це факт». А насправді це лише їхнє суб’єктивне судження, особливо в історії.

«Ми даємо вчителям найважливіші базові поняття»

Вадим Міський: Ми зараз із ЮНЕСКО проводимо спробу виміряти рівень медіаграмотності серед освітян — людей, які займаються викладанням у широкому сенсі: в університетах, у школах. Вони, безумовно, сильно впливають на світогляд і навички студентів та учнів, яких готують до дорослого життя. Яка ваша оцінка ситуації? Який у нас середній рівень у системі освіти з медіаграмотністю серед тих, хто викладає? Тому що це те, про що запитувала Наталка: якщо сам не дуже медіаграмотний, то чого ти можеш навчити дитину, школяра чи школярку? Якщо й навчиш, то, можливо, це буде той самий спосіб мислення, яким користуєшся сам.

Наталка Соколенко: Якщо ти читаєш політичні новини в чаті будинку, а не йдеш, наприклад, на сайт Суспільного чи інші джерела надійної інформації, то чого ти можеш навчати дітей?

Вадим Міський: Наскільки багато зусиль потрібно докласти, щоб підготувати вчителя до викладання медіаграмотності й загалом посилити його критичне мислення?

Тетяна Матичак: Власне, ми починаємо саме з учителів. Усі вчителі, які долучаються до нашого проєкту, спочатку проходять базові тренінги, де не просто вивчають зміст уроків, а й отримують основи: що таке фейк, що таке факт, що є судженням, які існують маніпуляції. Ми даємо вчителям найважливіші базові поняття. Учителі приходять різні. Бувають добре підготовлені — ті, хто вже відвідував курси й багато знає. А бувають такі, яких потрібно вчити з нуля. Наприклад, деякі не розуміють, чим відрізняються фотографії, створені штучним інтелектом, від справжніх, і активно поширюють їх у соціальних мережах. Також пояснюємо вчителям, що таке когнітивні упередження. Адже одне з найпоширеніших серед освітян — це підтверджувальне упередження. Тобто людина переконана у своїх знаннях і всюди шукає інформацію, яка підтверджує її погляди, водночас відкидаючи все, що їх спростовує. Серед учителів це дуже поширене. Наприклад, якщо вони підтримують конкретного політика, то не віритимуть іншим, навіть якщо ті говоритимуть правду. Це пояснюється ще й тим, що в педагогічних університетах їх навчали, що є «правильно» й «неправильно». Тому вони звикли мислити в категоріях «чорне» і «біле».

Вадим Міський: І вам вдається це змінити?

Тетяна Матичак: Переважно так! Потрібно докладати багато зусиль, пояснювати. У нас є регіональні координатори проєкту, які відвідують заняття й спостерігають, як учителі проводять уроки, щоб вони нічого не перекручували, а дійсно використовували вправи. Адже від учителя багато залежить. До одного уроку може бути кілька вправ на розвиток інфомедійної грамотності. Учитель може обрати одну, може взяти п’ять — це вже залежить від нього. Тому це краще контролювати, перевіряти й спрямовувати в правильне русло. Потім ми звернулися до директорів і до вчителів, які навчають учителів. Тобто це викладачі педагогічних університетів, інститутів підвищення кваліфікації, інститутів післядипломної освіти. Ми навіть для них проводили тренінги. З ними було найскладніше, тому що вони самі навчають і точно знають, як правильно — принаймні, так вони вважають. Але навіть до них вдавалося знайти підхід, і ми домовилися, що це потрібно розвивати. Головне, щоб людина зрозуміла, наскільки для неї це важливо. Ми просто показуємо все на прикладах, які стосуються вчителів і викладачів.

«Таку програму можна впровадити в усіх школах»

Наталка Соколенко: Я сподіваюся, що дуже скоро наше Міністерство освіти і науки нарешті зробить так, щоб медіаграмотність стала обов’язковою для всіх і викладалася тривалий час. Я от подумала: коли виросте це покоління, яке буде медіаграмотним? Як це може змінити структуру медіаспоживання? Вадиме, що ти думаєш про це? Наскільки менше людей читатимуть анонімні телеграм-канали й натомість шукатимуть «білий список» національних, регіональних чи закордонних медіа, щоб складати собі реальну картину світу, особливо перед виборами?

Вадим Міський: Ти знаєш, Наталко, ти запитала, а я ніколи про це й не думав — що ми до цього доживемо. Тобто це доволі віддалена перспектива. Навіщо ж думати про те, що буде через 200 років? А як вам здається, Тетяно, які перспективи масштабування такого якісного медіанавчання на загальну систему освіти? Як наблизити мрію Наталки до реальності, щоб це стало можливим ще, можливо, за нашого життя? Чи можна якось поза вашим проєктом підштовхнути освітню систему України до впровадження вищих стандартів викладання?

Наталка Соколенко: Вадиме, я, напевно, так говорю, бо трохи старша за тебе. На моїх очах відбулася кардинальна зміна медіаспоживання — коли розпадався Радянський Союз, коли була оголошена перебудова, свобода слова. Тоді з’явилися інші медіа, і люди перестали вірити програмі «Время» й почали шукати якісь інші джерела інформації. Ну, і це призвело, ти сам знаєш, до чого.

Вадим Міський: Ну, вони знайшли інші, але там же й загубилися...

Наталка Соколенко: Час висуває нові вимоги до медіаграмотності. Треба бути кращим як технічно, так і в розумінні інформації, щоб справді бути медіаграмотним. Чи ідеологія тут ні до чого?

Тетяна Матичак: Тут я, мабуть, буду оптимістичною реалісткою. З одного боку, я оптимістка й переконана, що таку програму можна впровадити в усіх школах, адже ми вже реалізуємо цей проєкт разом із Міністерством освіти і науки. І в Міністерстві задоволені результатами. Для них це дуже корисний проєкт — вони бачать його ефективність і зацікавлені в його поширенні. Я думаю, що це цілком можливо. Головне, щоб була ініціатива й бажання згори. Спочатку до нашого проєкту приєднувалися лише вчителі, які дійсно активні, які постійно шукають щось нове й дуже мотивовані. Потім почали долучатися директори шкіл і приводити з собою вчителів, які вже були зобов’язані щось робити. Вони не могли просто відмовитися — мусили це впроваджувати. І поступово їм самим це сподобалося. Тобто в процесі вони зацікавилися.

І я думаю, що так можна зробити в усіх школах. Тобто якщо запровадити щось як обов’язкове, вчитель матиме вибір: або він сам буде це все вивчати, сам придумувати, витрачати додатковий час, окрім перевірки зошитів та інших адміністративних процедур, або ж йому нададуть уже готові матеріали, які він чи вона з радістю використовуватимуть.

Чому я говорю про реалізм водночас з оптимізмом? Тому що така програма є обов’язковою в американських школах. В Америці медіаграмотність інтегрована в навчальні програми. Але ми не можемо назвати населення США дуже медіаграмотним, адже там багато людей вірить у теорії змови — і не тільки.

«Це покоління виховуватиме не лише молодше, а й старше, тому що не лише батьки впливають на дітей, а й діти — на батьків»

Наталка Соколенко: А чи зміниться воно після того, як виросте медіаграмотне покоління?

Тетяна Матичак: Так, я переконана, що зміниться. Понад те, це покоління виховуватиме не лише молодше, а й старше, тому що не лише батьки впливають на дітей, а й діти — на батьків.

Батьки можуть не мати часу на додаткове навчання через свою роботу, але в спілкуванні з дітьми вони зможуть отримувати корисну інформацію — обговорюючи медіаграмотність, сайти, які вони читають, або телеграм-канали. Таким чином знання передаватимуться і згори вниз, і знизу вгору.

Наталка Соколенко: Чи вчать вчителів обирати «білі» медіа? Ми ж говоримо не загалом про різні джерела інформації, яких багато, а саме про медіа.

Тетяна Матичак: Так, безперечно. Ми навчаємо обирати медіа, даємо «Білий список» і пояснюємо, чому саме ці медіа до нього входять. Також розбираємо, як відрізняти джинсу від новин, як розпізнавати фейки, як медіа можуть впливати, що таке пропаганда, що таке чорний піар і як засоби масової інформації можуть впливати на фінансовий стан держави, політику й інші сфери. Обов’язково даємо й офіційні джерела інформації, і «Білий список» медіа.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Оленою Чурановою про методи й інструменти викриття фейків, що створені ШІ, Оленою Тараненко про те, як захистити себе від медіатравми, Андрієм Пилипенком про ключові теми, якими маніпулювала російська пропаганда, Оксаною Полулях про штучний інтелект, що створює нову реальність, Катериною Городничою про те, як клікбейт став бізнесом у глобальному медіапросторі, Павлом Бєлоусовим про те, чому медіаграмотність неможлива без цифрової грамотності, Оксаною Волошенюк про те, як українські діти в школі опановують навички критичного мислення, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу» і штучний інтелект, Мариною Кафтан про те, чому критичне мислення — головна зброя проти інформаційних атак, Лідією Смолою про те, як алгоритми соцмереж підштовхують до емоційних рішень і що робить нас легкою мішенню для інформаційних атак, Ольгою Кравченко про конференцію «Стійкі разом: розвиток медіаграмотності в Україні», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Крістіною Гаврилюк із Мінцифри про те, чи здатні DMA і DSA змінити правила гри на європейському ринку цифрових послуг, Олександром Педаном про співпрацю з Суспільним, новий проєкт замість «УніверCheck» та інші ідеї Pedan buro, Катериною Котвіцькою з Megogo Audio про аналіз поточної ситуації та трендів у сфері дистрибуції аудіоконтенту онлайн, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

The podcast "Mediums" was recorded by Detector Media as part of a project in partnership with UNESCO and with the support of Japan. The authors are responsible for the selection and presentation of the facts contained in this publication. The views expressed are solely those of the authors and do not necessarily reflect the position of UNESCO or Japan.

Подкаст «Медіуми» був записаний / створений «Детектором медіа» в межах проєкту у партнерстві з ЮНЕСКО та за підтримки Японії. Автори несуть відповідальність за вибір і подання фактів, наведених у цьому подкасті. Висловлені погляди належать винятково авторам і не обов’язково відображають позицію ЮНЕСКО чи Японії.

Колаж: «Детектор медіа»