Як медіаграмотність інтегрується у шкільні програми — від дошкільної освіти до профільних курсів, чому це не лише предмет, а спосіб формувати відповідальних людей і як навіть на уроках фізкультури вчать розрізняти фейкову та достовірну інформацію. Про все це ведуча подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко поговорила з Оксаною Волошенюк, медіаексперткою, експерткою «Академії української преси».

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, MEGOGO Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформах.

00:00 «Медіаграмотність сьогодні інтегрована в усі освітні курси — як освітня компонента»;

04:00 «Коли ми працювали над стандартом, ми заклали в нього роботу з джерелами інформації»;

07:04 «Медіаграмотність — це концепція розширеної грамотності»;

08:52 «На всіх предметах — від мистецтва до громадянської освіти — тренують “мускул” медіаграмотності»;

11:40 «Уміння побачити багатогранність, а не лише перший план — це саме те, що дає медіаграмотність»;

13:28 «Зацікавленість у вивченні ШІ серед учительства в освітній сфері — неймовірна»;

16:13 «З початку повномасштабного вторгнення 40 тисяч вчителів пішли з професії»;

17:35 «У кожній освітній програмі, яку створюють автори, має бути компонент медіаграмотності»;

18:20 «Якщо раніше недостовірна інформація могла коштувати нам грошей чи репутаційних втрат, то зараз — це життя».

«Медіаграмотність сьогодні інтегрована в усі освітні курси — як освітня компонента»

Наталя Соколенко: Чи є медіаграмотність обов’язковим предметом у системі української освіти?

Оксана Волошенюк: Медіаграмотність існує як окремий предмет у системі української освіти. Але представлена як факультатив, тобто курс за вибором. Однак медіаграмотність сьогодні інтегрована в усі освітні курси — як освітня компонента в українській школі. Це стосується навіть дошкільної освіти, а також початкової, середньої та профільної освіти.

Наталя Соколенко: Це просто чудово, тому що я сподіваюся, що саме молоде покоління українців зможе вплинути на старше покоління або українців середнього віку, які «втонули» в російському телеграмі. Ми спостерігаємо, що це є проблемою — медіанеграмотність значної частини українців, зокрема, телеграм, як болото засмоктує насамперед медіанеграмотних людей. То чому саме навчають у межах цих курсів?

Оксана Волошенюк: Як ми всі знаємо, навчають не просто так. Для цього, окрім програм і підручників, є основний документ, фактично закон. Він називається «стандарт». Є стандарт дошкільної освіти, початкової освіти, середньої освіти, а нещодавно опублікований і стандарт профільної освіти. Я працювала над двома останніми й хочу навести приклад: у стандарті середньої освіти, який діяв з 2013 до 2020 року, взагалі не згадувалося слово «медіа». А у стандарті, який чинний з 2020 року, це слово згадано 560 разів! І це не просто статистика заради статистики, а показник величезного зробленого кроку.

Наталя Соколенко: Це навіть не крок, а квантовий стрибок — від 0 до 560!

Оксана Волошенюк: Саме квантовий стрибок на рівні документації, на рівні концепції, на рівні того, що закладено в систему освіти тими людьми, які першими це усвідомили та розпочали цей процес.

«Коли ми працювали над стандартом, ми заклали в нього роботу з джерелами інформації»

Оксана Волошенюк: Чого ж навчають? Насамперед навчають у кожній сфері: від історичної, громадянської, яка була першою, до навіть фізичної культури. Наприклад, я нещодавно читала вправу з фізичної культури.

Наталя Соколенко: Я намагаюся нафантазувати, як застосувати медіаграмотність.

Оксана Волошенюк: У кожній сфері, наприклад, у природничих науках — це взагалі 1/4 всього курсу — вчать працювати з джерелами інформації. Умберто Еко сказав: сьогодні не існує багатства й бідності. Багатство й бідність співвідносні до того, яку інформацію ти береш. Бідний заковтує перший шматок, який побачить, і я це бачу. Люди зазвичай не йдуть далі другого джерела, якщо не замислюються. А багатий — це не той, хто має власність, це той, хто вміє шукати інформацію.

Саме тому, коли ми з групою експертів працювали над цим стандартом — а працювали ми більш як три роки — то заклали в нього роботу з джерелами інформації. Це стосується і природничих, і громадянських, і історичних дисциплін. Не просто так, щоб сидіти, дивитися на небо й думати: «Де б мені пошукати інформацію?». А щоб шукати дані про експеримент, про профілі. Ті вчителі-новатори, які це зрозуміли, що без цього далі рухатися неможливо, справді працюють із цим.

А про вправу, яку я згадувала з фізичної культури, розповім. Я зараз готую книжку і там є одна вправа. Дуже активні харківські вчителі, вони знають, чому треба бути активними, бо перебувають буквально на кордоні. Це квест по спортивних спорудах Харківської області. Діти мають пройти цей квест: онлайн, в реальності, у віртуальній реальності. Їхнє завдання — з’ясувати, яка інформація про ці споруди є достовірною, а яка — ні. Дуже просто.

Наталя Соколенко: Неймовірно! Але це ж тренує фізичні звички, правда?

Оксана Волошенюк: Так, фізичні. І вчитель дуже гарно описує це як завдання на рівні звитяги. На рівні фізіології діти звикають бігти від однієї споруди до іншої, шукаючи цю інформацію.

Наталя Соколенко: Ви знаєте, я допомогла створити вайбер-групу для однієї громади на Сумщині, яка перебуває прямо на кордоні з Росією. Залишаюсь адміністраторкою цієї групи. Читаю й практично щодня сперечаюся з людьми, які там дописують, щось постять. Вони часто кидають якусь інформацію, і я питаю: «Яке джерело?». Але ніяк не можу пояснити, що не можна розсилати неперевірену інформацію. Тим більше у публічну групу, де кілька тисяч людей, які потребують достовірних відомостей, адже це інформація про бойові дії, про непросте життя у прикордонній громаді. І я наведу цей приклад. Це феноменально, що дітей навчають навіть у таких простих справах шукати джерела інформації.

«Медіаграмотність — це концепція розширеної грамотності»

Наталя Соколенко: Як діти сприймають ці навчання з медіаграмотності? Чи є якийсь відгук?

Оксана Волошенюк: Я навчаю трохи старших студентів, починаючи десь із 18 років, але бачила відгуки дітей — і їм це справді цікаво. Медіаграмотність — це концепція розширеної грамотності. Це вже не новина, це усталена річ. Їм цікаво, коли вони, наприклад, працюють із текстами, медіатекстами. Тобто це не класичний підручник, хоча нічого поганого в підручниках нема, але вони працюють із тим, до чого ми не звикли: з відео, рілзами, повідомленнями, навіть із чеками.

Ще одна вправа: викладачка фінансової дисципліни показала, як читати чек і розуміти наш внесок у справу ЗСУ. Наприклад, як кожна покупка, яку ми робимо, підтримує наших військових. Я впевнена, що більшість дорослих цього навіть не знають. А вона пояснила це дітям, восьмикласникам. Яким із цього року викладатимуть фінансову грамотність. Це дуже важливо, адже чек — це документ, медіадокумент. Уміння орієнтуватися в ньому, не просто зім’яти й викинути, а зрозуміти, яку дію ти робиш, де ПДВ, як ти існуєш у цьому світі, в цьому соціумі — це надзвичайно важливо. Якщо ми будемо привертати увагу дітей до таких речей, я думаю, вони теж звернуть увагу.

Наталя Соколенко: Так, вони стануть вимогливішими до податків і відповідальнішими виборцями. Я дуже сподіваюся, що вони не голосуватимуть «за гречку». Але тут усе залежить від того, наскільки вони будуть медіаграмотними й розумітимуть, де брати інформацію, наприклад, про кандидатів у президенти.

«На всіх предметах — від мистецтва до громадянської освіти — тренують “мускул” медіаграмотності»

Наталя Соколенко: Ми з вами є свідками живої історії в Румунії, де один кандидат, який мав рейтинг близько 10%, у фіналі вийшов переможцем із понад 20%. Цей феномен пояснюється тим, що свою кампанію він проводив у тіктоку. TikTok — це китайська компанія, яка може просувати певні відеоролики у своїх інтересах. Цей кандидат, до речі, має проросійські погляди.

Як переконати, навчити дітей і молодь, навіть якщо вони користуються тіктоком, правильно поводитися там? Як діяти в соціальних мережах? Цього теж навчають на курсах медіаграмотності. Як саме вчать правил поведінки в соцмережах?

Оксана Волошенюк: Саме цього й навчають. І навчають не просто так, мовляв, подивімося профіль вашого знайомого й зрозуміймо: де правда, а де неправда. Один із найкращих прикладів, який я бачила, — це навчання у сфері історії та громадянської освіти. Цей предмет, до речі, з’явився як окремий у шкільній програмі України лише з 2018 року. Навіть у Білорусі — дві години, а в Україні — лише пів години громадянської освіти на тиждень у середній школі та година в 10 класі. Це смертельно мало, я б навіть сказала, шкідливо мало.

Там, у рамках уроків, наприклад, аналізують профіль Лесі Українки: чому ми довіряємо, а чому — ні. Або вчать створювати повідомлення, наприклад, про Михайла Грушевського, яке захочуть прочитати. Не через те, що він «видатний, знаменитий історик, який створив Академію…», а тому, що це потрібно зробити зрозумілою мовою. Адже медіаграмотність — це можливість створити медіапосилання, можливість бути почутим.

Звичайно, значна увага приділяється роботі з соцмережами. Це сьогодні, напевно, основний акцент, на якому зосереджуються вчителі, викладаючи медіаграмотність. Для мене здається вже пройденим етапом питання: «Де факт, а де фальш?». Але для дітей це складніше. Ми просто не встигаємо розбиратися по пунктах, де правда, а де вигадка. Тому потрібно формувати когнітивну, позасвідому звичку відрізняти правду від неправди.

Наталя Соколенко: Але ж будь-яку звичку треба натренувати. Як, наприклад, навичку водіння автомобіля чи їзди велосипедом. Спочатку тренуються м’язи, які згодом усе запам’ятовують. Але для цього потрібна регулярна практика.

Оксана Волошенюк: Для мене важливо, що на всіх предметах — від мистецтва до громадянської освіти — тренують цей «мускул». І ще хочу сказати, що приклад із Румунії дуже сумний. У нас теж є багато прикладів, де мистецтво виступає певним підсумком соціальних процесів.

«Уміння побачити багатогранність, а не лише перший план — це саме те, що дає медіаграмотність»

Оксана Волошенюк: Зараз в українському прокаті йде фільм «Редакція» Романа Бондарчука. Це один із голосів сучасної України. І він — про Херсонщину. Усі його фільми так чи так пов’язані саме з цим регіоном.

Наталя Соколенко: Читала про цей фільм і планую подивитися. Він нещодавно вийшов у прокат.

Оксана Волошенюк: Ми, кінокритики, спостерігаємо за такими роботами заздалегідь. І я хочу сказати, що цей фільм мав би стати прикладом для використання на уроках медіаграмотності. У ньому кандидат перемагає у виборах завдяки кампанії в соціальних мережах із використанням штучного інтелекту, тоді як сам перебуває в комі. Це такий сарказм і метафора тієї віддаленості від реальності, яку створюють соціальні мережі. І от показувати це на таких саркастичних і смішних прикладах працює значно краще, ніж метод «так не можна», «не ходи туди, «там погано», «люди погані», «не роби цього». Так не працює.

Я наведу приклад. Я викладаю, зокрема, історію українського кіно. Ми дивилися фільм 1992 року «Кисневий голод» Андрія Дончика, у якому розповідається про те, як українця намагаються знищити в російській армії. Це дуже спрощений опис сюжету. Але студенти відчули всю багатогранність його послання. І вміння побачити складність, багатогранність, а не лише перший план — це саме те, що дає медіаграмотність. Ми можемо, наприклад, вивчати географію через дивовижні картини, де ми бачимо листочки, тому ми не можемо дізнатися про тектонічні зсуви. Ми можемо досліджувати природу, проводити експерименти. Медіаграмотність надає нам багатоманітність життя через різноманітні тексти й медіапослання.

«Зацікавленість у вивченні ШІ серед учительства в освітній сфері — неймовірна»

Наталя Соколенко: Ще одна важлива тема у контексті медіаграмотності — це одночасно і можливість, і виклик. Маю на увазі штучний інтелект і генеративний контент. З одного боку, наші вороги використовують ШІ для створення фейкового контенту, щоб нас залякувати та заплутувати. З іншого боку, штучний інтелект допомагає виявляти такі маніпуляції. Наприклад, американські соціальні мережі використовують штучний інтелект для аналізу текстів.

Нам також розповідав диджитал-директор «24 каналу», що вони експериментували зі створенням новин на розважальну тематику за допомогою ШІ. Експеримент не вдався, бо Google не став поширювати ці новини через низький індекс поширення. Google розпізнав, що текст створено штучним інтелектом.

• Читайте також: Як «24 канал» озвучує новини за допомогою ШІ та розвиває диджитал-проєкти: Денис Зеленов у подкасті «Медіуми»

Як викладають цю проблему штучного інтелекту в курсі медіаграмотності?

Оксана Волошенюк: Я бачу неймовірний сплеск зацікавленості, тому що педагог сам має постійно вчитися. Я спостерігаю, як важко знайти можливість пройти якийсь довготривалий, а не одноразовий курс із використання штучного інтелекту, хоча я з ним працюю. Зацікавленість серед учительства в освітній сфері — неймовірна. Вони першими намагаються зануритися в цю «повінь» і зрозуміти, як це працює. Багато хто з них уже стикався з роботами, створеними за допомогою штучного інтелекту, причому без зазначення цього. Я теж із таким стикалася неодноразово. Це, на мою думку, одна з головних тенденцій сьогодення.

Наталя Соколенко: Як навчають учителів, які потім викладають медіаграмотність? Це переважно молодь чи вік не має значення?

Оксана Волошенюк: От я якраз збираюся навчатися на таких курсах. Але те, що я бачила у списках учасників, — дуже багато людей із невеликих містечок і сіл. Їхня активність надзвичайно вражає. Ми часто проводимо конкурси, і я можу сказати, що серед переможців таких конкурсів лише троє-четверо — це люди з великих міст. Решта, до 70% — це представники невеликих населених пунктів. Я розумію, як це складно. Я сама з родини педагогів із невеликого села. Коли у тебе ще є корова, свині, город, а ти при цьому займаєшся самоосвітою…

Наталя Соколенко: Тобто інтерес із боку шкільних учителів є?

Оксана Волошенюк: Так, він надзвичайно великий.

«З початку повномасштабного вторгнення 40 тисяч вчителів пішли з професії»

Оксана Волошенюк: Я просто хочу ще зазначити, що очільники медіаосвіти говорять, що в Україні майже пів мільйона вчителів, але, за останніми дослідженнями, їх лише 260 тисяч. З початку повномасштабного вторгнення 40 тисяч пішли з професії. Це зумовлено різними причинами: переселення, школи, які працюють онлайн, а також випадки, коли вчителі йдуть воювати. Особливо це стосується вчителів історії. Це ті, хто йде першими. Це сумно казати, мої колеги з історичного факультету Драгоманова щотижня ховають своїх випускників і студентів. Історики йдуть на війну першими, бо розуміють свою відповідальність.

Наталя Соколенко: Вони усвідомлюють екзистенційну загрозу.

Оксана Волошенюк: Не можна залишатися істориком і бути осторонь новітньої історії. Тому вчительство, немов шагренева шкіра, зменшується, і нам треба берегти цю професію, а не занурювати її в бюрократичні тенета.

Тема штучного інтелекту — це також виклик. Люди прагнуть вчитися, щоб не просто усвідомити, що добре, а що погано, — а як це може поєднуватися: і добре, і погано одночасно. Для мене це дуже важливо.

«У кожній освітній програмі, яку створюють автори, має бути компонент медіаграмотності»

Наталя Соколенко: Наша педагогічна система зараз переживає технологічну й методологічну революцію.

Оксана Волошенюк: Так.

Наталя Соколенко: Саме через виклик у тому, що медіаграмотність має стати, як ви кажете, наскрізною.

Оксана Волошенюк: Вона вже є наскрізною, так. І продовжує залишатися такою. Кожного року, в межах концепції Нової української школи, вона втілюється. Хоча є палкою прихильницею компетентнісного навчання. Йдеться не про те, щоб просто знати, що два на два — чотири, а усвідомлювати, що два на два в певному контексті може бути і п’ять. У кожній освітній програмі, яку створюють автори, має бути компонент медіаграмотності. Без цього програма або підручник не отримають затвердження. За цим ретельно стежать.

«Якщо раніше недостовірна інформація могла коштувати нам грошей чи репутаційних втрат, то зараз — це життя»

Наталя Соколенко: З тих методологічних матеріалів, які ви бачили для вчителів і для учнів, що ви можете порадити в рамках медіаграмотності? Можливо, рекомендації для тих, хто нас слухає. Де можна підтягнути свою медіаграмотність і уникнути халепи?

Оксана Волошенюк: Три джерела. Більше, як каже теорія порядку денного, важко запам’ятати.

По-перше, я рекомендую «Академію української преси». Там є понад 100 різних джерел і посібників, які, насамперед, допомагають учителям. Вони можуть просто розгорнути сторінку, взяти урок і провести його. Це дуже практичні матеріали.

По-друге, я б порадила читати «Детектор медіа» — це платформа для тренування «медіамускула», про який ми говорили.

І третє — національний проєкт з медіаграмотності «Фільтр». Спочатку я скептично до нього ставилася, але зараз скепсису менше. Вони стають об’єднавчою платформою, такою собі мультибібліотекою, де зібрано всі напрацювання в рівній мірі й на рівних умовах.

Наталя Соколенко: Зараз багато хто цікавиться питаннями збереження здоров’я — шукають у Google, дивляться відео, особливо на тему ментального здоров’я. Думаю, що пошук інформації про медіаграмотність має бути десь на тому ж рівні. Адже це все взаємопов’язано. Людина може фізично зміцнитися, але перечепитися і впасти там, де цього зовсім не очікує.

Оксана Волошенюк: Якщо раніше недостовірна інформація могла коштувати нам грошей чи репутаційних втрат, то зараз — це життя.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу» і штучний інтелект, Мариною Кафтан про те, чому критичне мислення — головна зброя проти інформаційних атак, Лідією Смолою про те, як алгоритми соцмереж підштовхують до емоційних рішень і що робить нас легкою мішенню для інформаційних атак, Ольгою Кравченко про конференцію «Стійкі разом: розвиток медіаграмотності в Україні», Наталією Романишин про те, які техніки маніпуляції використовують різні телеграм-канали, Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Тетяною Лебедєвою про залаштунки журналістського конкурсу «Честь професії» та роботу Комісії з журналістської етики, Крістіною Гаврилюк із Мінцифри про те, чи здатні DMA і DSA змінити правила гри на європейському ринку цифрових послуг, Олександром Педаном про співпрацю з Суспільним, новий проєкт замість «УніверCheck» та інші ідеї Pedan buro, Катериною Котвіцькою з Megogo Audio про аналіз поточної ситуації та трендів у сфері дистрибуції аудіоконтенту онлайн, Філом Пухарєвим про феномен фільму «Яремчук. Незрівнянний світ краси», Кирилом Передрієм про те, як наймолодший журналіст України готується до інтервʼю з провідними політиками країни, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення, Дмитром Хоркіним про те, як вплинула війна на розвиток радіо в Україні.

The podcast "Mediums" was recorded by Detector Media as part of a project in partnership with UNESCO and with the support of Japan. The authors are responsible for the selection and presentation of the facts contained in this publication. The views expressed are solely those of the authors and do not necessarily reflect the position of UNESCO or Japan.

Подкаст «Медіуми» був записаний / створений «Детектором медіа» в межах проєкту у партнерстві з ЮНЕСКО та за підтримки Японії. Автори несуть відповідальність за вибір і подання фактів, наведених у цьому подкасті. Висловлені погляди належать винятково авторам і не обов’язково відображають позицію ЮНЕСКО чи Японії.

Колаж: «Детектор медіа»