«ТК» продовжує цикл просвітницьких публікацій, мета яких – допомогти українським журналістам глибше розібратися в актуальній для країни та суспільства проблематиці. Ми вже пропонували нашим читачам статтю Костянтина Дорошенка «Євшан-зілля для українських медіа», присвячену проблемам кримськотатарської ідентичності в Україні. Нині ж наш автор Сергій Грабовський актуалізує балканську тему. Маємо надію, що ці матеріали стануть у нагоді медіаспільноті у фаховому вдосконаленні, оздоровленні громадської думки, подоланні стереотипів, що заважають формуванню відкритого громадянського суспільства.

Косово... Це слово останніми днями не сходить з вуст телеведучих, політиків і міжнародних оглядачів. І не випадково. Там закінчився один етап майже столітньої історичної драми і починається новий, дай Боже, не такий трагічний і кривавий, але все одно – вкрай вибухонебезпечний.

І причина тут зовсім не в міфічній «агресії НАТО», «підступах Москви» чи «зловорожих задумах світових залаштункових сил», як можна часом зрозуміти з коментарів політиків. Причина схована значно глибше. І якщо об’єктивні чинники косовської драми навряд чи хтось міг би усунути (їх можна було свого часу тільки послабити або посилити), то суб’єктивні чинники варті того, щоб їх згадати і зробити певні висновки для сьогодення. Адже суб’єктивні чинники – це люди, їхня діяльність, скерована свідомими і підсвідомими намірами, цілями, мотивами, настановами та прагненнями. І політична недолугість та людська ницість – це якості, що залишаються по суті тими самими і в середині ХХ, і на початку ХХІ століття.

Отож подивімося, – а як воно було і які уроки з того можна винести.

Не будемо занурюватися у глибини віків. Приймімо як даність, що на Балканах, поміж інших народів, станом на кінець ХІХ століття жили серби та албанці. При цьому, як воно неминуче буває у гірських районах, значні території належали до земель із так званим дифузним населенням, тобто їх можна було вважати батьківщиною як одного, так й іншого етносу – принаймні, що стосується п’яти-семи поколінь. А на додачу деспотична Оттоманська Порта проводила політику насильницької ісламізації, тому важко сказати, ким саме були предки багатьох теперішніх косоварів – «справжніми» албанцями, нащадками іллірійців, чи православними сербами, – етносом із чималою домішкою тієї самої іллірійської крові... Але, як би там не було, сербська самосвідомість наприкінці ХІХ століття вже в основному сформувалася, а от албанська тільки складалася. До того ж, серби мали свою державу, хоча більшість сербських земель була окупована Оттоманською імперією. Тому не дивно, що на Берлінському конгресі 1878 року частина заселених переважно албанцями земель дісталася Сербії та маленькій Чорногорії – союзникам Російської імперії в переможній для тієї війні з Портою. Гранди тодішньої європейської політики не надто зважали на етнічний принцип – для них вищими за нього були інтереси імперій та їхніх союзників...

Далі були Балканські війни 1912-13 років. Оттоманська Порта втратила свою гегемонію на півострові. Стрімко зростала національна самосвідомість албанської еліти. Та і простолюд у більшості своїй вже не вважав себе турками чи просто «мусульманами» (своєрідний аналог наших «тутешніх», «православних»). Албанці створили свою державу. Й одразу від неї були відкраяні чималі шматки. Передусім Королівством Сербія, яке активно підтримували його союзники – Російська імперія та Французька республіка. Хоча й інші православні монархії півострова – Чорногорія та Греція – були не проти поживитися албанськими землями...

Власне, албанські землі тоді ледь не поділили між сусідніми державами (ото вибухнула б у майбутньому політико-демографічна «міна» під Грецією й Чорногорією!). Незалежність Албанії відстояли у суперечці з Росією й Францією Італія та Австро-Угорщина. Але не з якихось благородних міркувань, а виходячи з потреби мати хоч якусь геополітичну противагу далекосяжним планам сербського уряду.

Справа в тому, що фактичним правителем Королівства Сербія у ті часи був такий собі полковник Димитрієвич. І прагнув він створити на Балканах нову супердержаву – Велику Сербію, яка б включила у себе всі землі південних слов’ян, а на додачу великі шматки албанської, угорської, румунської і грецької території (так, грецької, себто заселеної «братерським православним народом»). Забігаючи вперед, зауважу, що саме полковник Димитрієвич стояв за терористом Гаврилом Принципом та його братами по зброї, і саме він був прямо причетний до вбивства австрійського ерцгерцога Фердинанда, яке потягнуло за собою – через відмову сербської влади ліквідувати бази терористів – Першу світову війну...

Та повернімося у 1913 рік. Формула автономії Албанії під номінальною владою турецького султана та опікою й захистом великих держав, запропонована за рік перед тим, після другої Балканської війни втратила сенс. Тож Албанія стала формально суверенним князівством, але реально – під протекторатом великих держав. Згідно з Бухарестським договором від 10 серпня 1913 року, розміри Албанії скорочувалися вдвічі. Косово, де мешкало кілька сот тисяч албанців, повністю відійшло до Сербії; район Печа і Д’яковиці дістався Чорногорії; Греція одержала населений албанцями Південний Епір. Одне слово, албанців дружно «пресували» їхні сусіди.

Ну, а далі, як нерідко буває з неконсолідованими етносами, які ще тільки-но починають шлях націотворення, в Албанії вибухнула громадянська війна; до неї негайно долучилися зовнішні сили – геть усі сусіди плюс Італія, яка була одразу за морем. Кожен хотів шмат албанської території. Дійшло до того, що 1915 року між Італією та Антантою (Франція, Британія, Росія) було підписано таємну угоду – в обмін на вступ у Першу світову війну на боці Антанти Італія одержувала частину албанських територій і брала під свою опіку «невелику албанську державу», що залишалася внаслідок чергового поділу албанських земель між Сербією та Грецією, які вже ввели туди свої війська. Та мінливість воєнної долі призвела до того, що ця угода не втілилася у життя, і більшу частину албанської території після поразки сербів окупували було війська Австро-Угорщини та Болгарії.

А після перемоги Антанти у листопаді 1918 року Албанію знову було окуповано сербами, греками й італійцями, відтак відродилися плани поділу країни. Тільки особиста беззастережна підтримка албанських націоналістів президентом США Вудро Вільсоном врятувала самостійний статус цієї країни. Втім, після смерті Вільсона у 1921 році Белград прихопив-таки ще шматочок албанської території, долучивши його до Косово. Тож справа полковника Димитрієвича таки перемогла, хоча сам він цього не побачив: ще 1917 року, після страхітливої катастрофи сербської армії, рештки якої змушені були відступити до Греції, сербський військовий суд виніс йому смертний вирок за організацію вбивства спадкоємця австрійського престолу.

Переповідати, що було далі, навряд чи має сенс. Головне – що геополітичну міну вже було закладено. І хоча події Першої світової війни мали наслідком міграцію значного числа албанського населення із приєднаних до Сербії територій як у власне Албанію, так і до Європи й Туреччини – його все одно лишилося чимало як у самому Косово, так і в Македонії (що також увійшла до Югославії. 1929 року, скажімо, у населенні Косово серби складали близько 60%, албанці – близько 35%, хоча були райони, де албанці становили до 90% мешканців. А далі був 1941 рік, поразка Югославії у війні з Німеччиною й Італією. Знаючи попередню історію, неважко здогадатися, кого у цій війні підтримала більшість албанців, принаймні, на її початку. З Косово було виселено близько 100 тисяч сербів і поселено приблизно таку ж кількість албанців із різних держав (переважно тих, хто мав місцеве коріння). Отож простим сербським селянам і городянам довелося розплачуватися за геополітичні марення полковника Димитрієвича та його колег; і не дивно, що на противагу ідеям Великої Сербії з’явилися ідеї Великої Албанії...

Момент істини настав після Другої світової війни. Йосип Броз Тіто, попри свої комуністичні погляди, досить прагматично оцінював ситуацію. 1946 року він висловився за перехід частини Косово до Албанії після плебісциту, але невдовзі Сталін за підтримки свого албанського сателіта Енвера Ходжі розпочав «холодну війну» проти «наймита імперіалістів собаки Тіто». Відтак останню можливість виправити «гріхи предків» було втрачено. А вже 1961 року кількість албанців у населенні Косово становила 67%...

Ну, а потім був Слободан Мілошевич із його етнічними чистками, потім були албанські партизани, які робили те саме, але вже стосовно сербів, потім було (вже в минулому часі!) проголошення незалежності Косово. Історичний прецедент став фактом – одна нація тепер має право на дві держави. Що далі?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників