Проголошення краєм Косово незалежності від Сербії не тільки збурило Європейський континент, але й певним чином торкнулося професії журналіста. Це й не дивно. Висвітлення такої проблеми, як і будь-якої іншої гострої та неоднозначної ситуації, вимагає виваженості. А це вдається не всім.

 

Наприклад, за слова ведучого програми «Вести» російського РТР Костянтина Сьоміна, Москві довелося вибачатися на найвищому рівні. У випуску новин (!) у ніч із 21 на 22 лютого він сказав, дослівно: «Несколько лет назад обалдевшая от либеральных обещаний страна плачем провожала на тот свет западную марионетку Зорана Джинджича, человека, развалившего легендарную сербскую армию, продававшего в Гаагу героев национального сопротивления и получившего за это заслуженную пулю» (подивитися можнатут). Після цього Сербія висловила протест. Голова російського МЗС Сергій Лавров назвав слова Сьоміна «бредом и отсебятиной». Остаточно конфлікт врегулювали 25 лютого, під час візиту до Белграду віце-прем’єра і, де-факто, майбутнього президента Росії Дмитра Медвєдєва.

 

Те, що відбулося на російському державному каналі, шокувало, але, в принципі, не здивувало. В інформаційному просторі сусідньої країни можна почути багато випадів на адресу сусідів, у тому числі й України. Будемо вважати, що російський журналіст і цього разу, відчуваючи «генеральну лінію» Кремля, який виступає категорично проти незалежності Косова, просто перестарався. Україна ще не оприлюднила свою офіційну позицію, та й ситуація в українських медіа, м’яко кажучи, відрізняється від російської. Втім, під час висвітлення косовської проблеми «відзначилися» і вітчизняні журналісти, які, до того ж, мають неабиякий досвід роботи у «гарячих точках».

 

17 лютого, як відомо, край проголосив незалежність від Сербії. А у неділю 24 лютого у програмі «Подробиці тижня» відбулося пряме включення з Белграда власкора «Інтера» Андрія Цаплієнка. Ефір вийшов, прямо скажемо, сенсаційним. Під час усього включення було помітно, що язик у журналіста якось... заплітається. Від чого? Експертизи ніхто не проводив, тож однозначно стверджувати щось важко. Але ще більше враження, що Андрію Цаплієнку явно не по собі, склалося від того, ЩО він говорив. З радістю журналіст повідомив, зокрема, що в Сербії вже формуються загони для війни із косовськими албанцями, а до складу цих з’єднань, разом із білорусами, росіянами та осетинами, записуються й українці.

 

Звідки у кореспондента така інформація, так і не вдалося зрозуміти. Під час включення він лише один раз згадав джерело – певні «неурядові організації», не називаючи при цьому жодної з них. Повторюючи слова головного російського дипломата – повний «бред и отсебятина». У підсумку залишалося, що в Косові незабаром почнеться стрілянина, в якій матимуть нагоду взяти участь і наші земляки.

 

Наступного дня, у понеділок, реакції на таке «розслідування» «Інтера» від МЗС України не було. А шкода. Бо отак, знічев’я вкинута в інформаційний простір заява, виглядала не лише як журналістська помилка, але й як закамуфльований заклик приєднуватися до боротьби за повернення Косова Сербії.

 

За декілька днів історія отримала продовження, і глядачі все ж дізналися, звідки «Інтер» бере інформацію. У випуску «Подробиць» від 27 лютого вийшов сюжет Андрія Цаплієнка під назвою «Мятежный край». У ньому журналіст повторив, що у Сербії залишаються люди, які готові знову воювати. Співрозмовник Цаплієнка, осетин, який жив у Києві і вже звідси потрапив на Балкани, не залишав у цьому сумнівів. Колишній польовий командир, що воював на боці сербів, запевнив, – скликати свій загін може за лічені дні. Та не менше за нього старався сам кореспондент: «Когда Альберт получил приказ уходить из Косово, сначала он не поверил этому. Несмотря на бомбардировки НАТО, сопротивление албанских боевиков было подавлено, боевые задачи решены. И все же сербская армия покидала край, без боя уступая его войскам НАТО. И тогда Альберт в одиночку решил остановить войска НАТО под Призвином.

 

І кінцівка, в дусі Костянтина Сьоміна: «Но сербы, несмотря на воинственную риторику в большинстве своем смирились с потерей Косово. Поэтому для местных политиков Альберт и его группа – очень неудобные люди. Люди, которые всегда держат палец на спусковом крючке».

 

Тональність та зміст сюжету на перший погляд природні для репортажу з зони конфлікту. Але конфлікт цей, у його найгострішій формі, залишився у минулому. Повернення до жахіть війни не потрібне сербам. Про це говорить Андрій Цаплієнко. Тоді для чого він двічі розповідає українському глядачеві про настрої, які не популярні у самому сербському суспільстві?

 

Ще більш небезпечні спроби пов’язати цю войовничу риторику з Україною. Спочатку «гола» інформація про співвітчизників, які вже вступили у добровольчі загони, потім – колишній киянин, який «тримає палець на спусковому гачку». Косовська тема пов’язана з емоціями – серби значно ближче українцям у культурному та релігійному плані, ніж албанці. І, не заглиблюючись у перипетії війни на Балканах, можна сказати, що сам факт відокремлення Косова в Україні сприймається здебільшого негативно. Та чи є завданням журналіста підливати масла у вогонь?

 

Хоча для Цаплієнка це вже не перший такий досвід. У 2006-му його програма «Спецкор» стала приводом для обурення української мусульманської громади. У ній ішлося про нібито масштабну діяльність ісламістів у Криму. Інформація, звісно, не підтвердилася. Мусульманські організації тоді звинуватили журналіста у підтасовці фактів та використанні застарілого відеоматеріалу: «С какой целью социально-экономические проблемы депортированного народа связывают с террористической деятельностью, не подтверждая это фактическим материалом, а аргументируя свои выводы фразами типа “как нам сказали”? Кому выгодно разжечь вымышленный конфликт на Крымском полуострове, пугая людей “исламистскими лагерями” на Ай-Петри и “полянами, на которых установлен шариат”?», – йшлося у їхній заяві.

 

Народний депутат Рефат Чубаров назвав тоді роботу Цаплієнка «сумішшю напівправди та явної брехні». Методи у «спецкора», схоже, і зараз залишилися ті самі.

 

Кореспондент «Інтера» може любити Сербію, Росію, і не любити косоварів. Та він не може переносити свої уподобання на професію і збурювати ситуацію. Андрій Цаплієнко діяв у даному випадку не як літописець події, а як зацікавлена сторона і провокатор. Можливо, його просто не обходить те, що після перегляду новин якась гаряча голова вирішить вирушити на війну. А можливо, його дії простимулювала третя сторона, щоб опосередковано вплинути на позицію України.

 

Зрештою, це вже питання до редакторів – враховувати погляди та переконання журналіста, виписуючи йому чергове відрядження.