Лауреатка золотої пальмової гілки Каннського кінофестивалю за найкращий короткометражний фільм Марина Врода на лист автора «Детектор медіа» із пропозицією про інтерв’ю відповіла не одразу. Чомусь одразу уявилося, що режисерка у Франції, на зйомках: десь біля мосту Мірабо, на тлі ніжно-сірого неба, снують парижани – не зовсім закохані, як у комерційних фільмах, а більше подібні на реальних людей, як це буває у стрічках Марини Вроди.

Під час зустрічі виявляється, що весь цей час режисерка не лишала Київ надовго: знайшла собі майстерню, де збирається творча богема, і писала сценарій нового фільму. Якого – можна лише уявляти, розповідати про нього режисерка не хоче.:) Ми запитали в Марини Вроди, як вона бачить своє майбутнє і де планує працювати надалі. 

  Після Канн: проект повного метра

– Пані Марино, у Каннах ви обіцяли Мішелю Гондрі, що не вб’єте себе Пальмовою гілкою і багато працюватимете. :) Що змінилося у вашому житті після фестивалю?

– Щось нове, звісно, відбувається, але моє відчуття відносно професії не змінилося. Увага довкола фільму є. Він живе своїм життям, а я – своїм. Найбільше важить для мене прожити день цікаво, з тим, що хотіла зробити.

– Над чим працюєте тепер – над короткометражними фільмами, документалістикою, художньою картиною? 

– В мене є пара коротких історій і є повнометражні… Наразі працюю над сценарієм повнометражного фільму і паралельно роблю коротенькі. 

– Чи продовжуватиме ця повнометражна картина теми, що звучали у ваших роботах раніше?

– Мені здається, тема в мене зараз одна. І вона з’явилася в «Кросі».

– Знаю, що режисери страшенно забобонні. Але, будь ласка, розкажіть нам про цю картину. :)

– Щодо сценарію я дотична до реальності. Пишу про те, що знаю. Про близьких мені людей. 

– Зйомки відбудуться в Києві?

– Там є трошки міста, передмістя – провінція. Реалії наші, мені тут цікаво.

– Чи на українських акторів орієнтуєтеся?

– Можливо. Гадаю, це будуть непрофесійні актори, мої знайомі.

Прокат: «Крос» поза Україною

– Як складається доля вашої роботи «Крос» на фестивалях та у прокаті?

– Цим займається продюсерська компанія. Я просто отримую поштою копії листів, коли мене запрошують приїхати. А далі – чи я приїду, чи не приїду – це вже на мій розсуд. Буває, що фільм представляє хтось зі знімальної групи: звукорежисер їздила до Іспанії, оператор – до Швейцарії. Мені приємно таким чином віддячити групі. Адже над «Кросом» працювали ми всі, й ніхто нічого не чекав і не мріяв про визнання. 

Я ж обрала для себе поїздку до Кембриджа, де на факультеті славістики відбувся Четвертий щорічний фестиваль українського кіно. Таким чином наші й зарубіжні науковці, які вивчають пострадянський простір, беруть до уваги й кіно. І мені страшенно цікаво було поспілкуватися з такою аудиторією – професорами, студентами. Я там познайомилася з одним хлопцем із Польщі, він фізик, займається наукою, і мені дуже цікаво було слухати його думку про фільм. Гадаю, це і є мої глядачі. 

На більшості фестивалів за участі «Кросу» я не була, тому що мені хотілося працювати над іншими речами. Але все ж іноді я їжджу, і по Україні також.

– Де фільм вийде в прокаті першим – в Україні чи у Франції? Власник мережі «Кінопалац» Богдан Батрух обіцяв зробити «все можливе й неможливе» для прокатного майбутнього «Кросу» в наших кінотеатрах.

– Мені не відомо, як складеться ситуація щодо прокату в Україні. Поки що це відкрите питання. Адже практики й досвіду майже немає. Продюсери, в основному, зайняті територією Франції і Євросоюзу. Щодо України більше цікавляться співпрацею з телеканалами – в першу чергу, з комерційних мотивів. 

Розумію, що тут вийти з короткометражною стрічкою в кінотеатри буде непросто. Деякі кажуть: «Як це ми перед американським блокбастером підсунемо глядачу "Крос"?». З іншого боку, я не знаю, нормально це чи ні. А чого б і не показати перед блокбастером? Це ж не який-небудь фільм, це Каннський лауреат. :) Наприклад, у Франції це можливо.

У Франції очікується, що «Крос» ітиме в кінотеатрах цієї зими. Принаймні, як варіант, продюсери розглядали осінь і зиму, коли люди багато ходять у кіно і театр. Там короткометражні стрічки часто показують на початку сеансу. Кінотеатри працюють із річним каталогом короткометражних фільмів – і французьких, і спільного виробництва. Йдучи на фільм, ви не знаєте, яку саме короткометражну стрічку вам запропонують перед показом. Причому демонструють їх зазвичай на плівці або DCP: французи полюбляють кіно на плівці, попри те, що в масштабах країни і Європи кінотеатри перейшли на цифрові проектори та DCP-копії фільмів.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про контракт із Canal Plus, який придбав права на ексклюзивний показ картини на території Франції. 

– Це найкращий результат, який може бути із показом картини на території Європи. На Canal Plus уперше стрічка транслювалася цієї зими.

– Сподіваюся, співпраця не лише цікава, а й вигідна.

– У Франції такі закони, що від кожного показу на ТБ чи в кінотеатрах автор картини отримує відрахування – навіть якщо він є громадянином іншої держави. 

Суму угоди ми розділили з продюсером. Як правило, у Франції фільм тривалістю до 15 хвилин можна продати телеканалу за 5–15 тисяч євро. Й авторам це вигідно – принаймні, на ці кошти деколи можна довго жити.

– Чи цікавилися «Кросом» українські та інші канали?

– Цікавилися, але поки що цікавістю обмежилися. Хочуть показати фільм, але, напевне, не готові платити за його показ. 

Віддати ж фільм за безцінь я не можу, оскільки маю принципові домовленості з продюсерами. Та й «Крос» – це робота не тільки моя, а й групи, яка ще нічого за цей фільм не отримала.

– Агенція Les 3 Lignes, із якою ви співпрацюєте, розпочалася з ініціатив продюсера Флоранс Келлер. Як проект розвивається тепер? 

– З ініціативи Фло та мого бажання наш незалежний проект і потрапив до конкурсу Канн, і ми з нею перемогли. Свою компанію Флоранс Келлер зареєструвала за пару місяців до зйомок. Нині залучила до співпраці свого товариша Кевіна Ора. Les 3 Lignes опікується мною й французькими режисерами.

Цих людей я вважаю своїми однодумцями, і ми співпрацюємо далі.

Перший спільний проект «Крос» виявився несподіваним фінансовим бонусом. Бо в такому еквіваленті ми нічого від цієї стрічки не чекали, хоча вклали свої кошти. А тепер ми ці гроші повернули і забезпечили собі можливість деякий час працювати без особливих допоміжних субсидій. 

Кредо: дистанція й інтервал

– До речі, а якої думки про «Крос» ви? Даруйте, але сучасні інтерв’ю – це такі очікувані речі. Запитання-відповідь, усі ніби на роботі. Але ж найцікавіше – це обмін думками.

– Гадаю, глядачі фільмів Гондрі цілком зрозуміли, чому ця робота йому сподобалася. Це метафоричний, легкий і витриманий фільм, у якому ні кроку зайвого. Фільм за змістом про такі тяжкі речі, багаторівневий і водночас напівпрозорий за сприйняттям. Відчувається, що вам не притаманні сентименти за радянським минулим, що ваша чесність родом не з комсомолу. «Крос» спонукає до сповіді перед собою – наприклад, щодо повітря, яким дихаєш. Після перегляду в «Кінопалаці» зауважила, що глядачі, які надають перевагу сімейним ромкомам, стрічки не зрозуміли. Мабуть, вона для інтелектуальної аудиторії. 

– Я не скажу, що абсолютно задоволена. Але якби там, у «Кінопалаці», під час перегляду зірвала овації й мене закидали квітами, я б замислилася: тут, у випадку з «Кросом», неможливо оцінити результат за секунду. І мені здавалося, що якщо я поцілила і зробила таки щось, це має викликати принаймні питання. 

– Але ж ваші фільми не лише для фестивалів, а й для прокату. Чи берете до уваги інтереси масового глядача?

– Я за реакцію глядача не можу відповідати. Живу за принципом «Роби що мусиш, і хай буде що буде». Решта від мене не залежить. 

– Нелегко ж вам буде в сучасному світі з його продюсерським кіно і прогнозами дистрибуторів. Вони вже зарахували до не глядацьких «Щастя моє» Лозниці: в Україні картина у прокат не вийшла. 

– Щодо фільму Сергія об’єктивно я не можу судити. Але як режисер я за те, щоб у глядача був вибір. Я хочу жити в середовищі, в якому я обираю, що дивитися: Херцога, Довженко, Іоселіані, Тарковського, Антоніоні, Бакурадзе, Хлєбнікова, Хайнеке чи Лозницю... І в цьому сенсі я не є унікальною особистістю. 

У розвинених країнах є можливість піти подивитися такі фільми в кінотеатрі. Чому в нас вирішили, що фільм Лозниці – це не глядацьке кіно? Дистрибутори так «вирішують» тому, що їм вигідно продавати свій мотлох. 

Мої авторські фільми чомусь продаються. Я також їздила до Тернополя, до інших міст. Зали повні, сидять глядачі, яким цікаво. Люди хочуть дивитися фільми про себе, про своє життя і відчувати, що хтось ще ними цікавиться.

Київ – це ще не вся Україна. Просто тут кінотеатрів найбільше, й ці кінотеатри продають свій продукт. Треба знаходити нові можливості дистрибуції й доводити, що й авторське кіно може бути успішним. Можна міряти сучасне мистецтво комерційними показниками, такі фільми теж треба вміти продавати. Але це вже інша професія.

Чому на «Молодості» під час ранкових показів «Щастя» зали були забиті вщент? Хіба може на цей фільм піти глядач, якому своя реальність не потрібна і який думати не хоче? Я хочу вірити й поважати свого глядача. Мені не все одно, що йому показувати.

– Ваші поїздки до провінційних клубів – цікава ідея. Розкажіть, як люди сприймали «Крос».

– Я сама собі вирішила: якщо показувати людям фільм, то треба їхати в провінційні клуби також. Там інтелігенція голодна в прямому і переносному сенсі цього слова. Приїздиш, показуєш кіно, спілкуєшся в тиші без камер. Коли «Крос» брав участь у фестивалі короткометражних фільмів у Сан-Паулу, я вирушила на показ у Полтаву. Це було потрібно в першу чергу мені. Я хочу зустрічатися з людьми, хочу, щоб вони відчували, що я роблю це перш за все для них. Має бути діалог. Мистецтво – для людей. Це сила, яка має служити на добро людей. Поєднувати нас. 

І в регіонах люди розуміють кіно, бідність – це не порок. Я мала чудові зустрічі в Чернівцях, Тернополі, Полтаві. В Тернополі взагалі неймовірна була зустріч. Люди вже чекають революції, звісно. Найбільше розпитували, а навіщо я це роблю, чи так вони все зрозуміли… Такі глядачі не стидаються абсолютно ніяких реакцій і зауважень. Наприклад, літнім людям не сподобалася нецензурна лексика і вони м’яко поцікавилися, чому не можна було без цього обійтися. Я пояснила, що тут було задіяно не актора, і важливо, що він говорить так, як і в житті, я його не контролюю, вважаю, що його мова звучить природно.

– На яку нішу ви зорієнтовані і яке кіно вас цікавить ? 

– Кіно для мене – це спосіб мислення, це організований простір. 

Чимало випускників КНУ театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого відчували те ж саме, що й я: виходиш з інституту – і повна прірва. Немає готової ніші, куди можна було би піти. Це значить, що її потрібно створювати. І я замахнулася на це. Був один приз, був інший… Але ж це не головне. Важливо творити новий простір вільних людей, яким цікаво вже зараз, цікаво розвиватися тут. 

– Яким ви бачите нове українське кіно? В цьому місці зазвичай усі починають скаржитися на брак коштів, але ж те, які ідеї брати до уваги, вирішують не гроші. 

– Така довга була звичка жити у вакуумі, а тепер у застої… Якщо ти все життя живеш якимись подвійними, а може й потрійними стандартами, вже не зможеш прокинутися одного ранку й відчути, хто ти насправді. Я кажу про радянську систему, її уламки…

Звідки з’являться ці історії і сценарії? Це може відбутися, коли відчуваєш і здатний подивитися збоку на себе самого. Побачити себе самого в дзеркалі. Якщо тобі це дзеркало не сподобається, треба пережити це і зберегти гідність – і з цього може народитися думка. 

Сценарій – це ж не тільки сюжет. Важливо, яку думку ти вкладеш. Сюжети всі описано, їх триста, чи скільки там у Шекспіра? Питання в тому, що всі шукають чогось «нового». А що це таке «нове» і чи існує воно взагалі? Чи, може, не всі. Олексій Герман, Кіра Муратова – одні з тих, хто на радянському та пострадянському просторі бачили оце дзеркало і говорили про нього. Наш простір – унікальний і цікавий. Але самі ми чогось не можемо ще про це говорити. Напевно, страшно. Але мені страшно – не знімати.

Я відчуваю задуху, застій, – і він не в тому, що поїзд вчасно не прийшов. А в тому, що ми його ще й досі чекаємо.

От у прозі є імена – Забужко, Андрухович, Жадан, Ліна Костенко, які не бояться відповідати за свої позиції. За письменників у цій країні мені не соромно. Раніше їх ніби не було. А нині поглянеш – і там, і там з’являються, і вони їздять, і говорять, і вивчають мови й культури, і це їм не заважає поважати й знати свою. Навпаки. А кінематографісти – наче якісь залежні люди. 

Треба мати з чим вийти до глядача. Почати з першого кадру і не збрехати. Це не так просто. 

– Але ж вас це не зупинить? Бо не висловлюватися для художника – все одно що не існувати.

– Була така метафора: обличчя людини – це те, через що вона себе висловлює, реалізує, відтворює. От цих виявів дуже мало, і суспільних, і в мистецтві. Хочеться мати своє обличчя.

Кіно не має бути сталим: от стільки-то мільйонів бюджет, ми приїдемо зараз, сядемо зі скляночками чаю перед моніторами, попрацюємо собі комфортно. Потім із цієї комфортної форми існування ти нікуди вже не дінешся. Тобі зручно. Здається, в тебе є купа асистентів, купа грошей, і все це надійно працюватиме. Не обов’язково!

От, приміром, Херцог знімає свої експериментальні фільми з маленькими бюджетами, ще й інших цього навчає. Причому в нього немає поняття лекцій, сталого розкладу чи оцінок. Наприклад, він каже учневі: «Ну ти піди з Риму пішки до Києва». Ну той собі йде... Тобто, він навчає не ходити, а, власне, якогось способу життя, стилю. І обов’язково виходити з рамок прийнятного: так і тільки так. 

– Що дало вам навчання в університеті імені Карпенка-Карого? Читала, вас там хвалили за незгоду з викладачами. :)

– В інституті мені нічого особливо не завадило, труднощі завжди є, і навіть не хочеться віддавати їм багато часу, тому що вони є. Різні, в кожного. Нас вчили класичної школи, все мало бути розказано без сумнівів. Однак мені з самого початку подобалися історії, які не можна було розрізати і розчленити. Я просто займалася своїм, а всі решта – своїм. Тож обирала цікаві для себе речі з лекцій викладачів і кінопоказів. А ще були книжки: я під час інституту вперше Толстого читала, Достоєвського. Література багато чого робить. Я вдячна за той час, і вдячна викладачам, своїм однокурсникам. 

– Чи мали ви проблеми під час навчання з розподілом коштів? 

– …Різне було. Однак я запам’ятала з університету й інші речі. В нас була майстерня, творча лабораторія. 12 творчих осіб, якісь там булочки, чайник, холодні стіни... Ось ми в них і творили. В нас були такі майстри, яких я мало зустрічала. Витримати там у цій системі пострадянській, яка називає себе університетом, дуже складно. А вони витримували – такі собі монахи, які себе віддавали нам. 

Втім, це ще не означає, що сам наш університет – нормальна установа, що існує на користь нам і на розвиток суспільства і культури. Жартома я кажу, що такі школи варто було би попідривати. Тому що вони виховують калік, які потім лишаються без роботи. Тому, що немає індустрії кіно, а я цим займаюся виключно як фанат і відщепенець, який усвідомлює, який шлях собі обрав. 

Ті ж самі режисери, студенти університету, абсолютно неактивні, не можуть організуватися. В принципі, можна і потрібно вимагати від викладачів, ректорів, які їх не влаштовують, інших підходів і ставлення до роботи. Можна організовано висловлювати думку, але ж до цього ніхто не привчив! Їх привчили мовчати, обходити каміння й казати, що нас це влаштовує. Майстер підписав – і добре. Не підписали на студії – і все зупинилося.

Але це ніколи не було вироком для мене. Ну не підписали, але я все одно піду зніму. Я все могла сама собі «підписати», якщо треба. Одна й та ж проблема скрізь – небажання змінюватися. Мені всі казали постійно: «Папа у тебя не Михалков!» Однак мені набридло це чути ще до університету. Ні хто навіть не вірив, що я вступлю в нього. Але ж ніхто й не повинен вірити, окрім мене. :)

– Тепер щось змінюється. Принаймні, на рівні Держкіно. До речі, чи розглядаєте для себе можливість подавати свій проект та пітчинг і чи розраховуєте на державну підтримку?

– Цього разу не подавалася, бо не хочу відволікатися від роботи. 

Я буду дуже рада, якщо завдяки новим ініціативам з’явиться якась кількість якісного кіно. І що вони не поляжуть у тій системі освоєння коштів і зроблять це кіно. Я їм цього бажаю.

Наразі головне – закінчити проект. І я би хотіла, щоб Україна в ньому була. Аби Україна в ньому взяла участь, потрібно вкласти гроші. А на яких умовах, уже будемо бачити. Мені цікаво зробити фільм, у першу чергу, щоб його показали глядачам. 

Подобається мені система Мінкульту чи не подобається, але ж це народні гроші, які б мали йти на фільми.

Кінематограф – це ще й сфера ділових кіл світу. Є різні шляхи. Й не обов’язково ті, що вже випробувано тут. І коли ти навіть короткометражки продаєш у Європу і думаєш: цікаво, що лише після того твоїми фільмами починають цікавитися тут… От такий гак потрібно зробити, щоб дістатися українського глядача. Ну нічого. 

– Де ви бачите себе як режисера – в Україні чи у Європі?

– Я взагалі не розглядаю так ситуацію. Я намагаюся вільно почуватися й тут, і там. Принаймні, намагаюся робити для того щось. 

Довідка ТК

Марина Врода народилася 1982 року в Києві. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого. 

Є автором короткометражних фільмів «Прости», «Сімейний портрет», «Дощ», «Клятва», які представляли Україну на кінофестивалях у Європі і світі. 

У 2011 році здобула Золоту пальмову гілку за стрічку «Крос». Окрім Канн, у 2011 році фільм брав участь у конкурсній програмі низки міжнародних кінофестивалів: «Кінотавр», МКФ у Мельбурні, МКФ у Сараєво, Дублінському МКФ Jameson (Угорщина), фестиваль «Альтернатива» у Барселоні, Гемптонському МКФ, МКФ у Стокгольмі, фестиваль Nouveau Cinéma у Монреалі, ALCINE (Іспанія).

Крім того, минулого року «Крос» було представлено на Фестивалі короткого метру у Сан-Паулу (Бразилія), Фестивалі французького кіно Cork, МКФ «Кіношок» (Росія), Кінофестивалі у Загребі, МКФ «Послання людині» (Санкт-Петербург), МКФ експериментального кіно у Бухаресті, МКФ «Молодість», Encounters Short Film and Animation Festival у Брістолі (Великобританія), МКФ короткометражних фільмів у Вінтертурі (Швейцарія), МКФ у Лідсі (Великобританія), Кінофестивалі у Вендомі (Франція), а також, у 2012-му – на Роттердамському МКФ.

Фото Павла Довганя