Узимку 2004 року, коли з перемогою Помаранчевої революції і результатами переголосування президентських виборів стало більш-менш усе ясно, слово «люстрація» вабило, надихало чи лякало багатьох. Ця ідея закономірно випливала з логіки революційних гасел: бандити сидітимуть у тюрмах - влада Кучми була бандитською - з перемогою нашої, нової влади ті, хто брав участь у неподобствах старої, мають відійти в історію разом із Кучмою. Романтики закликали формувати революційний трибунал і починати якомога скоріше. Скептики наголошували на величезній різниці між ситуацією в центральноєвропейських державах колишнього соцтабору, де щось подібне було реалізовано наприкінці 80-х - на початку 90-х, та тогочасною українською: занадто короткою була дистанція й нечіткою різниця між тими, кого довелося б люструвати, і новими героями - помаранчевою елітою. Однак із тим, що, принаймні, відповідальні за явні та очевидні правопорушення керівники не повинні залишатись на своїх місцях, погоджувались майже всі. 

Своєрідним маніфестом ідеї люстрації в медіа став текст Наталії Лигачової «Кадры таки решают все», опублікований «Детектором медіа» 8 січня 2005 року. «... только люстрация дискредитировавших себя кадров может задать ту НРАВСТВЕННУЮ планку, ниже которой - должны раз и навсегда запомнить медийщики - опускаться будет не просто стыдно (стыд, как мы уже убедились, в наших условиях понятие очень растяжимое и даже раритетное), а ОПАСНО. Опасно для карьеры, для репутации, для материального благополучия, короче, для непотопляемости. Новые люди в руководство медиа должны придти только после имевшей широкий общественный резонанс процедуры профессионального и морального очищения украинских СМИ. Без такого урока у нас никогда не будет гарантий против реванша тех, для кого контролируемость прессы - это норма», - йшлося у статті. Головними кандидатами на люстрацію шеф-редактор ТК тоді назвала, по-перше, ідеологів та авторів цензурної системи темників, по-друге, «тих, хто був провідником системи темників усередині самих каналів...», себто топ-менеджерів та керівників інформаційних служб. 

Ця публікація спровокувала дискусію, основні віхи якої відображені у виданій ТК збірці «Журналістська революція...».  Заступник головного редактора «Дзеркала тижня» Юлія Мостова, зокрема, виступила категорично проти люстрації творчих кадрів, запропонувавши оцінювати передусім професіоналізм журналістів, і наголосивши, що «набагато важливіше за люстрацію створити умови для роботи журналістів, за яких неможливе повернення назад». Однак погодилась із тим, що «ідеологи та реалізатори» темників повинні відповідати перед законом. Інші учасники дискусії пропонували правові та соціальні шляхи очищення медіа... 

Всі пам'ятають, що було далі: разом із новим ющенковим гаслом «Мир вам!», що змінило войовничі погрози на адресу злочинного кучмізму, чи то з метою пацифікації ображеної «біло-блакитної» частини суспільства, чи з якихось інших міркувань, фальсифікаторам виборів і ґвалтівникам громадської думки було виписано негласну амністію. Менш ніж за рік у суспільстві та медіа остаточно запанувала своєрідна постпомаранчева політкоректність, згідно з якою слід було говорити не про Майдан, а про «помаранчеві і біло-блакитні майдани по всій країні, де люди стояли за свої права», колишніх кучмістів називали «перевихованими», і про покарання винних уже навіть не заїкалися. Медіа ж, насолодившись нетривалою свободою від необхідності служити за страх і гроші, підрядилися служити вже тільки за гроші, виконуючи той самий вид робіт - спотворення реальності на догоду власникам чи замовникам. 

Когорта кучмівсько-януковичівських політтехнологів, авторів, ідеологів та найодіозніших виконавців темників та передвиборних спецоперацій після зміни влади розпалась. Частина цих людей на час зникла з поля зору, частина повернулась у рідні московські пенати, де почувається тепер не гірше, ніж за тих часів. Ті ж, що залишились в Україні, мали всі підстави сподіватись, що рано чи пізно й у нової влади виникне потреба в їхніх послугах, і не помилились. Вже незабаром автор реклами з розділеною на три сорти Україною Володимир Грановський консультував Ющенка, записні політологи СДПУ(о) вслід за своїм колишнім роботодавцем Віктором Медведчуком надавали послуги Тимошенко, і лише найпублічніший з них, Василь Базів, після суспільно-медійної обструкції у відповідь на спробу призначити його в Секретаріат Президента на досить тривалий час відійшов від політики, й аж у 2009-му вигулькнув у групі підтримки тієї ж Юлії Володимирівни. Менш відомий загалу Олександр Семирядченко, разом із Дмитром Кисельовим відповідальний за редакційну політику ICTV, успішно пропрацював у команді Віктора Балоги на Банковій кілька років. Колись одіозний Сергій Васильєв, заслужений журналіст України, нині має роботу «для душі» - керує медіаресурсом суркісівського «Динамо». У цих людей усе так само добре, як у пенсіонера і мецената Леоніда Даниловича Кучми. Вони рідко й неохоче відповідають на запитання про (які, зрештою, їм нечасто й ставлять) про своє кучмістсько-темниківське минуле, але якщо говорять, то їхня позиція зводиться до тези, з якою нелегко сперечатися: подивіться, мовляв, на свого народного президента, свою помаранчеву владу і все, що вона творила ці п'ять років, і скажіть, що ми тоді були неправі... 

Топ-менеджери частини центральних телеканалів за цей час справді змінились, проте аж ніяк не в порядку люстрації, а переважно внаслідок переділу медіавласності. Були поодинокі звільнення або пониження, які можна пов'язати з наслідками зміни влади, - наприклад, переведення Володимира Оселедчика з посади генерального продюсера «1+1», - проте вони не були ані скандальними, ані протестними. З-поміж тогочасних топів, либонь, тільки тогочасний керівник Першого національного Олександр Савенко, який звільнився раніше, ніж його звільнила нова влада, не може похвалитися історією пореволюційного успіху. Те саме стосується й шеф-редакторів новин - «безпосередніх виконавців» темників. «Жертовним ягнятком», чи то радше цапом-відбувайлом від «1+1» став найбільш демонізований з них - В'ячеслав Піховшек,  якого було демонстративно відсторонено від керівництва «ТСН» у дні революції. Проте він залишався ведучим ток-шоу на «1+1» ще три роки і звільнився після зачистки каналу від команди Олександра Роднянського. Дмитро Кисельов, будучи так само відсторонений від роботи шеф-редактора новин ICTV, ще досить довго вів свою програму «Подробно», а потім повернувся до Росії, де незабаром обійняв високу посаду у Всеросійській державній телерадіокомпанії. Олексій Мустафін, пішовши з посади шеф-редактора ІАС «Інтера» наприкінці 2005-го у зв'язку із зміною власника, працює на аналогічній посаді на СТБ, виробляючи новини, що їх експерти з року в рік визнають найякіснішими в Україні. Пішов із професії, - без жодного скандалу й навіть із гордістю, - хіба що Микола Канішевський, який керував тоді новинним виробництвом Національної телекомпанії України. Втім, його наступники, помаранчева команда Тараса Стецьківа і Андрія Шевченка, теж надовго в НТКУ не затрималась. Ротація менеджерських кадрів у ці 5 років торкнулась і тогочасних «помаранчевих»  5-го  і ТРК «Ера», і нейтральних ТОНІСа та СТБ, а Олександр Ткаченко, який відразу після революції з неполітичних мотивів залишив Новий канал, нині очолює «1+1». Ці процеси якщо й були пов'язані з Помаранчевою революцією,  то опосередковано.   

Натомість відбулась інша люстрація, ініційована й проведена зовсім іншими людьми й зовсім з інших мотивів, й набагато масштабніша. Якщо ми пригадаємо, які обличчя бачили на екрані в 2004-му, то зрозуміємо: майже ніхто з тих, хто уособлював українське телебачення 5 років тому, нині не працює у рейтинговому всеукраїнському ефірі.  Абсолютна більшість тих, про кого Юлія Мостова говорила «професіонали повинні залишитись!», поступово витіснені чи брутально викинуті з професії або, принаймні, з каналів першого і другого ешелону, й тепер або шукають себе в інших сферах медіа чи поза ними, або задовольняються на порядок менш престижною роботою на маргінальних каналах. Це стосується журналістів, що були тоді по обидва боки барикад. Ця доля спіткала й героїв, і антигероїв журналістської революції, і тих, хто зберігав нейтралітет, намагаючись професійно виконувати свою роботу. 

Якщо спробувати перелічити жертв цієї тихої та розтягнутої на кілька років «люстрації», побачимо, що приводи та обставини, за яких вони опинились поза центральним ефіром, дуже різні. Лише невелика частина пішла, що називається, на підвищення, - якщо таким можна вважати депутатський мандат (Андрій Шевченко, Володимир Ар'єв, Ольга Герасим'юк та інші) чи власний бізнес (Наталія Фіцич, Євген Глібовицький та інші).  До того ж, наприклад, Ольгу Герасим'юк від «тихої люстрації» депутатський мандат не захистив, а продакшн-компанія «Закрита зона» за часів депутатства свого засновника Володимира Ар'єва втратила більшість замовників. У своїх інтерв'ю всі вони говорять, що мріють про повернення до журналістської діяльності, але ж ми розуміємо, що це навряд чи реально. 

5-й канал, єдиний опозиційний телеканал у 2004 році, поступово залишили майже всі члени творчої команди, яка асоціювалась із цим осередком та одним із символів Помаранчевої революції: Роман Скрипін (нині ведучий ток-шоу на маленькому каналі ТВі), Єгор Соболєв (нині керівник бюро журналістських розслідувань «Свідомо»),  Микола Вересень (нині ведучий останнього живого проекту ПЦ «Закрита зона» - «Попередження»), Данило Яневський (займається науковою діяльністю), Світлана Рябошапка та інші.  З ведучих попомаранчовілої напередодні революції «Ери» не залишилось практично нікого - ні Володимира Лукіна, який залишив медіагрупу «Телеграф медіа» у 2007 року через конфлікт із власником, ні Василя Климчука, який віднедавна працює на кіровоградському телебаченні,  ні Руслана Поліщука, що «еволюціонував» від гострого аналітичного ток-шоу «Темник» до сервільного «Времени мэра» на ТРК «Київ». На муніципальному столичному каналі опинились і колишні демони медведчуківської пропаганди - Дмитро Корчинський і Дмитро Джангіров.  

В ефірі «1+1» із тогочасних топ-ведучих залишилась одна Алла Мазур. Роботу на значно менш популярних каналах знайшли ведучі Олесь Терещенко та Юрій Макаров (Перший національний), Людмила Добровольська («Сіті»), Андрій Тичина (Перший автомобільний), Вахтанг Кіпіані (ТВі), частина журналістів, виметених із каналу «новою мітлою» восени 2008 року. Поза ефіром - Анатолій Борсюк, Єгор Чечеринда та інші.   На «Інтері» чистка 2007 року не пощадила практично нікого з тогочасної творчої команди ІАС, і рівнозначну роботу пощастило знайти далеко не всім. Притулок інтерівцям надавали канали та проекти, які важко порівняти з «Інтером» за масштабом - ТРК «Київ», «Савік Шустер студія», «Перший громадський»... Нині Світлана Леонтьєва веде новини на Першому, Ігор Пупков - на «Сіті», Лариса Губіна - на 5-му,  Олександр Колодій є генпродюсером Міжнародного слов'янського телеканалу, Олександр Мельничук - одним із менеджерів переформатованого НТН... 

Механізми «тихої люстрації» були різними, й практично кожен названий або не названий вище журналіст, редактор, ведучий має свою історію, що нібито не дозволяє об'єднувати всі ці випадки в одну тенденцію. Про звільнення на 5-му, чистки на «Інтері» (зокрема й ту, що відбувається зараз) та «1+1» часто говорили: розправляються з незручними, неслухняними, аби привести їм на зміну більш керованих. Але ж серед жертв цього процесу чи не першими опинились ті, хто й у 2004-му, і під час подальших частих коливань генеральної лінії партії готовий був читати з суфлера будь-який текст, виконувати будь-яку вказівку згори, не замислюючись ні про етику, ні про наслідки. Згадаймо хоча б пристосуванство «Ери», яка разом із своїм власником Андрієм Деркачем протягом трьох років змінила колір чотири рази: спершу з м'яко прокучмівської стала помаранчевою, потім, коли Деркач приєднався до СПУ - помаранчево-малиновою, коли соціалісти увійшли до «антикризової коаліції», - антипомаранчево-малиновою, а коли власник перестрибнув до Партії регіонів, то й біло-блакитною. Й усі ці метаморфози втілювали в життя одні й ті самі люди. Чи могло їм бракувати слухняності й керованості, як і їхнім колегам, що озвучували темники та розігрували прокучмівські спектаклі в ефірі Першого, «Інтера», «1+1», ICTV та інших каналів? Чи є сумніви в тому, що ці люди готові були співпрацювати з новою владою чи новими власниками так само сумлінно? 

Натомість у тих, хто прийшов їм на зміну - умовно назвімо їх молодим поколінням, хоча багато хто з них 5 років тому вже мав ім'я в журналістиці, - розуміння своїх обов'язків як виконання будь-якого завдання керівництва без огляду на стандарти, соціальну місію та професійну етику поєднується із відсутністю того життєвого досвіду й професіоналізму, який «люстровані» заробили, зростаючи й розвиваючись разом із українським телебаченням. Про те, що якість українських новин та інформаційно-аналітичних програм перманентно падає, і за якістю новини доби постпомаранчевої «свободи слова» значно поступаються продукту доби темників, експерти «Детектор медіа» говорять постійно. Констатував це за підсумками свого дослідження актуального стану українських теленовин й Ігор Куляс. Таке враження, що хтось, якась сила свідомо знижує планку телевізійного продукту, відтручуючи від його виробництва професіоналів, людей гідної школи - як бунтарів і «партизанів» на зразок Лесі Сакади-Островської чи Єгора Соболєва, так і конформістів, готових за гідну платню бути ландскнехтом у будь-чиїй армії (обійдуся без прізвищ). 

Напевно, це наша помилка, що ми так довго не могли розпізнати у череді звільнень, у множині випадків, коли викинутому за борт професіоналу ніхто не кидав рятівного круга, певної тенденції. Коли було «люстровано» тих, хто виконував темники, це сприймалось як своєрідна карма за конформізм у минулому, а коли революціонерів, - як демонстрація справжнього обличчя «любих друзів» і помаранчевої влади загалом. Насправді ж усі ці випадки об'єднувала одна тенденція: з кожним подібним звільненням українське телебачення позбувалось частинки індивідуальності. 

Що менше індивідуальності, то меншим є ризик виникнення перешкод на шляху до виконання доручень власників і політичних патронів. Тут є небажаними і некомфортними не лише неслухняні, але  й просто люди, привчені думати та аналізувати, які спроможні збагнути міру халтурності чи неадекватності тих завдань, які отримують. У яких є ім'я в професії, повага колег, яку ще можна втратити. І які, зрештою, можуть порівняти якість того продукту, який їм пропонують робити сьогодні, з тим, що робили у кращі часи. 

«Відтінки й симпатії можуть бути, - говорила у згадуваному вже інтерв'ю на початку 2005 року Юлія Мостова. - По-перше, всі - живі люди, по-друге, є власники. Питання в тому, що жоден канал не має права приховувати життєво важливої та суспільно значущої інформації і зобов'язаний доводити її до глядачів...». Вочевидь, «живі люди» вже не влаштовували власників, і можливий вплив цього чинника на ефір вирішили мінімізувати. Разом із цим відпали й будь-які розмови про те, що канал на щось там не має права. Будь-яке дисидентство, боротьба за дотримання стандартів, конфлікт із керівництвом означає для телевізійника вовчий квиток, із яким найбільше, що йому світить у майбутньому - третій ешелон. 

Результат очевидний уже зараз. Замість творчості - продакшн. Замість колективу із власними традиціями, історією та мікрокліматом - команда, що міняється з кожною ротацією топ-менеджменту. Замість стилю - формат, зміною якого можна виправдати практично все. Замість журналістів - виробничі одиниці, вільноконвертовані андроїди з холодними очима, яких періодично безболісно замінюють на інших. 

Ці андроїди універсальні й зручні. Їх завжди стільки, скільки треба, а якщо щось станеться, факультети журналістики завжди нароблять ще. Позаяк вони погоджуються з тезою про журналістику як «другу найдавнішу», проблеми, пов'язані з репутацією та страхом її зіпсувати, відпадають як такі. З однаковою старанністю вони знімають репортаж про піар-поїздку кандидата в село, замовне квазірозслідування про корумпованість певного судді чи викривальний сюжет про легеневу чуму в степах України, й пишаються тим, що спроможні виконати будь-яке завдання. Деякі з них вірять у те, що беруть участь у боротьбі меншого зла з більшим на боці меншого, інші заспокоюють себе тим, що колись вибори закінчаться, політики накрадуться і власники зароблять достатньо грошей, але більшість уже не потребує самовиправдання. Якщо у 2004-му, незалежно від місця роботи, більшість журналістів всеукраїнських ЗМІ стали на помаранчевий бік, то сьогодні медійника з визначеною політичною позицією довелося б пошукати. Якщо, звісно, не вважати за позицію нігілізм і зневагу до всіх без винятку політиків, поєднану з готовністю обслуговувати будь-кого з них. 

Звичайно, андроїди - не всі. Але їх є достатня кількість, аби забезпечувати насущні потреби власників і замовників, а їхня поведінка стає зразком для інших. І навпаки, доля колег, які вже стали жертвою «тихої люстрації», звільнених під приводом економії або через конфлікт із керівництвом, стала для тих, хто залишився, наочним прикладом того, як легко можна втратити роботу без надії знайти рівноцінну в іншому місці, якщо поводитись «неправильно». 

Не знаю, чи справді Україна приречена на диктатуру, але виникає враження, що телебачення наше готується саме до неї. Закриття новин на трьох каналах протягом двох років, скорочення кількості випусків на деяких інших, кадрова зачистка і описана вище «андроїдизація» журналістських команд - усе це створює умови для того, щоб працювати за командою, але вже без жодного внутрішнього протесту, подібного тому, який 5 років тому вилився у так звану «журналістську революцію». Все це гарантовано сподобається майбутньому самодержцю України, хоч хто ним стане в результаті цих та наступних виборів... 

14 листопада, під час вечірнього випуску «Фактів» на ICTV, ведучий Лук`ян Сельський, озвучуючи в ефірі джинсове (ой, вибачте, - таке, що мало явні й незаперечні ознаки замовності) повідомлення про Володимира Литвина, раптом ніби поперхнувся. Це сталось у момент, коли ведучому треба було сказати: спікер вважає, що Батько Хмель - справжній великий українець. Чомусь дуже хочеться сподіватись, що саме цей «Батько Хмель» став йому поперек горла. І що ті, чиї підписи стоять під протестом проти телебачення темників, але хто далі працює на телебаченні джинси й прислужництва, лише мімікрували під андроїдів, а не перетворились на них насправді.  І надія на повернення все-таки є. 

Ілюстрація - podrobnosti.ua