Роман Вінтонів: «Політика – це нетелевізійна тема»
26-річний репортер НІСу Роман Вінтонів жартома каже, що опинився в професії випадково. Останні шкільні роки він інтенсивно готувався стати економістом, як його мама, але внаслідок несподіваних обставин опинився студентом факультету телебачення та радіомовлення Львівського державного університету ім. Франка – і затягло. Маючи диплом радіожурналіста та чотирирічний стаж роботи у різних інформаційних службах («Люкс», К1, «Інтер»), Ромко без жодного пієтету ставиться до своєї професії, вважаючи її обслуговуванням конвеєру, навчити чого можна кожного. Можливо, тому він поки що не готовий, як мені здалося після нашої розмови, рефлексувати щодо соціальної місії журналіста, обмежуючись щодо цього лаконічною тезою: «Треба мати Бога в серці і в голові». До того ж, молодий інформаційник «Подробиць тижня» вже заробив професійну хворобу більшості телевізійників – не дивиться телевізор, витрачаючи вільний час на мандрівки та музичні вправляння у створеному спільно з друзями гурті «Екстра! Екстра!» (Ромко пише музику та, за його ж словами, «банальні римування»).
Цим інтерв’ю «ТК» відкриває серію розмов із представниками молодої генерації інформаційної тележурналістики про їхнє бачення власної ролі та місця у професії, особливостей роботи ньюзрумів різних каналів та ролі журналіста в нашому суспільстві.
– Ромку, на Заході журналістів, як і фахівців інших галузей, приймають на роботу через прозорий конкурс, що, очевидно, передбачає наявність зрозумілих критеріїв відбору та вимог до претендентів. В Україні за поодинокими винятками немає таких конкурсів, а отже – нема й критеріїв. Ти…
– (перебиває) А як ти потрапила в «Детектор медіа»?
– Так само, як ти на «Інтер». Не внаслідок конкурсу. Але у мене трохи більший, ніж у тебе, стаж роботи, є якась репутація, в «Детектор медіа» знали, хто я, і були раді взяти мене на вакантне місце. Але взагалі-то я говорю про тенденцію. Про те, що в нашій країні немає конкурсів.
– Знаєш, як я потрапив на «Інтер»? Коли я ще працював у Львові, моя однокурсниця Леся Вакулюк була власкором К1 і переїхала до Києва. В якийсь момент вона каже: «Ми шукаємо журналістів. Якщо хочеш, принеси своє резюме». Я приїхав до Києва у своїх справах і принагідно привіз на К1 свої сюжети, зустрівся з їхнім редактором. Через деякий час мені передзвонили, сказали, що мої сюжети сподобалися, і запросили на стажування. Що тут закритого? Після того я пройшов випробувальний термін і залишився. Ну, а потім вже був «Інтер».
– Але у випадку з «Інтером» у тебе було трохи інакше. На канал прийшла Ганна Безлюдна і привела з собою команду людей, серед яких був і ти.
– Що поганого в тому, що людина довіряє журналістам і розраховує на те, що вони так само добре виконуватимуть роботу, як і на попередньому місці?
– Я не кажу, що це погано. Я кажу про специфіку нашого трудового ринку і прошу тебе дати свій коментар на це. Скажи з власного досвіду, чого чекають і вимагають від молодих журналістів працедавці, телеменеджери?
– Якісної роботи і бажання працювати. Все. Людина, що хоче прийти на телебачення з вулиці, працюватиме неякісно – це факт. Коли приходить журналіст, нехай і молодий, який тільки починає, в нього вже є якась база після університету. Можливо, ця людина десь проходила практику, десь друкувалась. Якщо менеджеру подобається, як цей молодий журналіст проходить випробувальний термін, його беруть.
– Ти вважаєш, що відсутність конкурсної системи – це не проблема, і цілком достатньо будувати кадрову політику того чи іншого телеканалу на симпатіях якогось менеджера?
– Рівень симпатій і антипатій я би відкинув. Тут все вирішується так: відповідаєш ти критеріям, яким повинен відповідати журналіст, чи ні. Якщо би у нас була достатня кількість журналістів і ринок би був достатньо насичений, то конкурс з’явився би сам собою, бо це природно. Очевидно, що зараз нестача журналістів. У мене друзі, що працюють на 5-му каналі, не можуть знайти журналістів. Кому конкурс оголошувати?!
– Як – теоретично – сьогодні людина, що має журналістську освіту та досвід роботи, може стати співробітником НІСу?
– Вона приходить і показує, що вона вміє робити, і якщо якість її матеріалів подобається, її беруть, очевидно. Стверджувати не можу, не я визначаю кадрову політику. Але зараз, по-моєму, в нас нема браку журналістів. Просто наскільки я розумію, якщо людина дійсно здібна і дійсно хоче працювати, її візьмуть.
– Розкажи про свій перший досвід роботи. Що це був за канал і як ти там з’явився?
– Щороку я десь проходив практику. Після 1-го курсу я практикувався у нашій районній газеті, написав три «дежурних» замітки, на другий рік я поїхав у Хмельницький в газету «Є» (це була перша серйозна практика), після третього я прийшов на телерадіокомпанію «Люкс» у Львові. На цій телерадіокомпанії з другого курсу університету я працював у рекламному відділі копірайтером, а після 3-го курсу ще й проходив практику в інформаційному відділі, робив радіоновини. Після 4-го курсу, коли там з’явилася телестудія, я в ній практикувався. Після цього мене запросили туди працювати – без жодного конкурсу. Це було кльово, це були часи мого становлення як журналіста. Перші кілька місяців роботи на телебаченні в мене була депресія, бо я нічого не вмів, будучи на 4-му курсі! Нас не вчили нічого практичного. Уяви собі, кафедра ТБ і радіомовлення – а я не знав техніки, не знав, ані як брати інтерв’ю, ані що таке перебивки та інші телевізійні терміни, ані як писати текст під відео. Мене дуже ганяли на роботі, страшно правили мої тексти, бо я не вмів писати телевізійно.
– Чого ж вас вчили в університеті?
– Як чого?! Української літератури, бібліографії, філософії. Багато гуманітарних речей, які дають базу, котра, можливо, колись знадобиться. Здається, така ситуація й досі. У нас на 4-му чи 5-му курсі було таке завдання – телевізійний нарис. Ти сідаєш перед камерою і протягом деякого часу щось говориш на якусь соціально важливу тему. Мій однокурсник та приятель Андрій підготував такий нарис: поставив біля себе на столі кактус, вдягнув рожеві окуляри і просто розбомбив всю кафедру ТБ та радіомовлення Львівського університету, говорячи про те, що вона геть нічого не вчить.
– Супер! І де він зараз?
– Розчарувався в журналістиці… Але тоді він розтрусив усю кафедру, піднялася страшна буча, деякі викладачі, щоправда, казали, що він молодець. А він потім перевівся на іншу кафедру. Так що нас нічого не вчать. Тому, потрапивши на «Люкс», я все почав спочатку і провів там близько трьох років.
– Чи є різниця в підходах до новачків на різних каналах?
– Різниці я не помітив. К1 був приблизно рік, коли я там з’явився. Тебе кидають у поле і дивляться, як ти дієш, але при цьому допомагають, наставляють, підказують. На К1 мене навчили власне тележурналістиці як вона має бути. В чому різниця між публікацією в друкованій пресі і сюжетом? Наприклад, як я працював у Львові. Скажімо, мені треба зробити сюжет про житлово-комунальні проблеми. У мене є синхрон із прес-конференції у міськраді і синхрон бабусі про те, що у неї прорвало трубу. Плюс якісь перебивки: «говорящіє голови» з цього засідалова, журналісти, що старанно щось занотовують, бабуся, що бідкається по квартирі, і труба, що тече. І текст на тему, як все страшно. На К1 мене вчили, як писати тексти під відео, а не навпаки – монтувати відео під готовий текст. Це умова телевізійної журналістики: я не тільки розповідаю, але й показую. Я дуже довго цього вчився.
– Поки ти вчився, чи хтось піднімав для вас, студентів, тему соціальної місії журналіста?
– Якраз це викладалося в університеті. Що журналістика впливає на думку людей і треба мати Бога в серці і в голові, щоб працювати. Але кожен журналіст вирішує це сам, коли бере інтерв’ю чи пише сюжет. Ось дивись, коли будівельник будує дім, він безпосередньо впливає на життя людей, правда? Як думаєш, із будівельниками проводять розмови на тему місії будівельників? Сумніваюсь.
– А було б непогано, щоб будівельникам теж читали лекції про те, що вони повинні мати совість. Але давай згадаємо ті часи, коли ти прийшов на «Інтер». Для тебе починалася серйозна робота на загальнонаціональному телеканалі, а для багатьох твоїх колег, що раніше працювали на ньому, вона скінчилася, причому в брутальній формі, зі значними порушеннями їхніх прав. Чи є у тебе власна позиція щодо тих подій?
– Твоє питання стосується корпоративної етики. Тому зараз я своє cуб’єктивне ставлення не можу висловлювати, і поки я працюю на «Інтер», моя позиція в цьому питанні збігається з офіційною позицією компанії.
– Тоді скажи, як часто у твоїй повсякденній роботі постають контраверсійні питання моралі?
– Останній сюжет, який я робив, – про хлопця Андрія, що хворіє на рак. Як Андрій виглядав? Страшно. Це людина, яка помирає. Коли ми їхали на зйомку, я не знав, як із ним говорити. Вперше я з таким зіткнувся, коли спілкувався з хворою на СНІД дівчиною. Причому вона вже давно хвора, вона це все вже сто разів пережила. Вона була спокійна, а мене просто трусило, коли ми говорили. Коли я до Андрія приїхав, у мене було більше сумнівів не про те, що написати, а про те, як з ним говорити. Він живе собі, він уже змирився, а тут приходить якийсь дядько та ще й із камерою, і йому доводиться знову це переживати. Це питання моральності. З власного досвіду я вже зрозумів, що перш ніж із такою людиною говорити, треба зустрітися з її друзями. Щоб не зашкодити. Я говорив із другом Андрія, і ми з’ясували, про що варто з ним говорити, а про що – ні. Ми вирішили, що тему його здоров’я ми з ним взагалі не піднімаємо.
– Розкажи, що таке НІС твоїми очима: яка структура, скільки людей, чи є спеціалізація у журналістів, як саме побудовано роботу тощо?
– Я працюю у відділі кореспондентів. А взагалі, прийди до нас на екскурсію, тоді ти краще зрозумієш, як там все влаштовано.
– Гаразд, якщо тобі складно про це говорити, давай про інше. Цитую тебе: «Коли ми готуємо новину, керуємося простим аргументом: глядачу має бути цікаво бачити відеоряд і чути коментар до нього. Без жодного підтасування фактів чи зміни акцентів. Є загальновизнані професійні журналістські стандарти подачі теленовин, і вони встановлені для всіх телевізійників». Це твої слова з опитування, яке проводила «ТК» в квітні 2007-го. Поясни, за рахунок чого ти як інформаційник маєш добиватися того, щоб глядачеві «було цікаво»?
– По-перше, це має бути цікаво мені. Очевидно, що це має бути нове. В ідеалі – таке, чого люди ще не бачили. Візьмемо мій матеріал про печеру Оптимістичну. Ми з оператором брали участь у спелеологічній експедиції, прожили з тими людьми тиждень. Від поверхні треба було йти майже 5 годин всякими норами, деколи лізти на животі, та ще й тягнути за собою камеру. Нам показали заглиблення, де ростуть такі вапнякові квіти, це аномалія тої печери. Оце людям і цікаво. Цікаво побачити подробиці того підземного життя.
– Ясно, що всім цікаво побачити вапнякові квіти. Але якщо йдеться про різні буденні соціальні проблеми, як ти добиваєшся в цьому випадку, щоб глядачеві «було цікаво»?
– Має бути якийсь конфлікт, зіткнення інтересів. Поясню на прикладі Андрія знову. Не найкращий приклад у плані технічного виконання, щоправда. Цікаво показувати чиєсь горе – і при цьому показувати, що людина не опускає рук, продовжує боротися. Цікаво й те, що його друзі за два місяці зібрали власними силами та наполегливістю 100 тисяч доларів. Власне, ще на моменті, коли ти вибираєш тему, треба вирішувати, чи буде вона цікавою, якою може бути картинка. Бо є телевізійні теми, а є нетелевізійні.
– Які це нетелевізійні?
– Наприклад, політика. Це нетелевізійна тема. Якщо би політику робити раз на місяць, то це було би цікаво. А якщо її показувати щодня, коли цю Верховну Раду з її кулуарами вже стільки разів показували, що вже всім набридло... На тому балкончику для преси у Раді давно варто залишити одну камеру і потім розповсюджувати відео по всіх каналах, бо для чого знімати пятьдесятьма камерами одне й те саме?
– Дивна річ. Якщо політика так усім набридла, чому її так багато на наших екранах?
– Тому що це чомусь люди дивляться. Мені особисто незрозуміло, чому воно їм цікаве.
– А ти ніколи не думав, що це взаємозалежні речі? Що показуєте – те й дивляться. Невже ти думаєш, що якщо в новинах стане менше політики та кулуарів, люди перестануть дивитися новини?
– Новини будуть дивитися все одно, звичайно, але люди хочуть дивитися політику. Якщо ти подивишся на рейтинги, то побачиш, що політика має досить високі рейтинги. Можливо, у нас із 2004 року лишилася ця цікавість до стеження за перебігом політичних подій.
– Але ЗМІ показують політику, обсмоктуючи її до найменших нюансів, причому не фактів, а переважно «хто що сказав». Таким чином, ЗМІ самі формують цей гіпертрофований інтерес публіки до політичного безперервного шоу, хіба не так?
– Слухай, якщо люди дивляться політику, значить, їм цікаво. Їм насправді цікаво, хто що сказав, у кого коса як заплетена, хто з ким побився. Взагалі, розумієш, журналісти не можуть говорити на такі теми об’єктивно через те, що вони в тому всьому варяться.
– Не просто варяться, але й це продукують! Крім того, за великим рахунком, ніхто не може говорити об’єктивно.
– Глядач – може. В нього один критерій: цікаво йому дивитися чи ні, потрібно чи ні. Як тільки рейтинги покажуть, що на політичному сюжеті низький рейтинг, ми перестанемо це робити, бо наша програма втрачатиме глядача.
– Гаразд. Повертаючись до твоєї цитати, яку ми обговорюємо, можеш дати відповідь, що таке «загальновизнані професійні журналістські стандарти подачі теленовин»?
– Об’єктивність, незаангажованість, оперативність.
– Ну, і як це, на твою думку, співвідноситься з необхідністю робити новини цікавими для глядача, якщо ми вже з’ясували, що глядачеві, мовляв, чим скандальніше, чим провокативніше, тим цікавіше? Щось я собі важко уявляю сюжет, який був би водночас об’єктивним (тобто відстороненим), збалансованим та подавав би якомога більше варіантів «плетення кіс».
– Чому? Хіба це виключає одне одне? Глядач, який хоче збалансований, відсторонений матеріал, купує «Дзеркало тижня» і читає. Якщо я напишу такий сюжет у телевізійних новинах, то мені скажуть: «Що ти тут робиш? Іди в “Дзеркалі тижня” працюй! Що ми покажемо?».
– Виходить, є певний диктат самого телебачення як формату. Цей формат вимагає видовищності, зокрема й у новинах?
– Звичайно! Телебачення для того і є, щоб щось показувати. Це вимога телебачення. Коли я напишу сюжет у стилістиці «Дзеркала тижня», це буде радіо, і глядач засне по дорозі. Або буде собі слухати і прасувати під мій текст. Це питання конкуренції між різними засобами масової інформації.
– До речі, як стало відомо «ТК», ваші конкуренти на «Плюсах» готують ґрунтовний редакційний кодекс більше ніж на 100 сторінок, що регламентуватиме усе. Зокрема, нам до рук потрапив циркуляр для внутрішнього використання в «ТСН», який визначає основні вимоги до новиннєвого сюжету через 6 «С» (скандали, сенсації, страх, секс, смерть, сміх) та одне «Г» (гроші). Які вимоги щодо стилістики (форми подачі, драматургії, смислових акцентів, хронометражу тощо) існують у вас?
– Є репортаж, сторі та інтерв’ю. Є чіткі рамки щодо формату матеріалу, які для нас існують офіційно, і ті, хто роблять новини на «Інтері», повинні працювати саме в цих рамках. Стосовно скандальності – ну, це жовта журналістика, якій зараз багато хто з каналів надає перевагу. Людям цікаві смерть, секс, скандали і гроші. Такі в нас люди, що зробиш.
– А є у вас в НІСі якісь чітки вимоги щодо хронометражу, лайфу, графіки?
– Коли це цікаво дивитися, в «Подробицях тижнях» може бути й 8-хвилинний сюжет. Але за будь-якого хронометражу він обов’язково має бути динамічним. Лайф дуже оживлює картинку, але кожен журналіст вирішує сам, брати його чи ні. Так само і з графікою. Коли є певна кількість інформації, яку важко показати наживо, але її треба максимально доступно донести до глядача, з’являється графіка.
– Які вимоги до стендапу, прийняті у НІСі?
– Стендап у нас обов’язковий, і він має бути цікавим. Це 15 секунд, коли я щось роблю в кадрі і щось пояснюю, що я не можу пояснити поза кадром. Присутність журналіста в кадрі на стендапі має бути чимось виправдана.
– Тобі особисто завжди легко бути відповідним цим вимогам чи час від часу ти вступаєш у конфлікт із собою, примушуючи себе бути у стилістиці, яка вимагається на каналі?
– Та ні, я себе не примушую. Ось ти часто вступаєш у конфлікт із собою, коли виконуєш Конституцію України? Конституція – це рамки, але можна чудово жити в цих рамках без жодного конфлікту, якщо ти не маньяк і не вбивця. Хіба можна написати сюжет, не дотримуючись певних правил? Не можна, але ці рамки настільки широкі, що в них можна себе реалізувати, як ти хочеш.
– Розкажи детальніше про виробничі нюанси своєї роботи. Ось відбулась летючка, ти отримав завдання. До речі, в якій саме формі ти це завдання отримуєш? Чи є наперед визначені акценти, які ти мусиш реалізувати?
– В понеділок у нас вихідний. У вівторок ми збираємося, і редактор каже: «Так, пропонуємо теми! Хто що буде робити на цьому тижні?». В нас у «Подробицях тижня» все дуже демократично. Кожен пропонує свої теми, якісь редактор затверджує, якісь ні – з разних причин. Наприклад, тому що два тижні тому була аналогічна тема. Коли в мене нема ідей, теми пропонує редактор. Теми, які запланувати не можна, даються у телефонному режимі. Кілька тижнів тому, пригадуєш, блискавка в Києві вбила одну людину. Це сталося в обід у суботу. В суботу ввечері мені дзвонять: «Вінтонів, на неділю ти робиш сюжет на цю тему». Тоді ж у суботу ввечері я знайшов людей, які були свідками, знайшов будинок, де це сталося, за наступний день сюжет зняв і змонтував.
– Які твої дії після того, як редактор затвердив запропоновану тобою тему? Чи співпрацюєш ти із продюсером?
– Так, продюсер допомагає розшукати необхідних героїв та домовитися з ними про зйомки. Я приходжу до продюсера і кажу, що мені потрібні отакий, отакий та ще такий герой. Деколи не знаю конкретних прізвищ. Чи кажу, що мені треба знайти дядька, який вигадав конструкцію цвяха. Продюсер робить на мене великі очі і каже: «Ти що, здурів?! Де я тобі його знайду?». Я пояснюю, чому він мені треба, і продюсер розпочинає пошуки, які тривають зазвичай 2-3 дні. Я теж долучаюся до пошуків, якщо в мене нема іншої термінової роботи. Потім, дивись: є тема – і ми з режисером сідаємо і радимося, як нам все це показати. Режисер висловлює своє бачення з точки зору драматургії, я – з точки зору інформаційного наповнення. Але насправді ці функції часто переплітаються, і це нормально. Навіть оператори деколи беруть опосередковану участь у написанні тексту. Троє людей – як одна одиниця, ми всі радимося і кожен робить свій внесок. Коли я виїжджаю на зйомки, в мене вже є сценарний план. Я знаю, хто з героїв у якій послідовності буде йти, як ми перейдемо від одного героя до іншого і що для цього переходу треба зняти. Тобто ще перед зйомками я вже володію достатньою інформацією, щоб написати приблизний текст. Це і є – працювати телевізійно, коли текст пишеться під відео, а не навпаки. Після зйомок пишеться текст, який вичитує літредактор, після чого – монтаж, над яким, окрім мене, працюють режисер та відеоінженер.
– Хто твоє безпосереднє керівництво? На що воно може впливати? Чи доводилось тобі відстоювати свою точку зору і таки добитися свого?
– Безпосереднє керівництво – випусковий редактор «Подробиць тижня» Євген Павлович Самойленко. Я з ним раджуся, як розробити тему, як вона має виглядати. Він має більший досвід, ширший світогляд. Звісно, виникають різні робочі моменти, коли у мене одне бачення, а в нього – інше. Але всі суперечки в нас вирішуються тільки шляхом консенсусу. У нас такий колектив, ми всі – хороші друзі, разом їздимо на пікніки, граємо у футбол.
– Кореспонденти «Подробиць тижня» позиціонуються як обличчя каналу. Які зобов’язання це накладає, приміром, на тебе?
– Ну, я, наприклад, не можу поїхати на зйомки, не затвердивши свій зовнішній вигляд у стиліста. Він має бути солідний. Звичайно, це не відбувається щодня, бо у кожного з нас є певний набір сорочок та краваток, які вже затверджені. Або ось це (показує на свою зачіску).
– А це що?
– Напевно, це офісний ірокез. Я з такою штукою ходив давно, і коли став працювати в кадрі, стиліст вирішив, що це прикольно і затвердив таку зачіску.
– Ти готовий морально до того, що тебе можуть почати впізнавати на вулицях?
– Ні. Це насправді сумно, бо тоді важче бути собою. Це абсолютна відповідальність, але я над тим ще навіть не думав. Коли ти працюєш у кадрі, глядач починає дивитися на тебе як на якийсь еталон. А я не еталон, для мене дуже важливо залишити за собою право жити так, як я хочу.
– Виробляти свій авторський стиль – така вимога формулюються для журналістів НІСу? Якщо так, то чи міг би ти сформулювати, якими є характерні особливості саме твоїх сюжетів?
– Авторський стіль – це питання творчості, на це потрібен хоч якийсь час. Вимагати цього було би смішно. В когось це є, в когось нема. Якщо те, як людина подає матеріал по-своєму, – цікаво, то чому ні? Новини – це конвеєр, там немає місця і часу для авторського стилю. Якщо у тебе півтори хвилини, який там може бути авторський стиль? Можливо, в самому написанні тексту, у вимові, в стендапі. Але для цього треба мати неабиякий досвід та багато знань, щоб у цьому хронометражі втілювати свій стиль. Думаю, що у мене поки якогось виразного авторського стилю немає.
– Зараз багато говорять про спрофанізоване у нас розуміння інфотейнменту, про тенденцію до таблоїдизації новин. Чи відчуваєш ти це у своїй роботі? Наскільки небезпечною для суспільства та журналістики є ця тенденція, на твій погляд?
– Це цікаво людям – і все. Хочете – будь ласка! Це ринок, це товар. Якщо покупців мало, для них з’являється один сюжет на рік. Ринок – це задоволення потреб масової аудиторії.
– На твою думку, чи достатньо широкий асортимент програм пропонують аудиторії українські телеканали? Ти кажеш, що не дивишся телевізор. А якби на якомусь із каналів була щотижнева програма про різні печери, про підземні мандрівки, які тебе так захоплюють, ти би став дивитися таке?
– Я б робив таку програму. І дивився би, звичайно.
– Отже, ти кажеш, що чогось немає, бо люди цього не дивляться. А я кажу, що люди це не дивляться, бо цього (приміром, спелеологічної програми або класної програми про альтернативну музику для мене і таких, як я) немає, розумієш?
– Яка буде аудиторія у програми про печери?
– Маленька. Слухай, а що таке демократія, на твою думку?
– Це коли мені вдається відстояти свій спосіб життя.
– Саме так. Існування демократії не тільки (а дехто вважає, що й не стільки) дає можливість побудувати життя так, як цього хоче більшість, а й створює умови для висловлення та реалізації потреб меншості. Коли меншість не почувається дискримінованою. Виходить, ми живемо в не дуже демократичній країні, принаймні якщо аналізувати програмне наповнення нашого телепростору. Навіть так: ми живемо в умовах диктатури, диктатури грошей, причому в досить варварському вигляді. Якби на місці телеменеджерів були люди, які би розуміли, що вони не просто бізнесмени, а й ті, хто формує це суспільство сьогодні і, найважливіше, в перспективі, то вони б інакше вибудовували свою редакційну політику. Як ти можеш прокоментувати ці міркування?
– Це мені нагадує міркування людей, які живуть у часи інквізиції. Сидять собі двоє людей і кажуть: «Капєц, нема ніякого вільнодумства! Що нам робити з тим?». Телебачення – це заробляння грошей. Таке в нас суспільство. Ти хочеш, щоб я тобі пояснив, чому наше суспільство саме таке? У нас завершився період первинного накопичення капіталу. У нас є переділ державної власності, рейдерство…
– Скажи, по-твоєму, «Інтер» є прибутковим каналом?
– Думаю, що так.
– Ти гадаєш, «Інтер» збанкрутів би, якби вирішив робити раз на тиждень півгодинну програму для тих, хто зараз не дивиться телевізор, бо не бачить там для себе нічого, а політика та серіали його не цікавлять?
– Якщо прийде інтелектуал і буде це цікаво робити для інших інтелектуалів, то чому ні? Ось за рахунок чого існує «Детектор медіа»? Вона прибуткова?
– Ні, не прибуткова і не може бути такою ані сьогодні, ані завтра. Вона фінансується грантами та певними людьми, які заробляють гроші за рахунок інших речей.
– Значить, ці люди виконують правила ринку, якщо вони заробляють гроші і готові частину тих грошей вкладати у неприбутковий проект. Ми мусимо дотримуватися правил ринку, інакше ми не зможемо існувати.
– Але я кажу про принципи розпорядження своїми прибутками, про світоглядні речі. Хтось, будучи фінансово успішним, добровільно та свідомо вкладає частину заробленого у те, що не принесе прибутків, але принесе соціальну користь. Те, що не буде робити з людей люмпен, граючи на їхніх найнижчих інстинктах. А хтось, маючи фінансовий успіх (причому такий, який щороку зростає), не відчуває моральної потреби якусь частину здобутого на суспільстві вкладати у такий продукт, який нестиме людям цінності, що не вкладаються, умовно кажучи, у шість «С» та одне «Г».
– Неможливо заробити гроші так, щоб всі були задоволені. Так буде після смерті, напевне.
– Ясно. Скажи, ти часто буваєш незадоволений тим, що мусиш годинами стояти під дверима якогось високопосадовця і чекати коментаря?
– Жодного разу такого не було. Я чекав, але не годинами. Так довго чекають хіба що Віктора Андрійовича. Інколи й нас чекають, коли ми в корку стоїмо. Але взагалі, це робочі моменти.
– Тобто, по-твоєму, довго чекати під дверима чиновника для журналіста так само природно, як дихати повітрям?
– Ну, так, це принизливо – стояти і чекати. Ну, так, ти почуваєшся невідомо ким. І якщо ти довго чекаєш, і нарешті хтось виходить і заявляє, що коментарів не буде, я на цю людину злий, їду на роботу і кажу: «Коментаря немає». Слухай, але в тебе така робота, тож, будь ласка, виконуй її. Якщо ти не будеш стояти і чекати, сказавши собі, що це нижче твоєї гордості, тебе просто звільнять.
– За словами досвідченого американського репортера Девіда Ремондіні, наші медіа є залежними та занадто сфокусованими на тому, який політик що сказав. Він навів приклад із української практики, коли десь у провінцію поз’їжджалося багато журналістів, які кілька годин чекали на в’їзді у місто прибуття високопосадовців і не зрушили з місця для самостійного пошуку інформації. У такій ситуації американський репортер не став би чекати, а пішов би у народ.
– У американців зараз інша політична ситуація. В часи Вотергейту вони всі стояли і сиділи, перепрошую, як милі, під дверима ньюзмейкерів і чекали, що ті скажуть нового. У нас зараз така політична ситуація, яка може змінитися в будь-який момент, тому ми змушені стояти і чекати. Оскільки людина може несподівано вийти і сказати: «Я ще раз розпускаю парламент».
А взагалі, подивись на вік наших журналістів, які стоять. Жодного старшого серед них немає, навіть 30-річних дуже мало. Скільки українській журналістиці? 17 років. По-моєму, це ставить всі крапки над «і». Ми ще не вміємо так поводитись, у нас мало досвіду. А в того чувака скільки-то десятків років досвіду плюс досвід тих, хто працював перед ним.
– Але від молодих – що в американському суспільстві, що в нашому – завжди чекають певної зухвалості, розкомплексованості, сміливості, тобто того, чого з віком та досвідом починає бракувати. Чи ти не вважаєш, що суть цього чекання під дверима – ідолотворчість? Чому журналісти, зокрема новинарі, роблять із політиків телезірок?
– Це історичні процеси, які зробили нас такими, якими ми є, я вже казав. Наскільки я можу, я стараюся, але стандарти нашої професії – на стадії становлення. Ми станемо зухвалими, але не одразу. Поки що треба просто робити свою роботу якісно, і все. Ти надто ідеалізуєш журналістику. Журналістика впливає на людей, причому протягом всього життя, цей вплив не є миттєвим, але вона не формує мораль. Тому не можна зараз звалювати на журналістів все на світі і звинувачувати їх в аморальності суспільства.
– А купити тебе хтось намагався?
– Так. Було раз таке. Подзвонили: «Алло, добрий день. Ви нас знімали, ми вам дуже вдячні, що ви почекали нашу особу, приїдьте заберіть невеличкі преміальні вам і оператору». До побачення.
– Чи стикаєшся ти із джинсою у «Подробицях тижня»?
– Джинса – це погано, і для НІСу такої проблеми не існує.
– Чи є на канал тиск ззовні?
– Немає. Ти хочеш, щоб одна структурна одиниця у вигляді репортера тобі сказала, що так, на канал постійно тиснуть ззовні негарні бізнесово-політичні еліти країни? Якщо би я сидів із «жучком» у кабінеті генерального продюсера, можливо, я б тобі щось сказав. Як ти собі це уявляєш? Я сиджу на своєму робочому місці і відчуваю на собі тиск ззовні?! (сміється)
– Ти родом із Прикарпаття, з міста, що є одним із найдавніших міст того регіону. Скажи, чого вчили тебе батьки з дитинства? Форесту Гампу, наприклад, мама з дитинства казала: «Життя – це коробка з цукерками. Ніколи не знаєш, яку витягнеш».
– Сумніваюсь, що варто орієнтуватися на голівудські цінності стосовно того, кому що казала мама. Моя мама ніколи не казала мені прилизаних голівудських фраз. Мама показала мені своїм прикладом, що навіть коли все дуже погано і здається, що всі відвернулися, не можна опускати руки.
– Чи думав ти колись про те, чого ти сам хотів би навчити свою дитину, коли вона в тебе з’явиться?
– Тяжко сказати. Напевно, бути людиною.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
