“Ратицею” по Кучманістану

Такими собі прототипами соцзмагань постали перед, і без того здивованими, журналістами пострадянської доби медіа-конкурси на кращі здобутки у галузі коротких жанрів. Жанрові вимоги до конкурсантів (якщо йшлося про журналістські розсілідування чи, приміром, про аналітичні репортажі) були відвертим одкровенням, бо ні самих розслідувань, а тим більше такого штибу репортажів ніхто й ніколи не писав. А якщо й були проблемні статті з певною інтригою, то зазвичай будувалися вони навколо чергового арешту пересічного директора “комісіонки”, а репортажі, здебільшого, закінчувалися разом із травневими святами… Проте, це питання методології та тих реалій, що існували…

Така невідповідність конкурсантів умовам конкурсів, котрі в кінці 90-х базувалися на заокеанських правилах корпоративних тендерів, тривала досить довго. У 2003 році було зроблено спробу прорвати ідеологічну фату моргана сакраментального невігластва і кілька київських організацій – Українсько-польський журналістський клуб “Без упереджень” та “Хартія-4” влітку 2002 року провели Всеукраїнський конкурс політичної сатири “Золота ратиця”. Пройшов він у затишному “Бабуїні”.

У 2003 році спробу повторили, але якісного та кількісного зростання не відбулося. Зі слів голови журі конкурсу Леся Подерв'янського, у 2003 році робіт на конкурс було подано 23 роботи, проти 46 робіт у 2002 році.

Перш за все, розраховували на сміливість опозиційних журналістів. Саме так і сталося - лавреатами конкурсу були визначені Тетяна Коробова з “Граней +” та Сергій Рахманні з «Дзеркала тижня», за книгу “Руки, качающие колыбель демократии».

Проте першу премію не отримав ніхто…

У 2004 році реанімувати конкурси сатиричного журналізму спробував Павло Чучка (котрий, до речі, і сам був лавреатом “Золотої ратиці” за свою чудову збірку русинського гумору “Деца у нотаря”). За його ініціативи на Закарпатті було проведено фестиваль “Карпатський словоблуд”. Про ідейну єдність “Ратиці” та “Словоблуду” свідчить також і те, що головував в журі і тама і тута Лесь Подерв’янський.

Ініціативи “Хартії-4” та журналістського клубу “Без упереджень” залишилися у пам'яті “пишучих” як останні романтичні родзинки цехового братства, в умовах цензури “червоного кучманістану”.

Агенти контингенту

З появою спеціалізованих громадських об'єднань журналістів (у тому числі, і професійних) схема проведення конкурсів набула більшої структурованості та професійного забарвлення. Отже, для телевізійників більш підходящими по атмосфері стали бенефіціарські комісії на кшталт “Золотого пера” (до речі, цей конкурс дуже критично сприймається самими журналістами), для “друкованих” конкурси проводилися такими організаціями, як Інститут масової інформації (конкурс у 2004 році на краще журналістське розслідування) та в Українській асоціації видавців періодичної преси (конкурси у номінації “Журналізм” у 2004-2005 роках).

Згодом до вищеназваних організацій приєднався “Медіа Центр” (конкурси “Медіа про медіа” у минулому та у поточному році) та Фонд “Пам'ять, відповідальність та майбутнє” (досить специфічний конкурс – стосується висвітлення хронології подій Другої Світової війни).

До подібних конкурсів самі журналісти почали ставитися по-іншому. Змагання набули систематичності, а список номінацій суттєво розширився. До, так би мовити, особового складу журі ввійшли провідні журналісти сучасності.

На регіональному рівні такі конкурси яскраво уреальнилися у, скажімо, ініціативах Херсонського обласного Фонду милосердя і здоров'я, котрий у межах Коаліції громадських організацій “За прозоре суспільство” провів два професійних конкурси на краще журналістське розслідування (2003-2004 роки) та в конкурсі Рівненської незалежної медіа-профспілки “Журналістська перемога” (2005 рік).

Цікаво, що напередодні та під час останніх президентських виборів медіа-конкурси набули бінарного політичного відтінку. Цього, зрозуміло, не було прописано у Положеннях, але загальні вимоги до конкурсантів диктувала інтенція самих “конкурсоустроітєлєй”.

Так, наприклад, оголошений газетою “2000” конкурс для журналістів та дописувачів “Майстер” був досить привабливим для “пишучих” (загалом причиною був конкурсний джек-пот у мільйон наших грошей). Однак явна заангажованість газети інтересами соціал-демократів, та ще й у дуже брудному вигляді, багато в чому обмежило участь у “Майстрі” журналістів. Водночас конкурс на кращу журналістську роботу був оголошений і Фондом “Україна 3000”, який первісно пов'язувався з тодішнім “опальним принцем” Віктором Ющенком.

Колишній президент України Л. Кучма теж намагався (у міру своїх досить хворобливих уявлень про журналістів) думати про прихильність хоч якоїсь частини “старої гвардії”. Тільки в кінці 2004 року кілька десятків журналістів в Україні (як правило, редактори безпросвітних «комуналок») отримали звання “Заслужений журналіст”. За які заслуги? Тут історія і самі «заслужені” по-дівочому мовчать…

Отже, політична палітра очевидна, а звідси, і контингент прихильників для цих трьох течій відомий…

Піар не хабар?

Журналістські конкурси, які оголошують бізнесові структури, не пов'язані напряму з медіа, як правило, працюють на створення позитивного іміджу самому “устроітелю”. Ця практика останнім часом набирає таких обертів, що говорити про якісь там спроби прихованої реклами просто смішно. До речі, треба не просто написати те, що сподобається, наприклад, лікеро-горілчаному журі, але й надрукувати до чітко визначеного терміну. Такі умови… Потім легкий шарман з охолодженими крабовими паличками і важкий “цифровик” на плече. Проте найщасливішим подружжям на цьому весіллі будуть хлопці з PR-відділу, котрі з'єкономили на рекламі рідної контори кілька тисяч євриків… Квота для джек-пота

Свого роду “інституційні” медіа-конкурси (з серйозними бюджетами та не менш серйозними критеріями оцінки) започаткували такі організації, як: Датська асоціація журналістів-розслідувателів, Фонд підтримки українських ЗМІ Посольства США в Україні та Міжнародний Фонд “Відродження”.

Але на відміну від двох останніх організацій, котрі воліють підтримувати більш комплексні заходи окремішних медіа-організацій з низкою репортажів та розслідувань, датчани декларують підтримку саме окремих журналістів, з власним бюджетом та планом дій.

Взагалі, якщо чільною темою зробити розмір конкурсних “джек-потів”, їхній розмір коливався від 400 доларів США (найбільший бюджет Датської асоціації журналістів-розслідувателів для журналістів-конкурсантів) до кількох тисяч доларів США (у МФ “Відродження” та Фонда підтримки українських ЗМІ Посольства США). «Ратиця» для першого місця «коштувала» 800 доларів тієї ж країни, “Медіа Центр”, зі слів конкурсантів, переможцям дарував у цьому році комп'ютери (в минулому році призи були набагато скромніші). Найщедрішими виявився німецький Фонд “Пам'ять, відповідальність та майбутнє”. Кращі журналістські матеріали нагороджувалися премією у 2000 євро.

Отже, проста арифметика: нині у країні “широких майданів” діє близько 10 періодичних медіа-конкурсів. І, певно, виходячи саме з цих реалій деякі журналісти висловлюються за створення механізму Національної премії в галузі української журналістики, за публічностю присудження якої наглядала б сама журналістська спільнота (через делегування свої повноважень обраному на певну каденцію громадському журі, куди б могли ввійти як громадські діячі, так і провідні журналісти), без “вино-водочних спонсорів” і апарату “заслужених”… Вахтанг Кіпіані, ведучий, канал “1+1”:

-Я не можу сказати, що я апріорі негативно чи позитивно ставлюся до конкурсів серед журналістів… я сам неодноразово брав у них участь… Проте є цілком піарівські конкурси, де мова йде про напруження окремих спонсорів та залучення певних коштів. Отже, якась частина йде на приз для журналіста, а інша (не завжди менша) на оплату праці самого “журі”… Як правило, у цьому випадку спонсорами виступають різні “вино – водочні” корпорації…

Євген Глібовицький, ведучий, “5-канал”:

-Природньо, що здебільшого конкурси для журналістів є певною засвіткою для тих, хто їх влаштовує… Проте, якщо ці конкурси проводить, скажімо, Інститут масової інформації, то це є їхньою спеціалізацією, і мова йде більше про моніторинг ситуації в журналістиці.

Мар'яна Ангелова, завідуюча відділом економічної аналітики, Перший Hаціональний:

-Я скажу на прикладі. Нині на Першому Hаціональному оголошено конкурс на кращий телепроект. Зрозуміло, що потрібно оновлювати продукцію каналу, але аспект творчих конкурсів дуже погано врегульований законодавстом. І зазвичай конкурси (телевізійні, - прим. авт) проводяться з порушенням законодавства. Адже по-справжньому оцінити запропонований проект та його потенціал можна тільки вже у “пілотному” вигляді, або вже в ефірі телевізорів…

Юрій Михайлович, керівник Інформаційно-аналітичного центру “Свобода слова”:

-Я не вважаю, що конкурси для журналістів є прихованим піаром тих, хто їх влаштовує… Але має бути забезпечена умова публічності під час визначення переможців. Загалом, думаю, що чим більше буде таких конкурсів, тим краще…

Кирило Хорошилов, журналіст, газета “Деловая столица”:

- Я чув про випадок, коли певна фірма оголосила конкурс серед студентів технічних ВУЗів стосовно майбутнього комп'ютерної галузі… Конкурсанти мали написати таке собі есе, викласти в ньому свій погляд на проблему. У результаті переможці отримали свої невеликі премії, а фірма кілька десятків робіт по IT-технологіям, котрі потім були використані як змістовне наповнення для корпоративного видання.

Андрій Лаврик, газета “Грані”, редактор рубрик “Матеріали справи”:

-Перш за все, це розкрутка саме ініціаторів конкурсів… Піариться майже все. Головне - оголосити про конкурс. Так роблять не тільки профільні організації, але й банки, підприємства тощо. Так, логічним було б створення механізму отримання національної премії у галузі журналістики, такої собі моделі Пулітцерівської премії в Україні. Проте, на заваді стоїть відсутність академічної школи журналістики, а через це й розмитість критеріїв того, що саме є взірцем журналістського доробку…

P.S. від «Детектор медіа»: - А як вважають наші читачі: чи потрібна нам національна премія в галузі журналістики вже на нинішньому етапі? Чи є для цього умови: визнані більшістю журналістів критеріїв оцінки журналістських робіт, визнані авторитети в професійній корпорації, авторитетні організації, здатні проводити такий конкурс на належному рівні, не викликаючи сумнівів в об’єктивності журі тощо? Пишіть нам на Форум або info@detector.media