Війна не стала для українців сенсацією. Навіть якщо новий фільм проекту «Українські сенсації» («1+1», 31 серпня) назвати коротко, страшно і вичерпно: «Війна». Глядачам усе розжували та розклали по поличках. Не сказано жодного неправильного слова, не показано жодного сумнівного з погляду журналістської етики кадру. Проте шукати у війні чогось несподіваного, такого, чого не знайшли журналісти жодного іншого каналу, навряд чи доречно.

«Війна» умовно складається з двох частин, які ваш автор на свій суб'єктивний погляд поміняв би місцями. Починається, як треба: у День Незалежності України ворог, російський агресор, почав своє підступне військове вторгнення, чим незалежність та суверенітет нашої країни грубо порушив. Автори фільму, і на цьому робиться особливий наголос, відтворили процес інтервенції у хронологічній послідовності, вказуючи не лише день, а навіть час. Так нині історики описують початок Другої світової війни 1 вересня 1939 року і все, що передувало вторгненню німецьких військ на територію СРСР 22 червня 1941-го. Лише говорять про це не на початку фільму, а приблизно з середини.

Хоча логіка вимагає іншого. У нас - перше повноцінне свято Незалежності, не отриманої, а вибореної. У них - таємне перекидання дивізій, перевдягання солдатів та офіцерів, замазування автомобільних номерів. Далі - бліц-криг, миттєво захоплений Новоазовськ та «котел» під Іловайськом. Останній претендує на аналог Брестської фортеці. Але не лише тіла наших бійців лежать на полі бою - багато разів бачені кадри таємних похорон російських десантників та сльози солдатських матерів тут зібрані докупи, в один великий епізод.

Отже, ворог підступно й нахабно водночас вдерся на нашу землю, за що отримав по рогах. Звісно, ми оплакуємо своїх загиблих, влада обіцяє зробити кадрові висновки - натомість громадянам Росії забороняють навіть говорити про війну в Україні й не пояснюють, чому російські солдати гинуть від українських снарядів та куль. Напрошується контраст: на нас напали - ми захистилися, ми герої - росіяни загарбники. Та якщо з загарбниками все, так би мовити, гаразд, і ми бачимо, як російська влада замітає сліди, то з героями у фільмі не склалося. Варто було показати, як наші частини ціною великих втрат усе ж таки дають відсіч - а не лише «вантаж 200» в червоних трунах як результат опору.

Ворога можна бити, це мало б заспокоїти українців. І хочеться побачити тих, хто нас захищає. Бо російські «двохсоті» не беруться з повітря. Здається, стратегічна мета подібних фільмів - не лише сказати, що почалася неоголошена війна, а й мобілізувати народ: не панікуйте, нас багато, нас не подолати.

Натомість «Війна» починається зовсім з іншої розлогої розповіді. З якою, нагадаю, варто було б трошки почекати. Тобто, спершу показати, як на Україну напали і яким чином ми боронимося, а вже потім - лякати громадян «сенсацією»: країна в оточенні ворога.

Мордор насувається з усіх боків. Під прямим наведенням - Херсонщина. Танки випробовують нерви жителів прикордонних районів Сумщини. Придністров'я, про яке давно всі забули, принаймні воно тривалий час перебувало поза інформаційним полем, раптом виявилося чи не найбільшою військовою базою лише в десятку кілометрів від Одещини. Азовське море взагалі, за ворожим планом, має стати «внутрішнім» російським, і наші кораблі вже обстрілюють.

До речі, закадровий текст анонсує «ексклюзивні кадри обстрілу» наших позицій, що саме по собі породжує запитання: а в зону бойових дій хіба їздять за ексклюзивом? Чому один обстріл «ексклюзивний», а інший - буденний? Як відрізнити «сенсацію», котра потрапила в об'єктив камери оператора, від щоденних військових буднів? І взагалі, для чого нагнітати?

Україна не в оточенні. Говорити так - не знати географії. Бо Російська Федерація, з якою ми воюємо, не охоплює нашу країну кільцем. Крім західних кордонів, звідки нам поки нічого, на щастя, не загрожує, є ще Білорусь - держава з поки не зрозумілим для нас статусом, проте її україно-білоруський кордон аналітиків наразі не особливо непокоїть. Отже, правильніше буде сказати, що Росія зосередила потужні сили по всій лінії нашого спільного кордону - але про оточення України російськими військами, на щастя, не йдеться.

Добре, коли автори фільму показали - нам теж є чим воювати. Хотів зауважити: мовляв, військова таємниця ніби, не слід розкривати, чим українці озброєні. Потім подумав: російська розвідка працює навіть краще, ніж можна собі уявити. І не лише в Україні, а й у державах, де з контррозвідкою давно все в порядку. Отже, чим ми можемо відповісти на російські «Гради» й з чого підбиваємо танки, ворожі штаби знають і без українського телебачення.

А ось повідомлення про те, що Дмитро Фірташ та Сергій Льовочкін - спільники терористів та агенти Кремля, не стало сенсацією в жодному контексті для тих, хто регулярно стежить за проектом і взагалі для всякого глядача «1+1». Ми, сидячи перед телевізорами, свої висновки зробили давно. Ось якби хто розказав, чому жодних висновків не роблять ті, від кого вимагає цього відповідна посада у силових структурах. До речі, на «Інтері» напевне є асиметрична відповідь, знову в черговій серії про хамелеона розкажуть щось нове про Ігоря Коломойського. Але навіть при всьому бажанні його не продадуть своїм глядачам як посібника агресора, котрий дозволяє запускати з території підконтрольних підприємств російські безпілотники.

Отож, здавалося б, вам і карти в руки: хіба і про Фірташа, й про Льовочкіна не можна розказувати без застосування маніпулятивних прийомів? Інакше довіри до розповіді в тих, хто власних висновків ще не зробив, може й не виникнути. Особливо якщо вони дивилися показаний напередодні, 30 серпня, фільм «Українських сенсацій», який було цілком присвячено «розвінчанню» тандему газового олігарха та екс-глави АП президента Януковича і який теж було зроблено з ігноруванням журналістських стандартів.

Наостанок - про те, чого не прозвучало в «Війні», хоча оця коротка тема з «посіпаками Кремля» могла задати потрібний тон. Нам показали, хто зовнішній ворог, чим він озброєний і як поволі окремі солдати прозрівають. І майже не показали тих, хто нагнітає істерію всередині країни. Не закликали перед лицем війни протистояти будь-якій пропаганді, консолідуватися й починати думати, що можна зробити для фронту й для перемоги. Адже війна - це не лише передова. Навпаки, від настроїв у тилу багато в чому залежать успіхи на фронті.

Тому про війну, на мою думку, слід розповідати не як про обмін пострілами. Тим більше - не ганятися за «ексклюзивними кадрами обстрілів». А передусім як про глобальне негативне явище. Якому громадяни, котрих вона застала зненацька, мусять поволі вчитися протистояти.