Давайте будемо

Окрім нової декорації, програма «Свобода Савіка Шустера» (24 серпня) відзначилась активним використанням великого плану. Аж у надмір, оскільки в студії вочевидь було спекотно і з декого  добряче капав піт. А все ж камера виступала в ролі такого собі інструмента випрозорення совісті. І - трапився шедевр, на рівні кращих зразків світового теле(тіло)матографа. Анатолій Гриценко звертається до Олександра Мороза з пропозицією попросити вибачення у військових за ту ахінею щодо наступу армійських частин на Київ, намірів щось там недобре зробити з депутатами, яку несли з парламентської трибуни його однопартійці… Мороз у відповідь: не було такого. Як, справедливо (бо ж пам’ятаємо  й ми: було, було!) обурюється Гриценко, та он же сидить Ярослав Мендусь (той, зрозуміла річ, «делікатно» промовчав), він і виступав… «Давайте не будемо», - рече Мороз? і ми спостерігаємо, на крупному плані, незвичайний ефект: очі спікера зникають, їх майже не видно. Так примружуються од світла, що зненацька пурхнуло в обличчя. Так відбувається затемнення сонця. Таки страшно, коли вся країна зазирає тобі в очі, а  ти, що називається, брешеш. «Брехати в очі» - є такий фразеологізм, і тут він дістав візуальне оформлення. Екранізація словесного образу вдається дуже рідко, а тут, у режимі імпровізації, вдалося.

Петро Симоненко давно вже не мружиться. Плюй в очі - скаже, що божа роса. Мав необережність зачепити Володимира Литвина щодо його кучмівського минулого, а той і видав порцію відомого багатьом компромату - як славно і по-товариському  співпрацював головний комуніст з лідером «ненависного» режиму паном Кучмою. Одначе Петро Миколайович некліпно дивився в камеру, тримав крупний план з майстерністю актора мхатівської школи: ніц, не було нічого такого. Мабуть, сам Станіславський загукав би своє «вєрю», а що вже про нас, сірих і вбогих, говорити.

Свобода від совісті - от що побачилося у дзеркалі шустерівської програми, вже вкотре. А ще уміння обходити небажані теми розмови. Стільки не закидали в регіональні води вудку - Раїса Богатирьова жодного разу не схопила наживку. Промовчала навіть тоді, коли міністр оборони Гриценко говорив про речі очевидні: так званий Закон про закупівлі за бюджетні кошти став засобом безсовісної наживи для купи чиновників. Тендерний комітет (а саме Богатирьова донедавна очолювала його), по суті, блокував ті самі закупівлі у багатьох галузях (у кінематографі, до прикладу). І що ж, ніхто за те не відповідає. А сума так званих «відкатів» (про що  кулуарно  вам розкаже в деталях чимала кількість людей) зростає щодня - і жодного поголосу, жодного знаного випадку, коли б схопили яку наволоч за руку. Про яку совість, порядність, поліпшення життя можна говорити після цього? За нинішні парламентські партії готові голосувати тільки тому, що відсутня найменша альтернатива.

За таких обставин як діяти журналістам? Політики старанно ухиляються від діалогу і конкретики у відповідях - навіть коли ставлять один одному питання, у відповідь чується щось на кшталт морозівського «Давайте не будемо…». Так от: давайте будемо! Чому би Савіку Шустеру не запитати у Богатирьової: як трапилося, що тендери на закупівлю товарів перетворилися на засіб безсоромної «обираловки», а разом ще й фактичного гальмування справи у багатьох галузях (навіть, як посвідчив той таки Гриценко, в системі Міноборони)? Як узгоджується усе це з передвиборчими гаслами Партії регіонів? Як узагалі можливо, що партія, яка представляє інтереси великого капіталу, взяла на озброєння ліві гасла соціальної справедливості?.. Коліться, коліться, мадам…

Одначе у нас нині «європейський стандарт» - це коли журналіст зберігає нейтральність, чи то пак цнотливість, не виявляючи власних політичних симпатій, а просто подряпуючи нігтиками пічку, як незайманка, до якої в хату приплуганилися добряче «прогріті» свати. В Європі не так, там нейтральність не перетворюється на байдужість: мовляв, краще усім відмовлю, од брудних і не дуже тверезих мужиків триматимусь подалі. В абсолютній більшості українських програм політикам ставлять питання загального (ну ніби концептуального) порядку, не докопуючись до правди, не виявляючи знань щодо діяльності політика в минулому. При цьому часто відсутня найменша наполегливість - ну, не відповів, і добре.

Один із небагатьох, хто усе ж прагне, бодай іноді, ганяти своїх «підопічних» по  периметру їхніх нібито логічних побудов - Єгор Соболєв на 5 каналі. Скажімо, мало не кожну сентенцію Наталії Вітренко (12 серпня) він продовжував хоча б на секунди - і найпрогресивніша соціалістка буквально сипалась на очах, говорячи таке, що вуха в’янули. Так само у програмі «Час інтерв’ю» (22 серпня) Нестор Шуфрич вже вкотре справив враження людини, що не може впоратися із плином власних думок і емоцій. Уточнюючі питання змушували його щось говорити - отут і відкривалося, що інформацією він володіє погано. Ми дізналися, скажімо, що пожежа якась триває - може на квадратному міліметрі, а може й на двох квадратних кілометрах. Чому не подзвонив міністру оборони з проханням про допомогу? Так є ж електронна пошта… Хоча ж кожному відомо: нині не те що міністр, а кожен може знайти потрібну людину за лічені секунди…

Ну, і так далі. Шуфрич просто налякав - з такими надзвичайними міністрами надзвичайні ситуації у нас будуть виникати регулярно і послідовно. Крім того, ми ще раз переконалися в тому, наскільки є заручниками політичних ігор. Зрозуміло ж, ніякі сили не примусять Януковича звільнити п’ятого номера регіонального списку з міністерської посади. А людина ж лика не в’яже…

Мороз, здавалось би, нічим налякати не може. Проте в недільному «Часі інтерв’ю» (5 канал, 26 серпня) з тим же Соболєвим  повідомив, що цілком схвалює дії Василя Цушка – правильно він генпрокуратуру штурмував. Сумніви журналіста відхилив: іншим силовикам зась, а «наш» може... Я би запитав при цьому, чому ж тоді лишається стійка підозра, що опісля штурму «внутрішній» міністр став на пару місяців «зовнішнім» зовсім не через хворобу? Або не тільки через неї... Значить мав підстави настрахатися? У нас ще від радянських часів у чиновників є стійка традиція гепатися в ліжко при найменшій небезпеці кар’єрі. Тільки раніше ті ліжка стояли у Феофанії...

Днями по одному з радіоканалів, рекламно доповівши народу, що МВС радикально поліпшило свої показники, Цушко погрозив, що міліція, натхненна  соціалістичними ідеями, не допустить до влади якихось там Тимошенків з компанією. Треба розуміти так, що коли Соцпартія не пройде у парламент, біда нам усім буде – міліціянти перевернуть усе догори дриґом. Тим більше, що лідер партії підтримує подібні вправи – як тільки видасться, що десь, у якійсь населеній точці, відбувається щось таке, що не подобається соціалістам (чи там коаліції), команда до атаки на ворожі бастіони буде віддана. Нічого собі...  Як виявилося, так само безапеляційно Мороз підтримує і  Рудьковського – бо той нібито поліпшив усі без винятку показники роботи Мінтрансу. Ну що з того, що люди говорять прямо протилежне. От тільки на єхидне запитання Соболєва, чому дорожнього міністра запхали на 15 місце передвиборчого партійного списку, Мороз  відповісти не зміг – лукава відмовка стала для нього уже чимось звичним.

Герої проти привидів

Останні події політичного життя у їх телевізійному віддзеркаленні ще раз підтвердили: нашим політикам вірити не можна. Тотальна брехня, і хіба тільки Мороз ще примружується... Найзворушливіше виглядає Володимир Литвин з його переконаністю, що без нього Україні гаплик. Про Юлію Тимошенко говорити годі: не переможе на виборах – взагалі кінець світу надійде.

Отже, практично всі ми розуміємо, з якими політиками маємо справу. Одначе заворожено спостерігаємо за ними. Не тільки мною помічено: нагадує телевізійний серіал, який сидить уже в печінках, який зроблено невміло і непрофесійно, а все ж ми щодня і щовечора сідаємо до телевізора дивитися продовження. Й іншого нам, виходить, і не треба – ні іншої історії, ні інших персонажів. Голосуємо вже нині за них, хоч би й рейтингами новинних та інших програм політичного гатунку. В чім справа, що воно за диво твориться?

Твориться не тільки з нами, відтак на Заході давно вже існує чимало тлумачень. Скажімо, ще у 60-ті роки відомий філософ Герберт Маркузе показав, що у нові часи соціальна інстанція мало не повністю панує над свідомістю сучасної людини, що практично унеможливлює  критичне ставлення. Виникає так звана модель одномірної людини, одномірного мислення і поведінки, за якої ідеї, спонукання  та цілі, що ствердилися, або ж відкидаються, або узгоджуються з термінами ствердженого універсуму, в якому існуємо. Відтак виникає спрямовуюча сила «магічно-ритуальної мови», коли люди не вірять тому, що говориться тією мовою, більше того, «не надають тому значення, одначе при цьому чинять у відповідності з тим» (Герберт Маркузе). Дехто з теоретиків називає цю реальну й водночас фіктивну владу словом «істеблішмент». В українських реаліях – «політикум».    

Що відбувається у підсумку? А те саме, що і при сприйнятті будь-якої ілюзії, тих же телесеріалів. Ми розуміємо, що це вигадка, частенько можемо ту вигадку шпетити за те чи інше – одначе так чи інакше підкоряємось, зайнявши точку зору споглядача. У вас з’являються улюблені персонажі, і вже стільки не викривай Януковича чи Тимошенко, їх симпатиків «з точки» не зіб’єш. Наше позиція є одномірною, ми прив’язані до текстової, себто фіктивної реальності більше, аніж до дійсності, даної нам у відчуттях. Ми точно знаємо, що насправді телевізійний Янукович ніякого відношення до реальної людини з таким прізвищем не має. Відтак не дивуйтеся (як це сталося у підсумковому «ТСН» на «1+1» 26 серпня), що у прем’єр-міністра у річній податковій декларації стоять жалюгідні цифри, яких його телевізійному двійникові вистачило б тільки на один день алтайського чи барселонського вояжу. Це різні персонажі, і ви отими викриттями довести нічого не зможете.  

До того ж, «політикум» потурбувався, щоби ніякого іншого «серіалу» у виробництво не запускали. Тільки про тих персонажів, які бешкетують, «мочать» один одного, влаштовують бійки і т.п. під парламентським куполом. Тільки вони є реальними гравцями на передвиборчому екрані, усім іншим зась. І не питайте, чому перед нами постають – ось уже який рік – одні й ті ж обличчя. А у казках що – багато персонажів? Івасик-Телесик, Вовчик-братик, Баба-Яга, Попелюшка (недавно навіть дослідили наявність зв’язку політгероїв з казковими персонажами і представили на котромусь із телеканалів)... Вам мало? Ну, ще Лисичка-сестричка та Червона Шапочка. Багато не треба, тоді втрачається гармонія наративу, оповіді як такої.

А ще серед персонажів – привиди минулих формацій. Кучмівської, скажімо. Не випадково ж нині докладають чимало зусиль, щоби повернути колишнього президента – Олександр Волков навіть вирішив  запустити свій серіальний продукт під прізвищем Леоніда Даниловича (його «сила» називається «КУЧМА», ніби абревіатура). Ще й постпрезидентські спогади вийшли – у нас і в Росії. Одначе помітили, кого найбільше не полюбили учасники савікшустерівської «Свободи»? Так, Волкова – за те тільки, що посмів щось проти сказати про Тимошенко. Привид, знай своє місце. Відіграв рольку –  таборись у відстої телевізійному. Ніхто ж Сталіним не побиває в Росії Путіна – персонажі різного рівня. То тіньовий театр, субстанція іншого порядку.

Не прорвалися...

День Незалежності більшість телеканалів відзначила демонстрацією своєї залежності від чужого телевізійного і власне фільмового продукту. На початку сімнадцятого року існування української держави телевізійники виявили мало не цілковиту нехіть до вітчизняного кіно. Та  нехіть базується на стійкому презирстві до усього свого, помножену на убогість знань.  Ситуація в нашому кінематографі відомо яка, одначе ж тільки упродовж не надто врожайних 90-х в Україні створили понад 400 тільки ігрових фільмів. Звісно, чимало сміття... Одначе ж шукаймо... І не тільки у 90-ті. От, уже 26-го телеканал «Київ» показав «Ребро Адама», чудовий фільм В’ячеслава Криштофовича, зроблений  у Росії. А серед інших стрічок українського режисера є й «Приятель небіжчика», і дуже сильні телефільми «Перед екзаменом», «Своє щастя», «Дрібниці життя» (вони склали своєрідну трилогію про оте саме «застійне» життя на рубежі 70-80-х), й екранізації російської класики «Два гусари» і «Володя великий, Володя маленький»... Натомість від Криштофовича минулих часів на телеекрані тільки «Самотня жінка бажає познайомитись», та й більше, бачиться, нічого.

А фільми Романа Балаяна, Михайла Бєлікова («Ніч коротка», до прикладу), Олександра Ітигілова («Звинувачується весілля», скажімо), Костянтина Єршова («Пізня дитина») і так далі і тому подібне. Натомість ми побачили «Джинси-талісман» на «Україні» чи «День незалежності» (бойовик про літаючі тарілки – мабуть, натяк на сучасні політбаталії) на ICTV.

Українськістю, щоправда, дехто декорував свою програму – головним чином у музично-комедійний спосіб: «Королевою бензоколонки-2» (СТБ), «Вечори на хуторі побіля Диканьки» (там само), «Сорочинський ярмарок» («Інтер»). Усі, звісно, російською із субтитровим перекладом. Російською представили і «Пропалу грамоту» на каналі «Кіно», хоча україномовна версія куди органічніша хоча би тому, що стрічку знімали українською. К1 показав «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука... Майже стандартний набір до свята. Як і немеркнучі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова на першому національному, та «За двома зайцями» на «Плюсах». Хоча останні були  традиційно найактивнішими у презентації українського кіно  святкової днини – і мелодрама Аркадія Микульського «Вишневі ночі», і «Карпатське золото», і власний документальний серіал «Дисиденти» Олександра Фролова і Віктора Шкуріна, і, зрештою, «Прорвемось», минулорічний дебют Івана Кравчишина про події помаранчевих днів (до «Українського прориву» Тимошенко-Кінаха не має жодного стосунку). Ті ж дні у картині Сашка Кирієнка «Помаранчеве небо», які, похопившись (у тижневій друкованій програмі його не було), показав ICTV.

Наче й немало, одначе набір стрічок, за небагатьма винятками,  доволі традиційний. От наче й не було нічого в нашому кіно, окрім десятка чи півтора стрічок. Варто відзначити лишень Перший національний за документальну програму стрічок, та «Інтер» за так само документальний фільм власного виробництва «Служу Советскому Союзу» (24 серпня), у рамках проекту, що здійснюється під орудою Іларіона Павлюка. Рідкісний випадок, коли звертаються до матеріалу, пов’язаного з подіями кінця 91-го – початку 92-го, коли все перекинулося і вкладалося заново. Мало не все, що показують у нас про ті часи –  як вносять прапор у Верховну Раду,  ще кілька епізодів; та й усе, ніби й не знімали тоді нічого. А чи ми забули, що обвал був таки сильний – передусім економічний. Одначе й психологічний удар для багатьох був нестерпний: чимало людей мучились питанням, як їм бути, кому служити, з ким «у розвідку йти»? Саме про це і розповідає «інтерівська» стрічка – як моряки гнали кораблі із Севастополя в Одесу, а льотчики з українських аеродромів літаки в Росію... Може, надмір сухувато викладено, без емоцій – зате історичну канву подій викладено доволі переконливо. Хотілося, аби автори продовжили розробку віднайденої «жили» про один із найцікавіших періодів у новій українській історії.  

Зате з емоціями усе гаразд було у російському фільмі «Леонид Быков. На последнем дыхании», який уже чи не вдесяте показав СТБ 24 серпня. Історію життя і смерті знаменитого актора і режисера подано у модному нині для біографічного жанру мелодраматичному ключі. З педалюванням гіркої долі  - і талановитий він, і все то те, а от не пощастило з дружиною, а потім і з діточками... Ступінь достовірності відображуваного можна проілюструвати одним лишень фактом, який, знов-таки педальовано, подано у фіналі: нібито Мар’яна, дочка Бикова, опісля «смерті» матері у Харкові повернулася до Києва... А Тамара Бикова жива. Єдина правда у тому, що справді ніколи не дає інтерв’ю. Та й взагалі, чи можна отак, брудними (інакше не скажеш) руками вторгатися у найінтимніші сторінки життя людини? Та ще такої, як Биков – ніжний, тендітний і – надзвичайно самокритичний. Нічим не схожий на нинішніх телевізійних героїв, що готові заголитись у будь-якому місці – аби лишень публіка побачила його  і почула.