Леонід Кучма трохи здивував своєю новою книжкою «После Майдана», яка вийшла нещодавно двадцятитисячним накладом у київському видавництві «Довіра» та московському видавництві «Время». Оце уявіть собі, його десь запитують: «Ви хто?» – а він: «Я не Кучма, не Кучма я». А тоді паспорт показує, а там чорним по білому записано: «Кучма Леонід Данилович». А в книжці не тільки в передмові записано, але й частина цієї передмови на обкладинку винесена. Там наголошується, що це не мемуари. «Це частина майже щоденних записів, які я робив у 2005 – 2006 роках, – пише автор. – Так я відгукувався на поточні події в країні і світі, по ходу згадуючи щось із минулого». Але насправді там отих спогадів із минулого якщо не більше, то принаймні не менше, ніж відгуків на поточні події. Іншими словами, це хоч і не класичні, але таки мемуари. Чому автор від цього відмовляється – важко сказати.

Свого часу Леонід Кучма був першим у керівництві країни, хто змалював шокуючу картину стану української економіки. Вийшовши на трибуну як глава уряду при Президентові Кравчукові, він без звичних на той час евфемізмів розповів про те, що країна рухається вниз і вниз. Громадяни, які не звикли до такої відвертості від можновладців, слухали його роззявивши рота. Ось і книжка відзначається дуже багатьма відвертими речами, про які Кучма, якби і хотів, то не міг говорити, будучі на посаді глави держави: у мене нині нема потреби в політкоректності, зазначив автор. Наприклад, він повідомляє вражаючі факти – мовляв, Євген Марчук переконав автора після перемоги на перших президентських виборах, що українське СБУ – це не КДБ і там працюють найпрофесійніші кадри. А Кучма у своєму творі твердить, що коли він зіткнувся з реаліями, то усвідомив, що цю структуру варто було б цілковито розігнати. Наводить факти, що вона серед іншого була причетна до нелегальної торгівлі зброєю. Не боїться він критикувати самого себе – зокрема, своєю провиною вважає, що роботу із засобами масової інформації віддав на відкуп іншим, а тим не вдалося налагодити нормального діалогу зі ЗМІ. Для декого найбільш шокуючим буде його захист, як кажуть ліві, злочинної прихватизації. Він пише, що на той час у влади не було механізмів впливу на ситуацію. Не існувало відповідних традицій в українському суспільстві, тому приватизували численні підприємства ті, хто спритніші. Леонід Кучма вважає, що іншого шляху не було через вищенаведені об’єктивні обставини.

Вже у передмові звучить виправдальна нотка. Автор ніби відгукується на постійну критику, яка лунала роками на його адресу та адресу його «злочинного режиму». З його слів випливає, що він був, як і багато хто інший, ідеалістом і хотів як краще, але вийшло – ну не як завжди, але не так, як він хотів би, щоб було. Тобто сталося те, що французи називають «реаль політік» – реальна політика, котра коригує первісні плани. Та все одно автор вважає, що зробив значно менше помилок, ніж це могли б зробити інші кандидати у президенти.

Словом, там багато цікавого з часів перебування Кучми при владі. З деякими його поглядами можна погодитися, а з деякими посперечатися. Як можна і зловити автора на відвертій, м’яко кажучи, неправді. Різанула, наприклад, око така нібито дрібничка: коли Леонід Кучма, киваючи на те, що, мовляв, йому так казало його оточення, пише про те, що під час Помаранчевої революції київських школярів нібито деякі директори шкіл виводили на Майдан примусово-централізовано...

Але перш за все я звернув увагу на вагомішу річ, яка має причетність до загальної філософії ставлення до влади у наших і не наших можновладців. Розмірковуючи про неполітичних людей при політиках, він перераховує голів своєї адміністрації і дає їм характеристики. Він твердить, що неполітичні люди при політиках виконують такі функції, які не можуть дозволити собі політики. При цьому широко цитує книжку американця Шервуда «Рузвельт і Гопкінс». Президент Рузвельт мав при собі «сірого кардинала», якого вважали другою найвпливовішою людиною Сполучених Штатів. Гопкінс був автором і реалізатором багатьох всевітньовідомих ініціатив. Рузвельт нібито навіть планував висунути його своїм наступником, але цьому перешкодила Друга світова війна.

Кучма проводить аналогію між Гопкінсом і главами своєї адміністрації. Але серед багатьох деталей Кучма цитує і такий факт: часом Гопкінс працював навіть без зарплати – так, що його дружина не мала за що купити продукти. Він не сказав, але ми можемо зауважити: оце приклад державного чиновника гідний наслідування. Будучи, за нашими мірками, на хлібному місці, він забув про власний інтерес і думав про інтерес держави. Гадаю, що не тільки в автора цих рядків склалося враження, що наші чиновники – від сірих кардиналів до глав держави – в не найгіршому випадку думають про власні інтереси, не забуваючи при цьому і про державні. А в найгіршому – вони дбають тільки про свої. Отож, країна Рузвельта і Гопкінса стала великою державою. А наша, хоча в ній і відбувається якесь економічне зростання, продовжує перебувати у моральній дупі. Правда, про це автор рецензованої книжки не сказав.

Юрій Луканов, автор книжки «Третій Президент. Політичний портрет Леоніда Кучми»