Про слабаків

Недільного вечора канал «Інтер» (19 серпня) показав знаменитий фільм «Брат» Алєксєя Балабанова. Непересічна стрічка зненацька відкрила ще один змістовний шар – герой Сєргєя Бодрова, людина вочевидь патріархального штибу (що виявляється передусім у культі родинних цінностей та музики як об’єднуючого начала) бачить місто середовищем слабаків. «В городе слабые все», – така його констатація. І справді: бандюків неміряно, а недавній солдатик, що протирав штани у штабі, робить їх «однією лівою». Його ситуативний товариш, етнічний німець, пояснює: місто – зла сила, усіх, хто потрапляє в його лабети, робить слабкими. Відтак людина зі сторони, з наївним і ще природнім запасом сил, світоглядних в тому числі, почувається богатирем, таким собі Кирилом Кожум’якою.

Ну а велике місто наповнено – чимдалі помітніше – перемеленим «на фарш» людським матеріалом. Зачати й родити дитинку для багатьох нині вже чимала проблема. Ачи вигадати якусь ідею (ідеологію)… Секс-шопи пропонують багатий вибір «інвалідних» пристосувань – хто не може у природний спосіб, хоч потішиться імітаційно. У науці чи, боронь Боже, в політиці, теж існують «шпичачки», які годяться, одначе, тільки для того, щоби «дрочить хохла», чи, звиняйте, політичного опонента. Тож і не дивно, що за цілковитого безсилля мало не кожен телевізійний політперсонаж поважно набундючується: «Моя (наша) політична сила…».

Тьху на вас… Бо ж подивімося – слабаки, таки так. Один колінце лікує-лікує, вилікувати не може. За анекдотичністю прем’єрове колінце вже переважило знаменитий політ франківського яйця. Інший – у лікарнях європейських щось робить – що саме і де саме пересічний українець не годен «просікти». «Надзвичайний» міністр дивує всіх незвичайною повільністю – з Лондона на фосфоризовану Львівщину летів кілька діб; напевно, теж слабкощі здоров’я. Президент так само лікується і теж на благовісному Заході... Словом, картинка телевізійних новин, хай вибачать мене вельможні ім’яреки, невідворотно свідчить: нами править якась інвалідна команда. Тільки милиці в одних помаранчевого кольору, а в інших блакитного. Тож скільки не говори «моя сила», бачимо – не годні вони ні дитинку зробити, ні мамку-Батьківщину з провалля витягти, ні жінку «обіходити». Я не про конкретних політичних пацанів говорю – про телекартинки, про образи... Поза кадром, кажуть знаючі люди, вони всі інші.

«Хлопок»

У фосфорні липневі дні я з родиною перебував у Львівській області, кілометрів десь за 70 від Ожидова. Особливої паніки не було, хіба що перший день, коли ті, хто мав дітей, всерйоз занепокоїлись. Потому…

Потому ми стежили за подіями по телебаченню, співставляючи з тим, що говорять прості люди. Уже наступного дня я почув, що основною причиною аварії стало нехтування правилами перевезення фосфору у спеку. Ні, не з телеекрана – звідти високе начальство з обличчям міністра Рудьковського усе розповідало про «хлопок», від якого ніби все й сталося. Натяк уже знайомий по інших аваріях – вороги скрізь, це вони, матері їх ковінька, пускають під укіс поїзди імені Януковича-Рудьковського. Ну хлопають і хлопають, партизани, блін, у степах України. Тільки на третій день із телевізора я почув, що фосфор при температурі в районі сорок градусів спалахує свічкою. А вони, виходить, не знали. Тоді що це за специ керують нашим транспортом? Закономірне питання? Ага, так вам і відповідь дадуть... Віце-прем’єр Кузьмук тільки минулого тижня підтвердив: а могло, могло трапитися щось на зразок Чорнобильської аварії – і розлетівся би той фосфор кілометрів на сто п’ятдесят. Я був би вже «двічі герой», опісля Чорнобиля – накрило б і мене...

«Хлопок» був – для Рудьковського і Ко: на вихід із речами. Коли Україною вільно гуляють отакі паротяги (пізніше телевізійники запитали й отримали відповідь: через Київ фосфор прошкував так само), то, вибачте, яким лексиконом маю послуговуватися я? Чи треба чекати наступного «хлопка», щоби нарешті взятися, кажучи умовно, «за сокиру», підняти «дубину народной войны», як мовилося ще за часів проклятущої імперії?

Одначе телебачення здебільшого показувало Володимира Кузьмука і Нестора Шуфрича... Останній, злодійкувато – ну, їй-Богу таке враження справляє – поводячи очима, розказував іноді таке... Пригадуєте, як напередодні відправки ешелону в казахські степи, Шуфрич, не моргнувши оком, повідомив, що ешелон прослідує до кордону в такий спосіб, що на його шляху не зустрінеться жодного населеного пункту – навіть невеличкого. Здається, «ТСН» («1+1») не повірила і тут же продемонструвала: немає таких залізничних «степів» в Україні, скрізь люди живуть, скрізь їхні «пункти». А як добре для уряду було би, аби їх поменшало...

Чомусь пригадався персонаж, зіграний Георгієм Бурковим у фільмі Васілія Шукшина «Печки-лавочки» (1972 рік, покажіть стрічку! Давно не бачили). Його герої, прості тобі алтайські селяни (про тамтешніх шаманів тоді кін не знімали) їдуть на південний курорт. До них підсаджується «інтелектуал» Віктор Алєксандровіч, представник міської «цивілізації», і вішає локшину на вуха: мовляв, конструктор він, вигадує такі паротяги, що без мостів обходяться – самі через річку стрибають. Ну, що би Шукшину дочекатися отакого прототипа, як Шуфрич, а чи й самому Гоголю – такого гоголя-моголя не кожний Хлєстаков нафантазує. Класика безсмертна, спасибі міністру, що нагадав про це.

А потім довелося їхати (до Львова) в одному купе із залізничним охоронцем. На жаль, не можу переказати його оповідь: до суду подадуть фосфорні «чільники». Одне тільки: він посвідчив, що вже наступного дня після аварії її причини були добре відомі всім, хто по службі був причетний до того. Одначе ж треба було щось вигадати, аби начальству не так «обідно» було за «безцельно протіраємиє штани»... У мене запитання до тележурналістів: чому більшість давала фактично офіційну інформацію і не зверталася до людей, що могли сказати правду? Чому практично вперше після Чорнобиля ми мусили послуговуватися інформацією «верхів», яка так часто відставала в часі та достовірності, а відтак мусили звертатися до інших, приватних джерел?

Опісля останньої заяви Кузьмука про ймовірні масштаби аварії надійшов час політичної відповідальності. Як із цим, Олександре Олександровичу Морозе, – ви ж ніби з такою метою зачинали політреформу? І що – цяцянка, та й годі? У таких випадках на Заході партія негайно відкликає свого висуванця, робить відповідні заяви. Щось нічого не чутно від Вас, шановний...

Утім, після останньої «Свободи слова» (ICTV, 17 серпня) і самому лідеру соціалістів варто подумати про політичне харакірі. Коли Мороз у черговий раз почав розповідати, що ніякої купівлі депутатів у стінах парламенту не ведеться... Леонід Кравчук, який виглядав на голову вище інших спікерів, його й зрізав, назвавши конкретні суми й апелювавши до Морозової совісті: «Та ви ж про це добре знаєте, і давно». Соціалістичний вождь не знайшов, чим відповісти.. Важко уявити людину, котра опісля побаченого й почутого поставила б на Мороза бодай шеляга. Жаль, бо ж тривалий час він уявлявся, і мені в тому числі, одним із небагатьох вітчизняних політиків, що зберегли совісливість. Жахлива річ прямий ефір – коли вже роздягає, так догола.

Мабуть, тому Партія регіонів обрала хитромудру тактику доведення до абсурду ініціатив своїх політичних суперників. Найкращий спосіб показати безглуздя вигадок опонентів – вихопити їхні прапори і бігати з ними телеекранами. Як це не смішно, Ющенко з Луценком почали звинувачувати «ворожі сили» в інтелектуальній крадіжці. Все одно, що Алла Пугачова буде звинувачувати в чомусь подібному своїх пересмішників... Ви за те, щоби прибрати депутатську недоторканність? Пожалуста, і ми, Химо, за вами у те болото на парашутах. Поселимо депутатів у гуртожиток і будемо платити стільки, щоби день і ніч тільки про харчі думали. Хоча й те правда, навіщо мільйонерам укупі з мільярдерами зарплата-зряплата? Копійкою більше, гривнею менше... І яка там «торканість», коли усьо схвачено – суди, міліція і прочая і прочая. НУ-НС просто знущається з громадян, обіцяючи, що як тільки ми навчимося торкатися небожителів, так одразу поїзди зачнуть через ріки перестрибувати, а галушки і взагалі наших ротів не проминатимуть.

От тільки чому така потужна, передусім фінансово, «сила» витрачає себе на пересмішництво, на прибамбаси циркового штибу? Невже життя наше добігло вже комуністичних стандартів, чи живемо «уже сьогодні», як у бога, чи то пак у шаманського ідола за пазухою? А подивіться на «Україну», канал мільярдерський, і поставте й це питаннячко: чому політика однакова – що у футболі, що на телебаченні – мало не виключно чужоземний продукт купується? «Нашу» Україну імєлі в віду, так виходить? Чому би не витратитися трохи і на власних зірок, в тому числі телевізійних? Вітька валять – справа, звісно, класна й весела, тільки ви або політики, або йдіть до цирку працювати – на чомусь зупиніться нарешті.

Віктор Янукович – чи то сам зімпровізував, чи американські суфлери підказали – теж Вітька валяв: оце я придумав, коли в коридорі торкнувся тільця журналісточки... Бачите, як здорово, коли когось торкаєшся!.. Молодця, приємно було чути і бачити виразний цирковий номер у виконанні такого огрядного дядька. Танці на паркеті – ще трохи полікувати колінце в якійсь Австралії, і можна подаватися на «Плюси» з Наталією Могилевською витанцьовувати. От тільки я на місці тієї журналісточки поцікавився би тим, звідки грошенята на оті всі лікувальні вояжі? Коли з бюджету – немає назви, підстава для політичного демаршу. Коли ні, коли хтось із грошовитих людей проплачує – от вам зразок корупції. Тільки ж ніхто із телевізійників таких питань не ставить чомусь. Та що там журналісти – такі питання не виникають і в Юлії Тимошенко, напозір такої безпощадної (і неконкретної) у критиці «ворогів». Схоже на бартер: регіонали так само не цікавляться статками бютівської богині, а чи діянь її другарів на кшталт Богдана Губського. Отак і воюють українські «фронти» на телеекрані – осколки ніби ж літають, тільки всі вони є «холостими» і ні в кого не влучають. Конкретні пацани і дівчата на диво неконкретні у плануванні і веденні військових операцій. А все тому, що «потєшниє» то війни – їх іще Пьотр Пєрвий полюбляв, отак воно й прищепилося.  

Телебачення ж робить вигляд, що відтворює «жахливе» протистояння. Новини часто-густо нагадують фронтові. Он Ющенко, пролітаючи над палаючими херсонськими степами, шле Януковичу телеграму: «генерала» Шуфрича прибрати з поля бою за невміле командування. Янукович неодмінно натисне кнопку і на телеекранах прогримить канонада – цифрові технології дозволяють багато чого. Хвости крутять собаками, собаки гавкотять і гримлять мисками – гуля наш батечко, гуля, ур-р-я-я!! А тут ще й День Незалежності набігає, і на параді, при параді можна ще якими пукалками постріляти в повітрячко.

Мертві бджоли не гудуть

А ми, нарід, на всіх язиках – українському, російському і матєрному – мовчимо собі, бо благоденствуємо. Літо все ж таки, пані і панове, ґаспада і дами, товариші і товаришочки. І телевізія вся більше орієнтована на те, щоби, з одного боку, ми таки вірили, що привид громадянської війни зберігається (його й ідентифіковано з привидами, на кшталт Наталі Вітренко чи комуністичними ортодоксами, які розказують про жахливих «бандер» і хорошеньких сталінів), а з другого – поменше і порідше думали про зміст того, що відбувається. Практично ніхто із «сил» не каже про те, як насправді може змінитися ситуація в країні, де лжа лжу доганяє, де партія мільярдерів імітує комуністичну партію, а комуністи, блокувавшись із мільйонщиками, розказують, як вони тих крутих ненавидять класово...

І ніхто не говорить всерйоз і по справі – крик і циркові вправи на телевізійному килимові. От і ток-шоу «Майдан» минулої неділі засвідчило те саме. Валерій Коновалюк, що виглядав останнім часом нормальним хлопом, ставши «силою», зачав репетувати, закочувати очі, слухаючи тільки свою польову пісеньку про недолугих помаранчевих вождів («зайвий артистизм», сказав би Янукович). Та проїхали вже, що робити будете – а ну, як виграєте вибори? Так і будете котити свої «кругляші» із брехні про дешеве м’ясо і ще дешевше депутатське тіло? Інший табір не рятують поки й нові обличчя, на кшталт Володимира Ар’єва – хоча останньому я симпатизую як журналісту. Одначе ж плавали, знаємо, що відбувається, коли людина втрапляє в болотне середовище, яким є, на позір, оте саме НУ-НС, яке усе домовляється за кулісами, як подорожче продати свою партійну гідність і примножити багатства родини.

Немає, немає конкретики... Відтак навіть доволі посередня документальна програма на кшталт «Моя країна. Дім, який зруйнував ЖЕК» (Перший національний, 21 серпня, режисер Микола Камінський), у якому говориться про якісь нормальні речі, а головне йдеться про приклади реальних змін у остогидлому «житловому питанні», сприймається мало не як щось надзвичайне. Це ж треба – не про те, як когось посадити, когось убити, а про діло. Ділом видалася й бойова операція мера Алушти по знищенню незаконного центру розваг, так любовно й уважно висвітлена телеканалами – ну скільки ж можна, так ми завтра самі вже почнемо виривати каміння з проїжджої частини, згадавши про справжню зброю пролетаріату...

Всі ми знаємо, чим закінчується правління слабаків... Десять літ тому («Інтер», виявляється, ювілей стрічки відзначив) Даніла Багров із балабановського «Брата» віщував появу Владіміра Путіна. Так це ще помірний варіант «м’якого» авторитаризму, породженого «п’яною», безхребетною демократією (із префіксом «псевдо»). Могло бути й гірше – як у 30-ті роки, скажімо, коли демократичного джина почали запихати назад, у пляшку, з котрої вилетів. І в нас уже проситься на авансцену хтось сильний і тоталітарний – просимо дуже, зачекалися вже... А ця от публіка... Тремтять, тремтять колінця. Так і нічого пить «Боржомі», чи то пак «Барселону», до шаманів бігати за тридев’ять земель – на пенсію політичну!

Остання картинка новин («ТСН», «1+1»): Президент України із надзвичайним міністром гасять пожежу на Херсонщині, щось там штовхаючи чи вириваючи з вогняної грядочки, наче в казці про Ріпку: тягнуть-потягнуть, витягнути не можуть. Убивчий візуальний образ. А тут ще Шуфрич кричить комусь, щоби вимкнули світло, бо акумулятори сядуть... Точний план вибрали, браво редакторе чи режисере! Акумулятори сіли давно, а віртуальне світло ще йде до наших телеглядацьких зіниць. Зірки погасли, вони слабкі і немічні. То мертве вже світло – агов, громадо, зрозуміймо це.

Зі святом Незалежності! Треба й справді починати її здобувати, будити «хиренну волю». Життя під мертвими зорями їй-бо не вартує того, щоби за нього боротися.


Створення цієї публікації стало можливим завдяки підтримці Міжнародного фонду "Відродження" та Агентства США з міжнародного розвитку. Висловлені тут погляди належать автору (авторам) та необов'язково відображають точку зору Агентства США з міжнародного розвитку або Міжнародного фонду "Відродження".