За всім, що відбувається нині й відбувалося протягом останніх місяців, дуже чітко проглядає задавнена інформаційна проблема, на якій дуже давно - й безрезультатно - загострювали увагу чимало ЗМІ. І вже немає жодного сумніву: саме вона постає за всім сьогоднішнім російським пропагандистським лушпинням. Проблема ця сягає ще перебудовчих часів чвертьстолітньої давнини. А може, навіть хрущовської відлиги.

Ідеться от про що: ідоли Сталіна було скинуто з постаментів, його культ особи, а потім і тоталітарну сутність його режиму, було розвінчано. Сталінську пропаганду було викрито як украй неправдиву й маніпулятивну. Але при цьому було обійдено (й донині так) чи не найголовніший створений Сталіним пропагандистський міф - міф про Велику вітчизняну війну. Для когось ця тема була болючою, хтось побоювався й донині побоюється зачепити за живе тих, хто ту війну пережив, хтось на цьому міфі відверто спекулює та отримує з нього цілком матеріальні дивіденди. А результат є таким, яким він є: й досі в українській (не кажучи вже про російську) офіційній риториці, в більшості українських ЗМІ домінує саме він, цей сталінський міф. Відповідно, й досі він домінує в суспільній свідомості.

Більша частина суспільства вже давно усвідомила (й цей процес був майже безболісним!): Сталін був злочинцем, а вибудована Сталіним політико-економічна модель - злочинною. Але серед цього переконання так і залишився один острівець - висвітлення Другої світової війни та її перебігу на теренах України. До сьогодні перед суспільством так і не поставили простенького запитання: якщо сталінська пропаганда була брехливою в усьому, то чи не випливає з цього факту, що вона була так само брехливою й стосовно Великої вітчизняної війни? Що вона ніяк не могла бути правдивою?

Те саме запитання мало би стосуватися й такої сторінки Другої світової війни, як діяльність УПА й узагалі подій у Західній Україні: якщо сталінська пропаганда була неправдивою, то чи не варто поставити під сумнів і сталінське тлумачення діяльності УПА? Насмілюся, до речі, стверджувати: якби УПА протрималася ще зовсім небагато, до ХХ з'їзду КПРС - цілком можливо, що не лише сьогодні, а й півстоліття тому образу «кровавых бендеровцев» у суспільній свідомості не було б, а чи, радше за все, він не був би таким однозначним. Але й сьогодні в цьому питанні суспільну свідомість підживлює сталінська міфологія, яка не зазнала навіть редагування. Промовистий приклад: той факт, що американська Антидифамаційна ліга посмертно нагородила Андрея Шептицького «за мужність і героїзм у порятунку євреїв у часи Другої світової війни», переважна більшість українських ЗМІ замовчали.

Отже, в чому полягає давно й постійно насаджуваний у Росії, та й в Україні, суто радянський дискурс висвітлення Великої вітчизняної війни? Детальне його аналізування є предметом окремого дослідження; зараз же важливими є чотири моменти.

Перший: саме цей дискурс дозволяє всіх, хто виступає за західний вектор розвитку, автоматично таврувати як «фашистів». Бо саме він, цей дискурс, зводить усі злочини гітлеризму до самого лише нападу на СРСР - тобто, як стверджує російська пропаганда, на Росію - й замовчує всі решту злодіянь нацистів проти людства. Злочинну ідеологію гітлеризму практично винесено за дужки.

А ще цей дискурс змальовує весь Захід як союзника Гітлера. Недаремно ж у Росії (а в Україні хіба ж ні?) незрідка звуть Гітлера «євроінтегратором» і проводять паралелі між тодішнім Третім Райхом та сьогоднішнім Євросоюзом - не кажучи вже про НАТО! Недаремно ж доводилося зустрічати, як у проросійській блогосфері Ангелу Меркель називали «фрау Гітлер».

Цей дискурс створює простеньку схему: «проти Росії», тобто не на догоду їй, проти її волі - отже, «фашист». Натомість той, хто «за родіну, за Путіна», - той автоматично «антифашист» і «борець проти фашизму», хоч би які людиноненависницькі ідеї він при тому сповідував.

Другий момент тісно пов'язаний із першим. Матеріал в «Українському тижні» цілком дозволяє припустити: чимало беркутівців щиро (підкреслю: щиро) вірили в те, що, б'ючи кийками мирних протестувальників, а потім стріляючи в них на ураження, вони роблять добру справу. Бо з «фашистами» треба саме так. Бо їхні діди й прадіди саме так і робили - стріляли на ураження, на знищення. І тепер їх за це заслужено звуть героями. «Победили в 1945-м, победим и в 2014-м» - пряме тому свідчення: принаймні деякі беркутів були впевнені, що продовжують звитяжну справу своїх дідів, рівняються на їхній героїзм. У цьому їх переконала інформація, що домінує навколо них від самого народження.

Переважна більшість українських громадян (знову ж таки, не кажучи вже про громадян російських) протягом свого життя настільки часто чули слово «фашизм», що їм і на думку не спадає замислитися: а що ж воно таке, той фашизм? Якими є його характерні риси? Що вирізняє фашизм із-поміж десятків інших ідеологій? Та що там казати: їм і на думку не спадає, що фашизм - це якась окрема ідеологія. «За Захід, проти "слов'янського братерства"» - ото, на їхнє переконання, й є фашизм. «Стінка на стінку», «чужі», «не свої» - отаке «пацаняче» усвідомлення цілком улаштовує.

Третій важливий момент: насаджуючи згаданий дискурс висвітлення подій Другої світової війни, тобто актуалізуючи, екстраполюючи Велику вітчизняну війну на сьогодення, традиційна пропаганда переконує й суспільство, й саму владу: від часів Другої світової війни нічого не змінилося. Усе яким було тоді, таким і лишається сьогодні. Світом керують імперії. Хто сильніший, той і правий. Невеликі держави - то всього лише потенційні театри воєнних дій. Громадян немає, є підданці, в яких ніхто не питає й не має питати, чого вони прагнуть: наказали - й хай слухаються.

І четвертий момент: якщо всі гріхи нацистів полягають лише у війні проти СРСР-Росії, якщо гітлерівці, по суті, нічим не відрізнялися від усіх інших воєнних супротивників, серед яких протягом століть кого тільки не було, якщо в пострадянській свідомості Гітлер нічим, зовсім нічим, не відрізняється від Карла ХІІ та Наполеона - то й запозичати «передовий досвід» у нього зовсім не гріх. Визнає ж Росія видатну роль Наполеона у ствердженні модерного цивільного права! Визнає - в усіх підручниках про його роль написано. То якщо Гітлер нічим від Наполеона не відрізнявся, чому б тоді не повчитися в нього його досягненням на ниві пропагандистських технологій?

Якщо можна й навіть треба вчитися у ворогів, якщо можна вшановувати їхню мужність і хоробрість, якщо Росія свого часу встановила в Полтаві пам'ятник «шведам від росіян» - то чому б тоді не повчитися й у Геббельса? Чому б тоді не вибудовувати свою пропаганду за його лекалами? І Росія, й нещодавня українська влада саме це робили й роблять.

А протиотрута є простою: якщо вже розвінчувати тоталітарні міфи, то розвінчувати до кінця. Причому розвінчувати не за допомогою простенької зміни знаків, зміни оцінок, а розвінчувати тоталітарну методологію, пропаганди, тоталітарні підходи до масової інформації.

Ілюстрація - www.peremeny.ru