Головне – побільше пафосу

10 Травня 2007
16106
10 Травня 2007
12:30

Головне – побільше пафосу

16106
Не так багато документальних фільмів про Другу світову війну, котрі відповідають на нові, посталі з часом запитання.
Головне – побільше пафосу

З року в рік ми читаємо в газетах, чуємо по радіо і споглядаємо з численних документальних фільмів про велику перемогу. Про таку перемогу, якої світ ще не бачив. Таку перемогу, яка людство від знищення врятувала. І пафосу якщо не більшає, то принаймні не меншає. Через оцю всю гучність якось незручно запитувати: якщо перемога така велика, то чому переможці такі нещасні і живуть набагато гірше за переможених? Якщо перемога така велика, то чому країна-переможець зникла з географічних карт менше ніж через півстоліття після того, як вона здобула цю перемогу – невже оте кляте НАТО винне? Чому переможена країна, яка була просто розтоптана морально, сьогодні є однією з найпотужніших країн світу? А ми, горді переможці, сидимо у глибокій дупі і ніяк із неї не видряпаємося?

 

Напередодні свята зі «сльозами на очах» на телеканалі «Інтер» я побачив російський документальний фільм «Останні двадцять чотири години. Георгій Жуков». Хоча це не телепрограма «Поле чудес», але веде його саме Леонід Якубович. Чи то йому роботу треба було терміново підшукати після закриття його коронної програми, чи то ніхто із серйозних ведучих не погодився на цю роль, але в кінці фільму веселун старанно зображує смуток і з ледь стримуваним пафосом розмірковує. Про що? Правильно: про велич! Із його роздумів випливає: якби не велич маршала, то не бачити радянському народу перемоги, як своїх вух. Все – як у радянських підручниках. За одним винятком. У фільмі розповідається, що видатного полководця всі радянські керівники по черзі з більшим чи меншим успіхом намагалися усунути від справ. Пояснення просте – вони  заздрили його славі, його популярності в народі. Зрозуміло, що за радянських часів про це розповісти було неможливо. Але все інше…

 

Стрижнем фільму є історія останніх годин життя легендарного маршала. Крізь призму цих останніх годин описується доля головного героя. Помираюча людина не може чисто по-людськи не викликати співчуття і якось не до місця були би питання, які випливають із до того невідомих «незручних» фактів життя Жукова, опублікованих після перебудови. До того ж у фільмі лікар Жукова, відомий академік Чазов, який багато ділиться враженнями про героя стрічки, каже ключову фразу: мовляв, останнім часом багато книжок накатали, де про нього різне-усяке понаписували. Академік каже про це з осудом, в його вустах це виглядає, наче заздрісні моськи на благородного слона накинулися. У підсумку все лишається по-старому: видатний полководець – благородний, мужній, безстрашний, величний. Можливо, так воно і є і незручні питання – лише плід ворожої фантазії злісних нападників, які вирішили спаплюжити світлу пам`ять видатного головнокомандувача. Тож треба так і сказати. Не просто сказати, а доказово, із фактами в руках. Інакше виникають підозри, що світлий образ Жукова – лише плід радянської пропаганди, яка зробила з нього міф на зразок міфу про двадцять вісім панфіловців та багатьох інших. Утім – рейтинги. Але навіщо ж в ефірі «Інтера»?

 

Не так багато документальних фільмів про Другу світову війну, які наважуються відповідати на посталі з часом запитання. Може, через те, що СРСР зник із карт, але досі залишається у наших головах. Утім, «Інтер» у переддень 9 травня почав показ кількасерійного фільму «Війна і мир» (режисери Ірина Іонова-Пилат, Ярослав Геляс, Богдан Коровченко, авторка сценарію Інга Балицька), котрий розвіює радянський міф про зрадництво тих, хто пережив окупацію, і показує, що прихильно поставилися до німців значно більше людей, ніж це можна було б уявити. Перші дві серії із ведучим Олексієм Горбуновим виглядають дуже жорстко. Автори не соромляться розповідати речі, про які до пори до часу було не прийнято згадувати. Втім, докладніше про це можна буде поговорити після завершення демонстрації.

 

Хочеться сподіватися, що і в наступних серіях цього фільму пафосу буде якомога менше.

 

Юрій Луканов

 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
16106
Теги:
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду