Про те, що ГПУ вручила Сергієві Власенку повідомлення про підозру й викликала адвоката Юлії Тимошенко на допит, повідомили всі новинні ресурси ввечері 11 листопада. Різнилися хіба хронометраж сюжетів на цю тему та кількість синхронів, що, втім, мало досить велике значення.

«Факти» (ICTV) понеділка розповіли, що Сергію Власенку вручили повідомлення про підозру в побитті колишньої дружини. Після чого тут показали кадри з вулиці Різницької, де Геннадій Москаль разом із Арсенієм Яценюком, не зумівши прорватися через зачинені двері до приміщення Генпрокуратури, викликали міліцію. На вимогу останньої двері все-таки відчинили, й опозиціонери пройшли всередину.

Синхрон пана Яценюка однозначно свідчив: його колишнього соратника заарештували. Далі за кадром уточнили, що  лише згодом Яценюку стало відомо про те, що Сергія Власенка викликали на допит.

З наступного синхрону, від речниці ГПУ Маргарити Велькової, можна було зрозуміти: рішення в справі Власенка вже ухвалено десь у надрах Генеральної прокуратури, адже вона впевнено назвала запобіжний захід щодо адвоката - грошова застава в розмірі 22 тисяч гривень із копійками, що її ухвалить суд.

У програмі «События» («Україна») теж спершу надали слово Арсенієві Яценюку, який безапеляційно заявив про арешт Сергія Власенка. А далі вже не від його імені, а власним закадровим текстом спростували це, повідомивши про допит  Власенка у ГПУ. Далі надали слово речниці Генпрокуратури. Але, на відміну від синхрону у «Фактах», на «Україні» подали слова Маргарити Валькової про запобіжний заход вже у переказі, з якого глядач почув, що слідчий проситиме в суду запобіжний захід у вигляді грошової застави. Тобто глядач мав упевнитися, що наразі жодного рішення щодо Власенка ще немає.

«Подробиці» ж на «Інтері», які вийшли о 20-й, узагалі приголомшили. Кореспондентка програми, яка разом із колегами чатувала біля під'їзду ГПУ, повідомила, що допит, незважаючи на багатогодинне перебування Сергія Власенка в приміщенні на Різницькій, насправді навіть не розпочався. Та й повідомлення про підозру йому ще ніхто не вручав. Звідки інформація про це як про доконаний факт просочилася в інші ЗМІ, невідомо. У глядача неминуче після всього мало скластися враження або про  те, що  якийсь з телеканалів бреше. Або що це прес-служба ГПУ випередила події й розіслала свої релізи задовго до здійснення певних  «формальностей» щодо Сергія Власенка.

«Беркут» у бойових обладунках на вулиці Різницькій показали на всіх каналах. При цьому Арсеній Яценюк у синхроні, що його подали «Факти», емоційно пов'язав присутність спецпризначенців під ГПУ саме з можливим арештом Сергія Власенка.

Варто зауважити: події навколо адвоката стали справжнім зоряним часом для його екс-дружини Наталії Окунської. Котру показали на всіх каналах зі стосом невідомих паперів, які вона видавала за результати судово-медичних експертиз. Останні ж засвідчили, що Власенко бив її 2008-го та 2011 року. Колишня модель наполягала, що одразу після знятих побоїв до суду екс-чоловіка притягти не можна було, адже він мав депутатську недоторканність.

 На ICTV показали ролик, де донька Сергія Власенка розповідає, що тато бив маму

Справу Власенка докладніше висвітлили в «Надзвичайних новинах» на ICTV 12 листопада, у вівторок. Тут, окрім його колишньої дружини, показали ще й сумнозвісний ролик із мережі, де донька Окунської Маша розповідає, як тато бив маму. Що тут скажеш? Використовувати дітей у війні з колишнім подружжям - прийом далеко не новий. І він характеризує передусім того, хто саме цей прийом використовує. В інтернеті навколо цього ролика розгорілася ціла дискусія на тему, бреше дитина чи каже правду. Згоди її учасники не дійшли. Але можна погодитися з тими, хто з власного досвіду знає: дитина з метою психологічного захисту й почуття комфорту скаже все, що їй накажуть або попросять сказати за маленьку винагороду дорослі. Від яких вона цілком і в усьому залежить.

Тим часом у «Надвичайних новинах» знайшли місце й для синхрону самого Сергія Власенка, а не лише його захисників чи ворогів. Усміхнений попри все адвокат заявив, звертаючись до журналісток: «Дівчата, я порядна людина! Я не б'ю жінок!». Іще Сергій Власенко досить скептично прокоментував рішення суду щодо запобіжного заходу: «Сьогодні не арештували, завтра скажуть, що я російський шпіон, і заарештують!».

Позаяк у вівторок уже було відомо про рішення суду, його й озвучили в програмі. Повідомивши й про грошову заставу розміром у 22 мінімальні зарплати (ті самі 22 тисячі гривень), і про те, що адвоката примусять здати внутрішній та закордонний паспорти. Як і про те, що відтепер екс-депутатові обмежили пересування Києвом. А ще - Сергій Власенко нині буде змушений двічі на тиждень ходити до ГПУ «відзначатися».

Канал ICTV на минулому тижні зробив усе, аби шанувальники детективного мила дивилися прем'єрний показ нового серіалу «Нюхач». 8 серій цього продукту від студії Film.ua показували з понеділка по четвер, повторивши в неділю в режимі марафону. Програмна дирекція каналу пішла навіть на те, щоб у слоті 14.00-16.00, де зазвичай ідуть повтори серіалів зі слоту 20.00-22.00 попереднього дня, поставити ще дві серії давно остогидлого «Літєйного». Таким чином, глядача прирекли на шестигодинне споглядання старих серій того ж таки «Літєйного» - дві серії зранку й чотири - вдень та в передпраймі. Вочевидь, цей експеримент таки вдався, бо «Нюхач» приніс каналові непогані показники.

Давній шанувальник детективного жанру, я чесно намагалася висидіти дві перші серії. Спроба вдалася, але наступного вечора цього експерименту я вже не повторювала. Дивно, адже в «Нюхачеві» ніби є всі складові для успішного детективу - міцна сценарна основа, непогані актори, добротна режисура. Але чогось усе-таки, на мій погляд, бракує тим, хто орієнтується на зарубіжні зразки жанру. Чи то вже нас так перегодували Доктором Хаусом та Шерлоком (це перебільшення, бо «1+1», повторюся, так і не показав навіть другого сезону британського «Шерлока». І це тоді, коли третій уже знято), але «Нюхач» у виконанні Кирила Кяро не надихнув мене особисто на подвиги у вигляді повторних переглядів. Не знаю, як хто, але я вже з перших кадрів здогадувалася, хто вбивця й як саме герой його знайде.

Аварію Артема Мілевського не пропустив жодний новинний ресурс

Середа, 13-го, стала зоряним часом тепер уже для футболіста Артема Мілевського. Жоден із новинних ресурсів не обійшов увагою втрати ним дорогої тачки. «Мілевський розбив дорогезну "феррарі"!» - буквально кричали на всіх кутках українського телебачення.

Те, що Міля вже не грає ні за «Динамо» (Київ), ані за національну збірну, ніяк не вплинуло на телевізійників: Міля був, Міля є, Міля буде з нами. Ексклюзиву, щоправда, з місця пригоди в Туреччині, де нині екс-гравець київського «Динамо» буцає м'яча, нарити не вдалося нікому. Кадри з розбитою вщент машиною та здивований цим фактом Мілевський, який сидить на бордюрі, - ось і вся картинка, що її вдалося вивудити з нетрів інтернету журналістам та редакторам. Так само нікому не вдалося точно встановити, був Артем напідпитку чи це лише чутки.

Проте наступного дня, в четвер, 14 листопада, «Факти» заявили про власний ексклюзив щодо цієї пригоди й видали в ефір добірку давніх кадрів про Артемові загули, а також - про те, що футболістові не щастить із дорогими авто. Згадали тут улюблену футболістову «мазераті», що за нез'ясованих обставин згоріла в дворі київського будинку Мілевського. З розділу «ексклюзив» був і архівний синхрон Ігоря Суркіса. Президент ФК «Динамо» висловився в тому дусі, що коли людина п'яною ганяє на «феррарі», то що, його виховувати треба? А також Ігор Суркіс пригрозив пересадити Мілевського на «запорожець», якщо той знову утне. Як видно з усього, Міля навіть не збирається каятися. Що й констатували журналісти з «Фактів» у стилі Капітана Очевидності.

У четвер на Першому національному розродилися черговою грізною сагою в «Останньому попередженні». На відміну від попередніх «шедеврів», які навіть формально не схожі на журналістські розслідування, до питання розвінчування політичних біженців-українців тут підійшли більш ґрунтовно, ба навіть більш-менш збалансовано. Принаймні, формально. І, що вже взагалі річ нечувана, до коментарів запросили Олексія Гараня та Олександра Палія. Проте почали, як це звичайно й трапляється в «Останньому попередженні», все-таки з недостовірних посилань. Сказавши, що кількість політичних біженців, за даними соціологів, збільшилася вдвічі, тут навіть не подумали уточнити, які соціологи й коли проводили подібне дослідження, і взагалі, порівняно з яким саме періодом ця кількість збільшилася. А у фіналі творці самі себе перекреслили, заявивши, що статистика щодо біженців в Україні не ведеться.

Розповівши про найвідоміших утікачів з України, які попросили політичного притулку в Росії, Чехії, Франції, Угорщині, Анатолій Князєв зосередився на долі екс-депутата від БЮТ Андрія Шкіля. І на цьому місці виліз очевидно замовний характер чергового «попередження». Весь пафос ведучого було націлено на те, що Андрій Шкіль насправді тікає не від політичного переслідування, а від кримінального! Буцімто йому загрожує відповідальність за спричинення ДТП з тяжкими наслідками, а геть не те, що ви подумали. Тобто - стара незакрита справа про вуличні заворушення 9 березня 2001 року. Як доказ того, що опозиційний екс-депутат дарма боїться політичного переслідування, автори наводять синхрон прокурора, де підкреслюється - стару справу проти Шкіля закрито.

Для балансу ведучий, щоправда, навів історію про теж екс-нардепа (колишнього бютівця, а потім - регіонала) Олександра Шепелєва, якого в Угорщині присудили до екстрадиції в Україну, де він має постати перед судом за розкрадання державних коштів. Проте екстрадицію відкладено до розгляду апеляції, що її подав підсудний. Мораль цього пасажу така: от бачите, немає в Україні політичних гонінь, бо навіть Угорщина відмовилася надати політичний притулок шахраєві.

Цей баланс потрібен був, аби поставити на одну дошку людей з абсолютно різними поглядами й цінностями, зрівнявши переслідування за кримінальні справи з переслідуваннями політичними.

Насамкінець Анатолій Князєв закликав усіх політичних біженців з України, від Ігоря Бакая та Руслана Боделана до Богдана Данилишина та Олександра Тимошенка, не боятися нічого й повертатися в Україну. Бо в нас тепер, переконував ведучий, новий КПК, за яким у всіх незалежних судах можна вирішувати всі свої проблеми.

Олексій Гарань та Олександр Палій у цьому сценарії мали вигляд якихось інопланетян. Вони в нього жодним боком не вписувалися! Але про це автори чергового «Останнього попередження» воліють не думати.

Наталя Розинська так і не домоглася, аби її програма виходила увечері

Той-таки Перший національний у п'ятницю потішив другим випуском програми Наталії Розинської «Українського роду». Незважаючи на те, що Розіта на презентації вибивала з Іллі Ноябрьова обіцянку поставити своє дітище на вечір п'ятниці, йде воно все-таки в денному слоті, о 13.10.

Соціальний телевізійний проект, на які дав гроші дружині Микола Мельниченко, має на меті допомагати талановитим дітям із глибинки реалізувати свою мрію. Цього разу героїнею Наталії Розинської стала така собі Юліанна-Ізабелла Гусова. Дівчинка зі Львова, як виявилося, хоче стати артисткою. На початку програми подають історію героя. Аби зачепити глядача за живе, у випадку з Юліанною-Ізабеллою зробили наголос на тому, як вітчим-наркоман разом із рідною матір'ю змушували малу дитину збирати пляшки на помийницях. Щоб дозу потім купити. З жорстоких лап цієї пари дівчинку вирвав дідусь Богдан Лукич. Сльозогінна історія сягає кульмінації, коли дівчинка розповідає, що називала дідуся мамою й надсилала йому листівки на 8 Березня й День матері. Сам 70-річний дідусь-опікун і нині працює, щоб мати змогу купити онуці «щось дівоче». Дівчинку він свого часу віддав до інтернату, де, за словами педагогів, дитина довго не могла відкритися душею. Але час минув, і всі побачили, що Юліанна-Ізабелла талановита. Аби реалізувати мрію дівчинки стати актрисою, Наталія Розинська, зустрівши свою героїню на київському вокзалі, веде її не куди-небудь, а до Національного університету театру, кіно і телебачення (колишній театральний інститут). Але там викладачі кажуть, що дівчинці треба довести свій талант. І вона його доводить самому Остапові Ступці в Національному театрі імені Івана Франка. Після генеральної репетиції, куди одразу після зустрічі в гримерці поквапився Остап. Дівчинку перевдягають та гримують у Омелька, героя «Сорочинського ярмарку», і в цьому образі вона шокує Ступку-середнього (чи тепер уже старшого?). Після чого трійця дружно спускається до підземелля, де б'є священне джерело театру. Героїня перехиляється через край його огорожі й дістає рукою до води. Подвиг оцінив Остап Ступка, пообіцявши, що всіляко сприятиме спробам панночки Гусової стати актрисою.

Абсолютно невибаглива, проста й передбачувана, як двері, історія, тим не менше, справляє приємне враження. Справа тут, вочевидь, у особистості ведучої. Дивлячись на Наталію Розинську, з її суто українськими формами й енергійністю, починаєш вірити: така не лише коня зупинить, але й зробить усе, щоб дитячі мрії не розбилися за півкроку до здійснення. Навіть якщо для цього Розіті доведеться переступити через власні принципи, забобони чи й пиху. Пробивна баришня, одне слово!

Ну, а потім ми святкували. Не було жодної інформаційної програми в суботу чи неділю, де б не смакували перемогу української збірної над французькою. Першими ж у телепросторі цілком прогнозовано почали «кидати вгору чепчики» на «Інтері», де пряма трансляція матчу йшла між двома частинами (до і після) його обговорення в студії Савіка Шустера. Рахунок 2:0 справив належне враження на всіх присутніх, серед яких цього разу не було політиків (мабуть, слідом за президентами потяглися на «Олімпійський»).

Футбол, але тільки в разі перемоги, - це, як уже багато хто зауважував, і є наша національна ідея. В єдиному пориві, як єдиний організм, співати в унісон національний гімн і «Червону руту» (теж гімн, але неофіційний) - чим не взірець того, що Україна все-таки унітарна держава, хай там як хто чи що намагається її розколоти... На жаль, вчорашній матч такої нагоди вже не дав...

У неділю, 17 листопада, в ранковому слоті 10.00-12.00 потішили творці циклу «Таємниці зірок». Хочу сказати: цей цикл на каналі «Україна» вигідно вирізняється з-поміж своїх братів за форматом. Приміром, «Неймовірної правди про зірок» чи «Моєї правди» на СТБ. Вирізняється проект майже цілковитою відсутністю жовтизни. Тобто тут ніколи не знімають із кумирів труси й не показують їх у непристойному вигляді. А якщо подібне й проходить, то лише там, де йдеться про скандальних зірок, які, оголюючись, роблять на цьому піар.

«Таємниці зірок» 17 листопада присвятили Людмилі Гурченко. І зробили дві серії фільму «Людмила Гурченко. Портрет незнайомки: останні штрихи» такими, що відірватися від перегляду було нереально.

Велика актриса радянського кіно справді постала в нових ракурсах, про які досі ніхто з тих, хто робив про неї кіно, начебто не здогадувався. Приміром, тут чи не вперше наголосили на українському походженні Люсі. Багато синхронів однокласниць актриси, які дожили до наших днів, розкривають Людмилу Гурченко як «задаваку». Бо вона дивилася на них зверхньо, вперто твердячи про своє велике артистичне майбутнє. В цьому є чудовий момент істини щодо жіночої природи взагалі й натури актриси зокрема: старші тітоньки, яким уже з 75 років, досі тримають образу на свою однокласницю. Ревнощі, як і будь-яка пристрасть, залишаються вічними й помирають разом із їхнім носієм.

І про те, що Людмила Гурченко, заходячи до харківського театру імені Шевченка, завжди переходила на українську, глядач теж дізнався чи не вперше. Як і про те, що актриса гуртом ненавиділа всіх жінок. Подібних відкриттів у двосерійному фільмі напрочуд багато. Тож назва його цілком виправдана.

Автори зуміли донести до свого глядача головне - Людмила Гурченко була передусім актрисою, а вже потім - жінкою. Й ніколи - матір'ю. Гра була для неї єдино можливим способом існування, світом, куди не допускалися прості смертні навіть із найближчого оточення. Навіть рідна дочка. Не кажучи вже про чоловіків - супутників життя.

Моменти, з якого цей фільм починається й яким закінчується, - остання фотосесія Людмили Гурченко на тлі колон, декорованих фальшивою ліпниною. Вони пронизливо зворушливі. Бо коли малесенька худесенька жіночка з величної кінодіви раптово перетворюється на так само малесеньку дівчинку, якій хочеться чути слова похвали щосекунди, її так шкода, що сльози застують очі. І це дорого коштує.

Колеги-Детектор медіа досі цілком серйозно вважають «ТСН. Тиждень» інформаційно-аналітичним тижневиком. А ось аз, многогрішна, дедалі глибше сумнівається в цьому. Про свої неймовірні враження від сюжету щодо нового «Білого братства» в «ТСН. Тижні» за 10 листопада автор уже писала. Але то, як виявилося в неділю, 17 листопада, були всього-на-всього квіточки.

Принагідно зауважу:  все ж таки  стилістам каналу варто змінювати час від часу одяг ведучої праймової програми Алли Мазур. Бо враження таке, ніби пані Алла всі свої підводки записала на кілька тижнів наперед. Ну, не може телеведуча три тижні поспіль виходити на вулицю в одній і тій самій строкатій курточці (чи це жакет?).

Що ж до наповнення цього тижневика, то воно коливалося від жовтого до дуже жовтого. Виняток становив хіба що цілком виважений, добротний і збалансований сюжет про те, як українські депутати Юлі волю хотіли дати. І чому раптом розхотіли.

Усі інші так звані розслідування та експерименти в дусі «перевірено на собі» або «журналіст змінює професію» виявилися гідними лише таблоїду, а не підсумкового випуску про тижневі події на одному з найбільших загальнонаціональних каналів.

Не розумію я ще ось чого. Навіщо робити сюжети з продовженням у наступному випуску, який вийде аж за тиждень? Коли й актуальність його втратиться, й глядач про нього благополучно забуде? Приміром, 17 листопада показали в «ТСН. Тижні» розслідування журналіста щодо Олександра Федоровича, яке анонсували тиждень тому, коли цю тему обговорювали всі.

У «ТСН. Тиждень»повідомили,що Росія тримає українських рибалок у полоні

І що ж дізнався журналіст за тиждень свого життя в селі Безіменному, куди повернувся поранений чоловік? Страшні речі, щоб ви не сумнівалися! А саме - росіяни беруть у полон наших рибалок, якщо ті доходять до російських берегів, і змушують відпрацьовувати завданий Росії збиток на цементному заводі в Єйську. Завод цей показали - справді, на протилежному березі щось димить трубами. Але жоден із притомних мешканців українського селища на Донеччині не погодився розповісти якісь подробиці про рабство українців. Посилалися вони на те, що колись щось від когось про когось чули. Зате кореспондент напав на золоту жилу у вигляді місцевого чи то п'янички, чи то безхатька. Він і став головним інформатором журналіста, розповівши, як його земляків росіяни або вбивають за допомогою «човна-людоїда», або забирають у «трудовий табір» на згаданому заводі. Жодних підтверджень страхів, що їх живописав неохайний інформатор, не знайшлося. Глядачеві запропонували просто взяти на віру його слова.

Далі були ще два розслідування - Станіслава Ясинського та Ольги Мальчевської. Перший пішов на роботу судового виконавця, а друга вирішила найняти сурогатну матір. Обидва сюжети обірвали дуже різко, а глядачеві при цьому пояснили, що продовження буде за тиждень. Творці програми роблять із неї такий собі серіал, ролі в якому мають грати звичайні люди, для чого навколо них конструюють серіальні ж конфлікти та драми.

Про експеримент із величезними фото учасниць нової «ВІАГри» на базарі, де чоловікам пропонували наліплювати якісь наліпки на фотку тієї з дівчат, яка йому найбільше сподобалася, навіть говорити незручно. Це вже взагалі якась жовтогаряча тема.

Отож, підсумовуючи враження, скажу: таблоїдизація «ТСН. Тижня», багаторазового лауреата премії «Телетріумф», судячи з усього, завершується. Тобто заповітна мрія топ-менеджерів «1+1» ось-ось здійсниться. З чим усіх, але не себе, й вітаю!

Із усіх тижневиків на загальнонаціональних каналах тема про масове звільнення за власним бажанням 13 журналістів журналу «Форбс Украина» згадав лише «Підсумки тижня» на 5-му каналі.

Автор сюжету Анна Мірошниченко підійшла до теми ґрунтовно. Кореспондентка поспілкувалася з обома сторонами конфлікту - журналістами, які написали заяви про звільнення, та редактором журналу Михайлом Котовим. І якщо перші були дуже переконливими в аргументах на користь свого вчинку (вони не можуть працювати в ЗМІ, де забороняють тему про радників Сергія Арбузова), то редактор Котов завершив розмову з Анною Мірошниченко словами про те, що простір свободи в ЗМІ звужується. На словах про Росію, яку він хотів поставити в приклад, редактор, мабуть, збагнув, що його занесло на заборонену територію, й згорнув бесіду. Експертна ж думка шеф-редактора «Детектор медіа» Наталії Лигачової відрізнялася від аргументів сторін. Медіаексперт вважає, що колективу краще було б боротися до кінця. А купівля УМХ Сергієм Курченком була здійснена лише для того, аби там не з'являлися критичні публікації про «Сім'ю».

Як показують останні події довкола медіахолдингу Курченка, ситуація в цих виданнях лише загострюється. Тож «боротися до кінця» для журналістів - перспектива нереальна. Вочевидь, краще справді піти самому, але з незаплямованою репутацією й гордо піднятою головою.