Починаючи з 2000 року, щорічно на початку листопада Національне радіо проводить Диктант національної єдності. І так само щороку повторюються й повторюються одні й ті самі речі, які відчутно знижують рівень Диктанту й довіру до нього.

Цьогоріч диктант відбувся в понеділок, 11 листопада. Традиційною датою його проведення було 9 листопада; чим було викликано цьогорічне зсування, ані в анонсах, що почали лунати заздалегідь, ані в день проведення Диктанту не пояснювали. Залишається тільки припустити: в суботу ввечері та в неділю навіть у столиці пошти не працюють, а з вуличних скриньок листів не вибирають. А умова, як і зазвичай, була така: перевіряльники розглядатимуть лише листи, на штемпелі яких стоїть або день проведення Диктанту, або наступний за ним.

Теж як і зазвичай, присвячено Диктанту було програму, анонсовану як поєднання «Українського виміру» та програми «Добридень»; вели її Роман Коляда та Аліна Акуленко. Укладав і диктував, як і завжди, доцент Київського університету імені Бориса Грінченка Олександр Авраменко.

Як і щороку, «віп-персони» писали Диктант у студії на Хрещатику, 26. І перед самим диктуванням, і у випуску новин о 17:00 було сказано: цього разу запрошеними є співаки, художники, письменники та інші представники мистецтва. Політиків, на відміну від попередніх років, не запрошували. Виглядало це не дуже шляхетно - так, ніби ті, від кого залежить і доля української мови, й єдність України; ті, хто у своїх палких спічах так переймаються розвитком української мови, Диктант національної єдності масово ігнорували.

Традиційною вже стала й іще одна халепа. Розпочалася присвячена Диктанту програма о 13:10; за словами Коляди та Акуленко, тривати вона мала до 15:00. Тільки от по буднях із другої до третьої години дня проводової трансляції немає - перерва. Для Диктанту національної єдності жодних винятків не зробили: рівно о другій годині радіоточки замовкли; коли ж вони знову заговорили, присвячена Диктанту програма вже завершилася. Диктант Диктантом, а обід - за розкладом. Ризикну припустити: основна маса аудиторії Першого каналу Національного радіо слухає його саме у проводовій мережі. Тож цій самій основній аудиторії показали, даруйте, велику дулю.

Перед диктуванням Аліна Акуленко пообіцяла, що кореспонденти підготували матеріали, які дозволили б відчути атмосферу Диктанту. Світлана Кублицька розповіла, як до Харківської обласної ТРК прийшли писати Диктант студенти Харківського національного університету внутрішніх справ. «Не з перевіркою прийшли», - вдали приємне здивування ведучі. Письменниця Марина Гримич та представлений як «чи не наймолодший учасник» (у студії на Хрещатику) студент Андрій Карпенко розповіли про свої враження й відчуття. За повідомленнями ЗМІ, на Хрещатику, 26 Диктант писали Оксана Забужко, Любко Дереш, Іван Андрусяк, Іван Леньо, Володимир Шерстюк, Володимир Бронюк, Анатолій Матвійчук, Оксана Білозір, Жанна Боднарук, Юрій Макаров, Наталя Заболотна... Про жодного з них жодної згадки до припинення трансляції проводового мовлення не було.

У матеріалі з Івано-Франківська довго розповідали про історію вірменської громади (чи, як було сказано, «общини»), аж поки не виявилося, що Диктант писатиме представниця цієї «общини» журналістка Анна Шеремета, в дівоцтві Тер-Саакян. Усе ж хотілося б бачити Україну як країну громадян, а не такий собі новітній «союз непорушний етнічних общин».

Було багато слів про «творення хвилі єдності», про те, що метою Диктанту є не так перевірка знання мови, як «заради єдності».

Був репортаж Наталії Ступакової з дитячого садка імені Софії Русової: «І старші, й молодші - всі у вишиванках». Згодом Роман Коляда підтвердив: «Чимало слухачів традиційно пишуть Диктант у вишиванках. От якби хтось вишив Диктант!»

Даруйте, але, почувши про писання Диктанту у вишиванках мало як не про взірець для наслідування, так і захотів додати: «І перед тим добряче наївшись сала». Знову даруйте, але двадцять, а ще більше двадцять п'ять років тому вишиванки й справді сприймалися за символи й вияви патріотизму, вони випромінювали тепло, вони ніби були знаком належності до Ідеї. Тепер, на двадцять третьому році незалежності, надмірна, всюдисуща, доречна й недоречна - «що занадто, то нездраво», - перепрошую, акцентуація вишиванок радше нагадує всюдисуще радянське «Слава КПРС». Щось із обов'язкового офіціозно-патріотичного антуражу. Щось «ідеологічно правильне» й «морально стійке». Щось таке, що відсилає нас до давнього-прадавнього малоросійського «джентльменського набору»: вишиванки - писанки - соняшники - борщ - вишеньки понад ставочком - корівки - курки - гуски - свинки. До застиглого в часі «калинового раю», якому якщо й інтегруватися до Європи, то до Європи часів Яна Гуса, а то й Жанни д'Арк. Дратує, власне, от що: оця «вишиванкова Україна» один до одного повторює й відтворює УРСР, «Україну нашу радянську», де й коли все українське мало право на існування лише, суворо й винятково, в суто етнографічних рамках - і не мало права з них навіть визирнути. Дуже вже ця «вишиванкова Україна» асоціюється з мовленими кілька років тому словами одного не надто шанованого політика, тепер уже народного депутата: мовляв, українською мовою можна хіба що гопака станцювати, а от для ведення бізнесових переговорів та до виступів нею на наукових конференціях вона буцімто не годиться.

А ще, коли йшлося про дітей, повсякчас лунало звичне: «Школярики», «Найстаршенькі», «Маліпусінькі». «А скільки тобі рочків (виділення моє. - Б.Б.)?» - солоденьким голоском спитала кореспондентка в одного зі «школяриків». «Шість», - серйозно й із гідністю, нічим не гірше за дорослу людину, відповів той. Так і гадалося: от-от кореспондентка почне розповідати «маліпусіньким»: «Дядя Авраменко бу-бу гу-гу - ляля!». Оце нескінченне сюсюкання, коли йдеться про когось, молодшого за двадцять, перетворилося на фірмовий знак наших радіо й телебачення. Тільки от - чи мені лише здається? - відгонить воно награністю, нещирістю, шаблонністю...

Присвячено текст Диктанту було винахідникові телебачення Борисові Грабовському - синові класика української літератури Павла Грабовського. Пізнавальність - традиційна риса відібраних для диктування текстів. Тільки от цього разу пізнавальність та була половинчастою й... «політкоректною»? Річ у тім, що за радянських часів Борис Грабовський аж ніяк не грівся у променях слави. Ім'я його було відоме лише фахівцям - чи то електронникам, чи то історикам. Радянська ідеологічна машина пройшлася по ньому своїми гусеницями, й не помітивши. Так, не зазнав він особливих репресій - але й у належному визнанні йому було відмовлено. Може, трішечки більше ім'я Грабовського було знане в Узбекистані та Киргизії - там, де й працював учений. Звання заслуженого винахідника Узбекистану, присвоєне в останній рік його життя, - оце й було все, на що розщедрилася для нього радянська держава. Так, на тлі численних і жахливих людських трагедій радянської доби доля Грабовського виглядала всього лише драмою. Але ж не сказати про це ані слівця?!

І ще: Борис Грабовський, якщо застосовувати сучасні категорії, був представником діаспори. Народився він у Росії, в Тобольську, нетривалий період дитинства провів в Одесі та Харкові, а вже юність зустрів у Середній Азії. Киргизстан, Росія, Узбекистан, Киргизстан - от країни, у яких пройшло життя вченого, у яких він працював і робив свої винаходи. То чи можна було не згадати й про це?

Але саме так: жодного слова про це в Диктанті національної єдності не було. Натомість було: «Наш земляк». А ще було таке: «Обурений несправедливістю, він розпочинає боротьбу, захищаючи (надалі виділення моє. - Б.Б.) не стільки особисту славу, скільки пріоритет вітчизняної науки». У контексті «визнання» досягнень Грабовського Радянським Союзом ці слова видаються знущанням. Та й навіть поза контекстом, саме по собі, це речення надто вже асоціюється з радянським ідеологічним штампом: «Жила бы страна родная - и нету других забот». Із радянською пропагандою самозречення й самоприниження в ім'я держави - там, де в цьому самозреченні й самоприниженні немає геть ніякої потреби. І, до речі, про яку «вітчизняну науку» в даному разі йшлося? Про радянську й ніяку іншу.

А захищав Грабовський «не стільки особисту славу», бо, як виявилося з тексту Диктанту, вчений «читає в книжці Уїлсона... про те, що винахід, зроблений ним раніше, немовбито здійснили американці». Ну, як же нам без клятих американців, які зухвало привласнили «вітчизняні» винаходи? От у цьому, як стверджував Диктант, і полягала згадана «несправедливість» - а зовсім не у ставленні власної держави до винахідника та його винаходу. Тільки от чи коректно було, згадавши автора книги, назвати його лише за прізвищем, а не за повним ім'ям? Чи коректно було не назвати за іменами тих американців? Чи коректно було не згадати, ким був Мітчелл Уїлсон, і що то була за книжка, якого штибу? А був Уїлсон письменником і працював у сфері художньої літератури - отже, й книжка, про яку йшлося в Диктанті, вочевидь була художньою. «Вікіпедія» стверджує: Мітчелл Уїлсон був добре знайомий «с одним из главных его (телебачення. - Б.Б.) изобретателей, Владимиром Зворыкиным»; народжений у Росії Зворикін і справді увійшов в історію як американський учений. І ще: якби винахід Грабовського було належним чином і, головне, вчасно визнано в СРСР, усі питання відпали б самі собою. Зрештою, чи так уже мало було випадків, коли радянські владні інстанції не давали ходу відкриттям і винаходам радянських учених, згодом те саме відкривали або винаходили на Заході, й саме західні вчені відтак здобували світовий пріоритет? Чи американці були в тому винні?

Оці «фігури замовчування» поставили текст цьогорічного Диктанту на самісіньку межу неправдивості й ідеологічної упередженості. Так, Диктант національної єдності не є інформаційною програмою, його безпосередньою метою не є інформування, але ж чи дає це йому право страждати на неточність і недомовленість та схиляти слухачів до хибних висновків?

І ще звернімо увагу на той самий фрагмент: «Не стільки особисту славу, скільки пріоритет...». Так, нині цей зворот є вживаним, його вважають за нормативний, але ж... Чи не є він «другим нормативним», зведеною до рангу норми калькою з російської? Чи не краще було б сказати: «Не так особисту славу, як пріоритет...»? І це не єдиний подібний фрагмент. Скажімо, «електронна система передачі на відстань». Чи не нагадує це «здачу об'єкта», «виїмку листів», «прийом платежів» та інші подібні умовно нормативні кальки з російської? Чи в даному разі не краще було б сказати: «Електронна система передавання на відстань»?

«Читає в книжці Уїлсона» - теж норма, але чи не милозвучніше, чи не краще, чи не більш по-українськи було б ужити в даному разі прийменник «у», щоб уникнути громіздкого збігу приголосних?

Перед початком диктування пан Авраменко попереджав: головним завданням Диктанту є перевірити грамотність у вживанні розділових знаків. (Ото, виявляється, і є головна риса й ознака занепаду української мови, що триває донині, - плутанина у вживанні розділових знаків.) За словами Авраменка, авторських розділових знаків у тексті немає. Пан доцент завів мову про варіативні розділові знаки - тобто про ситуації, в яких ці знаки можуть бути різними. І попередив: там, де кома, він робитиме короткі паузи; там, де тире або двокрапка, - довгі. Результат? Чимало знайомих, що писали Диктант, зізнавалися: всю увагу вони приділяли мало не хронометруванню пауз у диктуванні. Сам Диктант відійшов на другий план. Це було що завгодно, тільки не тест на грамотність. Дресирування - от що це нагадувало. Бо від аудиторії вимагали вживати ті або інші розділові знаки не в залежності від власних знань і власної грамотності, а від того, чи правильно вони інтерпретували тривалість чергової паузи, зробленої Авраменком. Не свідомо й переконано, а за методом: «Вгадав - не вгадав».

А тепер даруйте за велику цитату: «Минув час, і шістдесятирічний учений, на превеликий подив, читає в книжці Уїлсона, яка, можливо, потрапила йому до рук випадково, про те, що винахід, зроблений ним раніше, немовбито здійснили американці». Фух, нарешті доцитував. Так от, паузи в цьому реченні були скрізь короткими. Та й правила української мови в кожному з фрагментів цього речення - якщо взяти кожен окремо - вимагають уживати кому. От тільки в підсумку речення виходить таким, що кінці з кінцями в ньому не зв'яжеш. Перевантаженим, м'яко кажучи, виходить. Будь-який кваліфікований літредактор переробив би це речення на два окремих. Якщо ж зберігати його як цілісне, напрошується саме те, що зветься авторською пунктуацією. Тобто слова: «Яка, можливо, потрапила йому до рук випадково» - дуже варто було б або виокремити тире, або взагалі взяти в дужки - щоб бодай якось структурувати речення, «розвантажити» його.

А кульмінація настала пізніше, в ефірі понеділкової «Свободи слова» Андрія Куликова (ICTV). У програмі був репортаж зі студії, де писали Диктант віп-персони. Олександр Авраменко якраз перевіряв їхні тексти. І от його слова: «Тут мав бути знак оклику». Крапку замість знаку оклику було кваліфіковано як помилку, й із жертви було знято півбала. От тільки інтонація диктування в Авраменка скрізь була рівною. Патетичних вигуків він собі не дозволяв. Правила української пунктуації, зі свого боку, не містять вимог щодо обов'язковості вживання знаку оклику й саме його в тих чи інших ситуаціях в оповідних реченнях. Знак оклику є суто варіативним розділовим знаком за самим своїм призначенням. Принаймні, коли нам у школі диктували диктанти, в разі наявності в тексті знаку оклику вчителі завжди про це попереджали. Й ніхто не звинувачував їх у зловживанні, в підігріванні учням.

Оце й була концепція Диктанту національної єдності, висловлена мало не прямим текстом: «Вгадав - не вгадав». Диктанту, який краще було б назвати лотереєю, бо під час оцінювання справжні граматичні й пунктуаційні помилки мали таку саму вагу, як невдале інтерпретування інтонації диктора. Де замість суто мовних завдань розставлено звичайні пастки.

Фото - vpoltave.pl.ua