Нарешті у вашого автора відчуття того, що останнім часом телебачення живиться кінематографом та художньою літературою, перетворилися на переконання. Бо відбувається все не навпаки, як вважає хтось: мовляв, телевізійні новини та програми підкидають письменникам і сценаристам сюжети. Хоча ще відносно недавно, коли аз грішний працював рядовим журналістом на телевізійній «землі», теми традиційно бралися з газетних, журнальних або інтернет-публікацій. До речі, дві третини таких тем на виході виявлялися журналістськими вигадками, телевізійники мали облом, але то вже інша історія...

Попередній абзац - до того, що ноги, вуха, хвости та інші частини телевізійного «тіла» під назвою «Мільйонер. Життя спочатку» (проект стартував у ефірі «1+1» 3 вересня о 22.30) явно ростуть із роману Марка Твена «Принц і злидар», написаного в позаминулому столітті. А також, я сказав би - вже навіть із класичної, 30-річної давнини американської комедії Джона Лендіса «Їх поміняли місцями» з Едді Мерфі та Деном Акройдом. Ну, ще з не такої пам'ятної, але все одно досить пристойної стрічки того ж таки Лендіса з тим же Мерфі «Поїздка в Америку», яка вийшла п'ятьма роками пізніше.

Повторюся: всі три історії подаються як комедії. Причому голлівудські сценаристи, поза всяким сумнівом, експлуатують ідею Марка Твена. Або занурюючи багатого та успішного молодого чоловіка в злидні міських нетрів, аби той пізнав інший бік життя. Або ж африканський принц сам, із доброї волі, влаштовується прибиральником у фаст-фуд, щоб довести собі власну спроможність не спиратися на титул. Котрий дає йому все.

Насправді реаліті-шоу «Мільйонер. Життя спочатку» найбільш приросло корінням до фільму «Їх поміняли місцями». У кіно зла воля таких собі братів Дюків спрямована на те, аби перспективний менеджер, який має гроші, слугу, титул та багату наречену, опинився на узбіччі життя. Дюкам просто захотілося подивитися, чи дасть герой Акройда собі раду. Так само, як мусив собі дати раду на місці «злитого» менеджера гопник із вулиці, якого грає Мерфі. Правда, у пропонованому телевізійному проекті все теоретично по-чесному. Реальних мільйонерів запитують, чи хочуть вони спробувати на тиждень повністю поміняти своє життя й, так би мовити, вижити - і мільйонери погоджуються зануритися на соціальне дно. Маючи на старті 200 гривень у кишені.

Поки що перший епізод реаліті-шоу «Мільйонер. Життя спочатку» стартував успішно. На свій сором, я не знав про існування першого героя - автогонщика Вадима Нестерчука. Так само не знав, що людина незабаром після зйомок трагічно загинула, і серію команда, котра працювала над проектом, присвятила його пам'яті. Саме з цих причин на епізоді за участю Вадима Нестерчука зупинятися докладно не буду, аби зауваження не сприймалися двозначно. До того ж цей епізод, незалежно від сильної особистості головного героя, сам по собі викликає ті ж питання, що й наступний, за участю ресторатора Дмитра Борисова. Про чиє існування ваш автор теж нічого не знав до вівторка, 10 вересня, коли серія пішла в ефір.

Забігаючи наперед, відповідально заявляю: про одну з наступних учасниць проекту, Оксану Калетник, я чув. І дивитися програму за участю комуністки-мільйонерки принципово не буду. По-перше, в мене викликають тваринну відразу комуністи, в якій би іпостасі вони не поставали. По-друге, комуніст-мільйонер - це десь так приблизно, як легальний гарем Папи Римського. Здається, єдиним комуністом, котрий буквально слідував ученню Карла Маркса та, будучи міністром економіки, ходив у драних черевиках і не мав власного бізнесу, був Че Гевара. За що й канонізований на лівацьких футболках. По-третє, той же Борисов навряд чи партійний. А мені взагалі складно адекватно сприймати членів будь-якої партії в телевізорі. Проте якби на місці Оксани Калетник опинилася Вікторія Тігіпко, я напевне був би глядачем, але менше з тим.

Повертаємося до самого шоу. Умови його, як ви напевне встигли зрозуміти, надзвичайно прості. Багата й успішна людина занурюється в так зване реальне життя. Хоча, до слова, життя мільйонера - теж реалії, тільки зовсім інші. Маючи в кишені 200 гривень, треба знайти житло, влаштуватися на роботу, заробити на шматок хліба та ще й день відпрацювати волонтером. До речі, ця опція виглядає зайвою: волонтерство для заможного чоловіка - не гріх поза межами телебачення й ЗМІ як таких. Нарешті, в фіналі мільйонер, скуштувавши іншого життя, знімає лахміття, вдягає звичний брендовий одяг та обдаровує, мов Добрий Фей, кожного, хто, на його думку, того заслужив.

Особисто мене в двох показаних епізодах «Мільйонера...» прикували до екрану не самі герої та їхня боротьба за виживання, а звичайні умови українського життя, котрі навіть по телевізору виглядають екстремальними. Гаразд, Чернігів - обласний центр, моя маленька батьківщина, названий якось одним із найкомфортніших для проживання. Проте древнє туристичне місто виявилося для Вадима Нестерчука та й для мене, сто разів бувалого в Чернігові, де почалася моя практична журналістика, відкриттям. Виявляється, повна задниця може початися й там, уже за сто з невеличким гаком кілометрів від Києва. Але Красний Луч, де опинився з доброї волі Дмитро Борисов...

Якщо сюжет із депресивного регіону займає 3-5 хвилин екранного часу, це одне. Коли цілу годину - враження зовсім інші. За силою впливу на свідомість мешканця навіть не Києва, а просто обласного центру, локації, в яких переміщається Борисов, наближені до побаченого в документальному фільмі «Шахта №8». У мене навіть відпали одвічні питання, чи врятує мешканців Красного Луча книжковий магазин, кінотеатр або хоч якійсь замінник школи мистецтв чи естетичного виховання.

Але ці проблеми мусить вирішувати не Дмитро Борисов. І тим більше не канал «1+1». Для того існує влада, до якої - знову не стримаюсь! - належить згадана всує Оксана Калетник.

Натомість утішило інше: розмови про те, що роботи нема ніде, сильно перебільшені. Безробіття існує лише в уяві лінивих. Просто є важка й невдячна робота, котру мало хто готовий робити.

Але от що мені справді заважало - так це... телекамера! Дмитро Борисов уже обмовився, що формат, коли мільйонер змінює професію, дещо притягнутий за вуха телебаченням. Як глядач, готовий розвинути цю думку максимально. Телекамера створювала невідворотний постановочний ефект. Мимоволі підштовхувала до думки: нам показують художній фільм, тільки з непрофесійними акторами, а не документальну програму з міцною соціальною складовою.

Очевидно, автори проекту відчували щось подібне. Бо як не крути, а треба пояснити народу, чому за невибагливо одягнутим молодим чоловіком постійно ходить телеоператор. Що в цій особі такого особливого. Вихід знайшли: за легендою, кожен герой епізоду - звичайна людина, котра приїхала на нове місце знайти роботу й почати життя спочатку. Українці давно звикли, що Великий Брат давно стежить за всіма нами, холостяки ми, пацанки чи панянки, співаємо, міняємо й шукаємо жінок тощо. Ну, ще один телепроект, ну, покажуть по телевізору, як людина облаштовується на незнайомому місці...

Проте камера все одно має один невідворотний і абсолютний ефект: вона захищає. Хай дратує - але все одно береже. При ній люди, навіть матюкаючись в запалі, все одно стримують свої справжні темні сторони. Й ми мали змогу переконатися, що буває, коли люди не бачать телекамери, в єдиному на два епізоди випадку.

Мова про зіткнення Борисова з двома гопниками, щойно він устиг зробити кілька кроків по Красному Лучу. Глядачів чесно попередили: гопи камери не помітили. Не уздріли її й міліціонери, котрі загребли в каталажку не двох персонажів так званої кримінальної зовнішності, а самого Борисова. Повіривши, що він один напав на оцих двох лободзвонів. Подальше проскочило повз увагу глядачів: Дмитра випускають з міліції... не взявши ні копійки. Просто склавши на нього адміністративний протокол уже в присутності знімальної групи. За інших обставин мільйонер міг: а) бути пограбованим ментами, б) його могли побити та навіть зґвалтувати кийками, як це практикується у відділках, в) переночувати там же, в компанії декласованих елементів. Так переважно трапляється, коли поруч нема телевізійників.

Камера ж, даючи якісну картинку, супроводжує Вадима Нестерчука й під час побачення, максимально наближеного до інтимного. А Дмитра Борисова - серед ночі в гуртожитку, під час не менш інтимного процесу - випивки з новими сусідами. І теж викликає певне відчуття штучності того, що відбувається.

Насправді ідеальний варіант для подібних проектів - прихована камера. Проте якісної картинки вона не дає. Навіть якщо в перервах між спогляданням свинцевих мерзот нашого життя герой буде знімати сам себе, коментуючи черговий етап, або опинятися в інтер'єрі. Це та інше означає загальні домовленості про правила гри та поведінки та здебільшого - їх дотримання. Що, погодьтеся, частково спрощує задачу учасникам, поза сумнівом, цікавого проекту. Тобто мільйонер Дмитро Борисов та інші учасники проекту проживають все ж таки не зовсім те життя, котрим живуть наші співвітчизники щодня. Воно для багатьох набагато важче, прикріше, страшніше.

І лише не запланований ніким випадок із привокзальною гопотою (між іншим, дивно, що не показали їхніх облич, вони що, побачать себе й до суду побіжать?) доводить: справжнє випробування життям відбувається, коли поруч телевізійних камер і навіть фотоапаратів нема. Все інше - тією чи іншою мірою постановка, нехай декорації та локації цілком реальні.