Телевізійний хіт тижня – висловлювання депутата від Партії регіонів Василя Кисельова, який замінив Євгена Кушнарьова на посту візуального обличчя цієї політичної сили. Коментуючи обшук на квартирі Юрія Луценка,  він сказав, дослівно:

«Хто такий Луценко для нас? Да він ніхто, і фамілія його Нікак, потому что він сьогодні не політичний лідер, він лідер сьогодні громадської організації, він сьогодні не міністр як політична фігура, він сьогодні не депутат як політична фігура, він сьогодні ніхто, він громадянин такий же, як багато, як мільйони інших».

Обмовка за Фрейдом – і пропала багатомісячна робота із гламурування партійного образу. Жорстока штука – телебачення: тільки на мить утратив контроль за картинкою – і вмить розтиражували на всенький світ... Електронні писаки бісові.

Ребрендинг. Уже сьогодні

Підвів, підвів товаришів по партії пан  Кисельов! Зате віднині ми точно знаємо, що таке громадянин з погляду партії мільярдерів і мільйонщиків: ніхто і ніщо. Не маєш грошви, не маєш ваговитої посади – і тебе на просвіт не видко... І яка ж ціна усім отим ламентаціям про свободу совісті, права людини і тому подібні речі? Боже, як міняється риторика політиків у залежності від «точки сідєнія».  Й від режисури...

Шоу, в тому числі й політичне, не буває без дресури-режисури. Чимала кількість політиків і політичних партій має своїх іміджмейкерів, які ставлять їм картинку. У Партії регіонів вони, поза всяким сумнівом, є.  Й відтак не дивно, що  споглядання телевізійних «регіоналів» частенько провокує мелодраматичні емоції – від зворушення плакати хочеться. Ще під час передвиборної кампанії бабці кидалися чоломкати і обнімати Віктора Януковича яко спасителя Отєчества від «оранжевої чуми», від «нашистів», поборника народних прав і народного благополуччя «вже сьогодні». А ще  Віктор Федорович перед камерами регулярно демонстрував свою воцерковленість і боголюбіє. Не полюбити його, не повірити в нього не можна було. О, телебачення, ти великий гіпнотизер і великий утішник народних мас.

І що найсуттєвіше. Константою є один мислеобраз: можновладці є віддзеркаленням чистоти народної, його совісливості і моральних чеснот. З телевізійних екранів вони буквально волають: придивіться, та ж я – це ви, я такий же хАроший, як ви, плоть від плоті вашої. Не те, що «отщепенці» всілякі,  ніяк не поєднані з народом. Хіба вони можуть зрозуміти, скажімо, біль матерів, у яких погрожують відібрати синів і погнати на Київ? Для того лишень, щоби задовольнити політичні апетити Юрія Луценка... Хто скаже опісля такого пасажу з прес-конференції прем’єра, що він не турбується про націю, що не батько він рідний для неї?

Чому вибір «регіоналів» припав саме на Кисельова? Не доводиться сумніватися – причиною того є простецький фото-, а відтак і телевізійний портрет  депутата. Коли б не знати, ким насправді (за статусом) є наш герой, неодмінно подумав би, що це голова колгоспу (чи як там вони тепер називаються?), сільський бригадир чи, у кращому разі, будівельник, київська «ліміта» із якої-небудь провінційної глибинки. Тобто, кажучи словами самого депутата, «ніхто» й «ніщо» і «звати ніким». Отакий «пан Ніхто» і потрібен правій партії, справжньою метою діяльності якої є збагачення і примноження капіталів українських буржуїв-крупняків.

Колись Ролан Барт проникливо зауважив, що передвиборні фотопортрети (на листівках, «бігмордах» і т. п.) прагнуть відтворити представницьку природу виборів за умов пропорційної системи, коли  голосуємо за партійні програми і списки, а не за конкретного ім’ярека. З кандидатського партійного списку виймається пара облич, зміст яких навряд чи піддається раціоналізації. Отакі обличчя покликані замаскувати реальну політичну програму партії, показати, що її виражають люди, чия природа ну ажніяк не кореспондується з конкретно-партійною. Вони вийшли з народу, вони є народ, а не якась його частина (слово «партія», як відомо,  означає частину чогось).

Тим самим подібна метода є «знаряддям антиінтелектуалізму» (Ролан Барт), оскільки передбачає нищення найменших інтелектуальних процедур опрацювання наявної інформації. Політична складова, себто, справжня мета боротьби за владу, прибирається з очей. Декоративне обличчя декорує (даруйте за тавтологію) авансцену, а тим часом у глибині, за лаштунками, відбуваються події зовсім іншого штибу. Тому й дратують інтелектуали, які намагаються випрозорити, зробити видимим оте затушковане, отой тіньовий політичний капітал, утаємничене закулісся (відтак інтелектуал, за визначенням, завжди в опозиції до влади). Хочеться  по-більшовицьки або до стінки їх поставити, або ж, «на худий кінець», посадити в ракету чи пароплав і відправити куди подалі. Відтак не подивуймо тому, що протягом найближчих місяців (а, можливо, й тижнів) навіть записні  політологи будуть поступово витіснятися з телевізійного ефіру. Як це вже було за часів Леоніда Кучми, коли одна по одній були прибрані, зліквідовані аналітичні телепрограми.

Кажуть, Партію регіонів консультують американські експерти. Слід очікувати, що невдовзі буде складно знайти суттєві іміджеві відмінності між Віктором Януковичем і провідними заокеанськими можновладцями. Що й показала остання прес-конференція Януковича у прямому ефірі. «Вже сьогодні» прем’єр-міністр демонструє вишуканість манер у спілкуванні з пресою. Доволі вміло граючи роль політика, що претендує на звання «батька нації». І навіть суворого, але справедливого «арбітра» тієї нації. А в неділю, 25 березня,  5 канал катав сюжет про відвідини журналістами Януковича у його заміській резиденції в Ново-Петрівцях. Дача – скромняк, як по нинішніх часах. Розмова про родину: дружину (дочекалась з тюрми – тоді й оцінив її по-справжньому), тещу (на камеру поговорив з нею по телефону), потримав в руках гітару (не настроєна...). Словом, як у шкільному вірші про дєдушку Леніна: «З жестом суворим і простим, З усміхом мудро ласкавим...».

Не схожий на інтелектуала, не може, як Віктор Ющенко, докладно говорити про проблеми культури? А це ж хто у американців схожий, хто може? Їхні президенти навіть на географічній карті почуваються невпевнено, плутаючи Болівію з Бразилією і т.п. Головне, проникливий погляд, що демонструє волю і прагнення навести лад в країні. «Запам’ятайте: поки ми є, в Криму буде порядок».  Такий керівник не може не подобатися народу – за визначенням. «Будемо працювати в рамках закону...». І, тут же звучить сталеве «не допущу», «розберусь», «ми це з’ясуємо» (не якісь там хамізми «голови поодриваю», «мочить надо», а інтелігентно), Народне благо передусім, «первым делом – самолеты», а дєвушкі, культур-мультур всякий уже потім. Та й не царське воно діло, сказати по правді... Тонко, телевізійний образ відпрацьовано до найменших деталей. Ще б тим експертам попрацювати з Кисельовим... Втім, мабуть працюють, бо ж одразу після вікопомної заяви він на кілька днів зник із  телеефіру. Чекаймо удосконалень. Серйозні люди, не шелупонь якась – помилок не прощають, помилок не повторюють.

Два богатирі і Богатирьова

Стабільний соціум як мета, про що люблять говорити представники правлячої коаліції, передбачає і стабільний телевізійний іконостас. Його «регіональний» сегмент презентовано, окрім Кисельова, лідеркою фракції Раїсою Богатирьовою і Тарасом Чорноволом. І знов-таки відчуваєш тверду режисерську руку. Кисельов – тип народний, стійкий, укорінений у чомусь земному і побутовому. Схожий на мого сусіда (сусідів), не подивуєш, коли зустрінеш такого і в електричці.

На іншому полюсі – Чорновіл. Залишковий інтелектуалізм, залишковий моралізм («мені трохи ніяково говорити тут про цю ситуацію, бо вважаю дії Генпрокуратури недолугими»,- це його коментар щодо подій навколо Юрія Луценка на останній програмі Анни Безулик «Я так думаю» («1+1»); практично ті ж слова ми почули від нього і на програмі Савіка Шустера «Свобода слова», ICTV), виходець з націонал-патріотичного середовища. На відміну від образу Кисельова, Чорновіл зображує специфічну інтелігентську невкоріненість, невписаність у час і простір. Чужий він серед тих мільйонерів із «платежеспособными лицами». Одначе так само чужий і для середовища націонал-патріотів, яких «кинув». Багатьма вважається зрадником свого батька, В’ячеслава Чорновола. Проте  більшості громадян Східної та Південної України, передусім людям з вищою освітою, має бути симпатичним. Не повівся на політичні дивіденди «націоналістів», виявляє принциповість і щодо своїх теперішніх соратників. Його неабсолютна прив'язаність до доктрин є безумовним плюсом для сукупного партійного іміджу, аби не складалося враження, що «регіонали» – то лишень тупуваті чуваки з чековими книжками в районі пупа.

Образ Богатирьової вмонтовано точнісінько посередині між Кисельовим і Чорноволом. Це стало зрозумілим особливо тепер, після радикального, «вже сьогодні», покращення зовнішності депутатки. По-перше, жінка, із сучасним гламурним блиском і лоском, що має подобатися і молодшим поколінням: яко взірець. По-друге, взірцевим є і кар’єрний успіх «ділової жінки». Для громадян центральних та західних регіонів привабливим є також добре володіння українською мовою, попри донбаське походження. Словом, ефектне поєднання ідеалізму та прагматизму (в неділю, на 5 каналі, вона усе це й продемонструвала). Іноді Богатирьову і Чорновола підміняє (чи доповнює) Ганна Герман, в якій потроху назбирано усі названі вище риси, одначе не в збалансованому, «устаканеному» вигляді (не вистачає ні гламуру, ні інтелектуального блиску, ні іміджевої привабливості). Ще рідше – Ринат Ахметов в ролі багатія західного типу (як і чимала кількість російських мільярдерів).

Отакі три богатирі в «регіоналів». І дядько Чорномор, сам Віктор Федорович. Так що не лише  зміст політичних гасел і гроші пояснюють успіхи найбільшої буржуазної партії. Суттєвим чинником є точний і професіональний сценарій та режисура телевізійного спектаклю, чи то пак телесеріалу. Кілька партійців призначено на ролі телезірок, з урахуванням їх типажних особливостей та акторських можливостей. Іноді зриваються, іноді гонять не той текст... А ви спробуйте самі, у прямому ефірі, перед «прямими» телекамерами. Коли слово не горобець, за хвіст не піймаєш. Та загалом – все путьом. «Команда професіоналів» працює, хоч би там хто і що не казав. Тим більше, що діло наше, виборців, загалом теляче і у найближчому майбутньому місця наші – в глядачевій залі. Щоб ніхто не посмів штовхати під руку піаністові – він грає, як уміє.

Про кобеля

Минулий тиждень, одначе, для провладної партії був позначений не тільки успіхами, а й суттєвими втратами іміджевого порядку. Наступ на «вражі сили» місцями був ну надто вже прямолінійним. Телевізійна картинка демонструвала те із незворушністю електронного диявола. Мова не тільки про ляпсус Кисельова, а й про зняття з ефіру програми «Толока»  на Першому національному (як би там не було, а навряд чи хто зі сторонніх спостерігачів сумнівається, що це сталося за сигналом із Грушевського), ведмежий, за грацією, наїзд на Луценка, ще й з розігруванням антисемітської карти, переманювання депутатів інших фракцій, що виглядає просто огидно (десяток іуд, збитих докупи, це не так здорово, як вважають організатори дійства). Метода дій практична та сама, що викликала обурення значної частини українського суспільства у 2004-му. І викликає зараз – опитування, здійснене в рамках програми Савіка Шустера «Свобода слова», вперше продемонструвало чималий обвал рейтингу відтепер «національно єдиної» коаліції.

Надалі, аби падіння довіри не продовжилось, треба зробити щось одне. Чи позакривати всі (до одного!) телевізійні вікна й двері, й унеможливити «протяги» через суспільну свідомість небажаної інформації. Зроблять це запросто, випадок з «Толокою» це продемонстрував; і погрози Івана Бокія «Свободі слова», що не будуть сильні світу – себто, представники коаліції «національної єдності» – ходити до Савіка, так само.  Чи, навпаки, зробити свою політику прозорою і моральною. З трьох разів угадайте, який шлях оберуть...  Залежно від свого прогнозу готуйтеся до майбутніх випробувань. (До речі, до «ТК» дійшли розмови з досить перевірених джерел, що «Свободою слова» дійсно дуже незадоволені на Грушевського. У що це може вилитися – невідомо, але  у контексті вищезгаданих обставин вважаємо потрібним попередити про це наших читачів. – «ТК»).

Одне тільки на завершення теми. Честь нашої громади може порятувати лише особиста мужність – політиків і тележурналістів. Так уже було 2004 року, так може повторитися й нині. З політиками, боюсь, справа погана – один лише факт підтримки Віктором Ющенком закриття «Толоки» (наступні корективи суті справи не міняють) вичерпно характеризує наш «політик-ум-голова». Хто би сказав мені, чим цей жест кращий від вчинку осудженого Президентом Анатолія Кінаха? На додачу суперогидне шоу у виконанні двох начальственних дам з Національної телекомпанії у програмі «Свобода слова» – вони доволі артистично продемонстрували свободу від професійної гідності і чудеса  мистецтва підстрибування, в надії лизнути високе начальство. А чого можна чекати од Віталія Докаленка, який довів свої здібності реагувати на команду «Ату його (їх)!»? Дивишся на таке – жити не хочеться...

Допоки є незалежне телебачення – громадському контролю бути. За вами, хлопці й дівчата,  українські журналісти, Україна, саме ваше майбутнє. Втопчете в бруд свій завтрашній день – уже не відмиєтесь. Докаленко міг під час прямоефірної «Толоки»  на всю країну сказати про тиск на нього або про вимушену самоцензуру. Увійшов би в історію як порядна людина. А головне – подав би моральний приклад, якого так не вистачає нині. За крісло триматися – остання справа. З нього все одно висмикнуть – не сьогодні, так завтра. А «черного кобеля» вже не відмити «добела».

Гра за правилами

Тим часом мільйони громадян,  всі оті «ніхто й ніщо», продовжують жити своїм життям. І телебачення, бодай і не часто, намагається те життя відтворювати. Прагнучи визначити закони,  правила, якими скеровується повсякдення поведінка людей.

«Правила життя» – саме так і називається циклова програма каналу СТБ. Оповідки про конкретні житейські історії, які щораз увінчуються певним моральним приписом. Скажімо (СТБ, 20 березня), така ситуація. Дівчина з одного із сіл під Києвом виходить заміж за гарного столичного парубка. Мало не одразу після весілля той зникає. Потому з’ясовується: оженився він з однією метою – отримати у власність кусень землі ціною у півтори сотні тисяч доларів (!). Ну... Добре, що покриткою дівчину по світові не пустив, і на тім спасибі. Мораль сеї баєчки зрозуміла: кохайтеся, чорнобриві, та не з киянами. А головне – намагайтеся зрозуміти, дізнатися, що за людина вас «клеїть»? Будете нехтувати от сим правилом життя – із лохів ніколи не вискочите.

Все так. Тільки ж як бути  з неминучим і природнім дівочим ідеалізмом? Таке питання не ставиться, воно за межами подібного жанру. Бо йдеться про реалії нинішнього життєустрою, де правлять бал міркування суто прагматичні. Ось інша історія з «Правил життя» (СТБ, 19 березня). Молода пара має дитину, немовля. Аби хоч трохи розбагатіти, чоловік ту дитину продає. Чомусь думав, що дружина «акцію» підтримає. А вона... Словом, мусив викуповувати дитину назад. Сюжет, мало не повністю, відтворює історію, оповідану бельгійськими режисерами, братами Дарденами, у фільмі «Дитина» («Золота пальмова гілка» у Каннах трирічної давнини). Мимоволі виникає підозра, що тут ігрова постановка «під документ». Хоча це тільки підозра – в житті такі випадки справді трапляються. І знову фіаско ідеалізму.  

Ще одна історія, у центрі якої молода жінка. Завагітніла, партнер відмовився визнавати факт батьківства. Хотіла позбутися майбутньої дитини, одначе бездітна пара переконала подарувати дитя їм – за п’ять тисяч доларів. Оселили в себе, дочекалися родів, потому утримували ще кілька місяців... Не помітивши, що мало-помалу мати прив’язується до дитини. Потому вона зникає. Обурення  ошуканих бездітців...

Тут не завжди відрізниш фантазію авторів, можливо, й розіграну акторами, від документальної історії. Хоча в одній з історій  циклу «Рідні... до крові» (ті самі «Правила життя», СТБ, 25 березня), напевно що правдиво, викладені події. В селі на Тернопільщині бабця задушила хворого 14-річного онука. Був він хворий, на ліки йшло надто багато грошей. Зрозуміти такий ідеалізм немолода жінка не могла, й відтак «ужила заходів». В іншій оповідці 58-річний чоловік ретельно спланував убивство сина... Добре, що правоохоронні органи випередили його наміри.

Такі собі «достоєвські історії» – у тому сенсі, що великий російський письменник незрідка черпав щось подібне із самого життя (відомо, любив читати в газетах кримінальну хроніку). Телевізійна група СТБ, по суті справи, випроявлює на поверхні екрана  аморальну (здебільшого) сторону народного життя, загалом витримуючи режим об’єктивного спостерігача, навіть реєстратора. Водночас не забуваючи підводити глядача до простої думки про необхідність жити за правилами, жити по совісті.

Вірність моральному закону

Недільного вечора я покинув печене й варене на політичній кухні, і передивився кілька програм суто культурного змісту. Спершу  «Линию жизни» (РТР Планета, 25 березня), героїнею якої була наша Ада Роговцева. Передача форматом нагадує колишні, радянських часів, «Зустрічі в Останкіно» – герой програми сам на сам з «живою» аудиторією, яка вступає з ним у безпосередній контакт. Тут головне – персона: коли вона «на рівні», успіх гарантовано. Роговцева зачарувала – безпосередністю, щирістю, широтою культурних інтересів, рефлексією щодо своєї людської і, вужче, акторської Долі, Судьби...

Чомусь на нашому телебаченні подібні зустрічі є рідкістю. Пробурчавши подібну сентенцію, я переключився на український канал «Культура» (25 березня) і доволі швидко захопився програмою, де йшлося про відому театральну виставу «Про людей і мишей» Віталія Малахова (за твором Джона Стейнбека). Вдало дібрані фрагменти вистави, цікаві, змістовні коментарі режисера, акторів Наталі Сумської, Богдана Бенюка, Анатолія Хостікоєва. Ну, добре!

Й одразу потому «Культура» запропонувала (на жаль, із запізненням понад годину, що є вже звичним для цього каналу) програму «Віктор Некрасов: повернення в дім Турбіних» (режисер Сергій Дудка). Мало не 40-хвилинний монолог, з невеликими й доречними включеннями кінохроніки та фотографічного ряду, співробітниці Київського музею Михайла Булгакова Тетяни Рогозовської. 40 хвилин я дивився і слухав, не одриваючись ні на мить. Браво, Тетяно! Так знати і так любити свого героя, письменника Некрасова... А більше, виходить, нічого й не треба – талант знати і талант любити. Все. Чому ж такі люди рідко бувають на центральних, загальнонаціональних каналах? Риторичне запитання.

Близько півночі «РТР Планета» показала програму «Командор искусств. Ирина Антонова» – про легендарного директора Музею зображальних мистецтв імені Олександра Пушкіна у Москві.  Їй вісімдесят, а ніяк не скажеш – молодість, сильний інтелект, непідробний інтерес до всіх сторін життя. Уже 46 літ очолює один із найкращих і найбагатших за колекцією музеїв світу. В усі часи лишалася собою. Під кінець передачі цитує відому сентенцію Еммануїла Канта – про те, що найбільшою дивиною і загадкою є дві речі: зоряне небо над головою і моральний закон в людині. От він є той закон, чи його немає. «Я абсолютно верю в нравственный закон. И он во мне есть, потому и знаю, чувствую, где добро и где зло. Это не значит, что не ошибаюсь...».

Невже серед політиків таких людей немає – з отим самим моральним законом всередині? Тільки шлунок, печінка, нирки? Тільки тваринячий інстинкт виживання, визнання права сильнішого встановлювати правила твого життя? Як сумно... Спасибі Аді Роговцевій, Тетяні Рогозовській, Ірині Антоновій – ці жінки повернули мені втрачену було минулого тижня віру в людину і її здатність жити ідеями та ідеалами.

На фото – Сергій Тримбач.