Найбільший шок минулого тижня для мене – заклик головного редактора російського ліберального часопису «Московские новости» Віталія Третьякова спровадити за кордон всіх інакомислячих інтелігентів. Слівця такого, щоправда, він не вжив – одначе ж зміст був саме таким. «Я имею в виду, – пояснив Третьяков, – тех интеллигентов, которые лезут в политику, хотят перестроить все...».

А хто у човнику?

Свої погляди редактор колись (у часи Перебудови) суперпрогресивного видання озвучив у програмі Дмітрія Кисельова «Национальный интерес» («РТР-Планета», 18 березня). Говорили про роль інтелігенції в долі Росії. Цитували й великих, зокрема Алєксандра Солженіцина. Його відомий постулат про те, що російська інтелігенція живе у постійному очікуванні соціального дива. Друга її характеристика: зняття із себе будь-якої відповідальності за сказане й сподіяне. Третє – традиційне протиставлення себе обивателям, людям невільного духа і способу життя та почування. На додачу кваліфікування інтелігенції від Федора Достоєвського: «Малодушие, поспешность заключений...»

Все правда. Україна, звісно, не Росія. Наша інтелігенція, скажімо, чекає дива не тільки соціального, а й мовно-культурного. Ніяк не йде з пам’яті проект одного нашого режисера, який вирішив парою фільмів перекинути світ по обидва боки Дніпра – сходили б у кінотеатр й одразу заговорили б українською. А зовсім не наївний чоловік Олександр Довженко свого часу мріяв, аби Політбюро на чолі із самим товаришем Сталіним збиралося й обговорювало його фільм, приймаючи по ньому доленосні рішення. Зрештою мрія збулася – зібралися. Аби вишпетити Довженків сценарій «Україна в огні» так, що після того заледве живий лишився, «націоналюга триклятий».

А про безвідповідальність – так. Одного разу в Москві до мене причепилися: ваш високопосадовець, письменник (!) сказав, що газета «Известия» буде розповсюджуватися в Україні тільки за умови її перекладу українською. Моя відповідь була простою: сказав – і що? За п’ять хвилин потому забув про виголошене. Жодних наслідків той спіч не мав. Отак і девальвується слово, а з ним і довіра до «провідників» нації. Бо справді живуть із відчуттям, що вони самі по собі – це одне, а ідеологеми, ними продуковані, – зовсім інше. Можна проголошувати, скажімо, «злодій мусить сидіти в тюрмі» – і не гребувати нечесними засобами особистого збагачення. Класичний приклад відчуження «слова і діла». І так далі...

Учасники програми Кисельова говорили й про інші вади вітчизняної інтелігенції. Вона «вважає себе інтелігенцією тільки тоді, коли протестує» (політолог Алєксандр Ципко), неоригінально матюкається (Третьяков: «Звідки мат на телебаченні? Це інтелігенти повторюють слідом за бандитами»), з екранів телебачення годує народ «поросячим варивом» (соціолог, редактор журналу «Искусство кино» Даніїл Дондурей)... А ще – непатріотична, йолкі-палкі. «Так было всегда – русская интеллигенция космополитична», а тому її «надо изолировать от общества – гуманными средствами» (Третьяков). Словом, насправді виходить, що краще би тих інтелігентів посадити на пароплав (було вже у 1922 році, нагадав Кисельов) і відправити «за бугор». А років через десять нехай повернуться і побачать, як чудово живеться народу без інтелігенції. Особливо ж коли збережеться нинішня влада – з нею так здорово виходить, така любов, що подумати страшно про якусь там революцію. Тим більше – знову цитата із Солженіцина – «в революции объединяются революционеры, интеллигенты и уголовники». Словом, як казав товариш Ленін, «интеллигенция – это г...», а більше, бачиться, нічого.

Ну от, приїхали. Знайшли фактор нестабільності, – інтелігенція. Безвідповідальна, аморальна, непатріотична. І з «кришею», яка постійно їде не в той бік. Народ, у підсумку, мучиться.

З такою одвертістю у нас про інтелігенцію не говорять – ні на телебаченні, ні в пресі. Хіба що Дмитро Табачник, чию публікацію в газеті «Экономические известия» мені вже доводилося цитувати. Він так само посилається на Солженіцина, обзиваючи «нашу околополитическую интеллигентскую тусовку» слівцем «образованщина». Оскільки «не стремятся познать незнаемое», «не толерантны политически», і взагалі «не видят в Украине интеллектуалов и никогда их не увидят, поскольку для них интеллектуал – человек, разделяющий их взгляды, а остальные – янычары, пятая колонна, последствия ассимиляторской политики и т. д.»

Чи справді є такі в «навколополітичній» тусовці? Є, звичайно. І не тільки в секторі, описаному Табачником. Скажімо, пан Болдирєв – не хто-небудь, а заступник голови парламентського комітету з питань культури і духовності. Недавно, виступаючи на відкритих слуханнях у тому самому комітеті, він заявив (не дослівно, але посутньо), що ніякого українського кіно немає (ну, там мультики і документальне кіно трохи), а з художнього він знає тільки «Исчезнувшую грамоту» (так обізвав фільм «Пропала грамота»; не було ні Олександра Довженка, ні Сергія Параджанова, ні Леоніда Бикова...). Це «толерантність»? Ще «толерантніші» відомі заяви товариша Левченка з Донецька... Чомусь подібні виступи не дістають оцінок.

А ще хочеться запитати у пана Табачника, який був гуманітарним віце-прем’єром в останні два роки Кучмівського президентства: а оті «темники», які розсилалися на телеканали і в періодику, то прояв чого? Справжньої інтелігентності? Бажання чути інші думки? І не пригадуються з боку високого урядовця найменших протестів... Ви це освячували! А робите вигляд, що Ваше там не стояло. Це про почуття відповідальності...

То що тепер? Може, краще було би оцінювати нашу інтелігенцію не з точки зору однієї політичної сили й однієї ідеології, а інтегрально? І тоді стало би зрозумілим, що Іван Дзюба і Мирослав Попович, Вадим Скуратівський і Богдан Ступка аж ніяк не відповідають цитованим щойно характеристикам. От тільки не роблять вони погоди на телебаченні – роблять ті, хто і справді є тією «образованщиною». І з одного боку, і з іншого. Люди, чия мораль міцно припасована до товщини власного гаманця – чим більше в ньому грошей, тим менше гризот сумління. А власне люди культури, інтелектуали на телебаченні не потрібні (до речі, на російському телеекрані їх помітно більше). Та й ніде не потрібні. Чи ж випадково заблоковано бюджетне фінансування кінематографа? Чи ж не є закономірністю проблеми у сфері книгодрукування?.. Ні, інтелігенція багато в чому винна. Передусім та, що таки ходила у владу чи велику політику. Одначе ж істина є завжди конкретною.

«Бессодержательность – это трусость...»

Минулої п’ятниці мені довелося – в якості епізодичного персонажа – взяти участь у програмі Савіка Шустера «Свобода слова» (ICTV, 16 березня). Це була третя, здається, спроба автора програми запросити інтелектуалів. Попередні не виявлялися вдалими. Кінематографісти мляво дискутували, збиті з пантелику з’явою людей із інших світів. Січнева програма збіглася зі смертю Євгена Кушнарьова і зіскочила на малоцікаву суперечку щодо того, хто першим сказав «о-о»... Не вистачало драйву, а власне самої інтриги думки.

Останній випуск програми так само не віщував чогось цікавого. Росія очима українців, Україна очима росіян... Говорено-переговорено, писано-переписано, скільки можна? Та ще почали зі злободенного – мітингу під проводом Юрія Луценка у Харкові. Який забороняли, а потім дозволили, тільки не у бажаному «свобідному» місці. Чільники «Самооборони» на чолі з Луценком з’явилися на екранах телестудії і виглядали точнісінько як космонавти. Тільки що не «плавали» по «каюті» – земна гравітація усе ж спрацювала. Доволі точна, як на мене, вийшла картинка: наші політики і виглядають здебільшого космонавтами, що літають далекими орбітами і не вість коли повернуться на Землю.

Потому з’явився харківський мер Добкін і в рекламній паузі церемонно кланявся всім. До речі, реклама не дратувала – усі з полегшенням бралися пити воду, розминати кісточки і вступати в бесіду одне з одним. Яка, місцями, була навіть цікавішою ніж та, що в прямому ефірі. Скажімо, уже по закінченні мені вдалося поговорити з одним із кумирів моїх студентських років поетом Євгенієм Євтушенком. Мова йшла про кіно. Чого тільки не почув від нього... Він навіть із Довженком зустрічався колись, у Каховці (митець, як відомо, упродовж кількох років їздив туди, працюючи над сценарієм фільму «Поема про море»). Пообіцяв написати короткий спогад про ту зустріч. «А ты помоги мне найти японский фильм, который я тогда посмотрел вместе с Довженко...» І в кулеметному режимі перерахував свої найсильніші кіновраження останніх місяців. Здебільшого то були американські фільми. В Америці він викладає, багато часу віддаючи саме історії кіно. Улюблена стрічка – «Викрадачі велосипедів» італійця Вітторіо де Сіки. Пояснив: «Мое поколение вообще воспитано на неореализме... Люблю!» Те саме «люблю» було сказано про сам процес викладання.

Євтушенко та Віталій Коротич були серед основних героїв програми. Обидва добре римуються із самим поняттям «свободи слова», оскільки свого часу чимало зробили для її ствердження (Коротич – головним чином у ролі редактора журналу «Огонек» перебудовчих років). Закінчивши з харківськими перетягуваннями канату (традиційне «гир-гир», або «сам дурак»), Шустер перейшов до теми програми. Й запропонував дражливі висловлювання московського мера Юрія Лужкова у Севастополі. Не думаю, що то був кращий хід – передача могла сповзти у звичну риторику взаємних звинувачень.

Лесь Танюк відреагував жорстко, пояснивши, що передача Криму Україні 54-го року була не ідіотським вчинком «п’яненького» Микити Хрущова (як це незрідка зображають у Москві), а добре прорахованою акцією: півострів загибався без води... Відтак те, що говорить Лужков, є хамством і підлістю. Один із московських гостей, кінематографіст Валерій Рузін, завовтузився на кріселку й відповів, що столичний мер – чудесна людина і дуже переживає з приводу розвалу СРСР і долі кримчан. Просто ночей недосипає. І президента Владіміра Путіна росіяни заледве не боготворять, так що нічого на них баговиння вішати...

У мене одвисла щелепа – такої вірнопідданої промови від Рузіна, якого трохи знаю, я ніяк не чекав. Українцям куди звичніше чути лайки й образи на адресу чільників нації. Таки так, Україна – не Росія. Одначе ж далі слово взяв Євгеній Євтушенко і круто переклав стерно дискусії в інший бік. На нього взагалі було цікаво дивитися. Спершу він сидів скраю і напівобертом, гортаючи свою нову книгу. Було враження, що розмова не надто цікавить його. І справді, він оживав поступово. Під кінець просто сяяв, заявивши, що давно не почувався таким щасливим. Навіть відмовився полишити студію достроково, хоча Шустер милостиво дозволив (поет щойно прибув зі Сполучених Штатів).

Так от, Євтушенко виступив із довгою промовою, витканою з безлічі нюансів. Незважаючи на «стиляжний» одяг (строкатий піджак, кольорова краватка), він говорив серйозно і зовсім неманірно. Признався у своїх соціалістичних уподобаннях, які ще даються взнаки. У своєму космополітизмі й неприйнятті «націоналюг» – як із російського боку, так і з українського. Одвівши спробу Володимира Яворівського подискутувати щодо того, ніби націоналісти в Україні шляхетніші, бо з такими грубими і безпардонними заявами, як Лужков, не виступають...

Та все ж таки це телебачення. Не завжди запам’ятовуєш сам зміст розмов, зате добре – пластичну інформацію, що струменить у кадрі. Євтушенко явив нам образ вільної людини. Він хвалив Америку, хоча визнавав, що за це йому дістається на горіхи не тільки в Росії, а й у Європі. Закликаючи не формувати враження про американців по президентові Бушу. Важливий, справді, нюанс – ми часто так само судимо й про певну політичну силу: обравши пару-трійку «модельних» персонажів, а потім метаючи по тих опудалах дротиками (це ж з якої цивілізації?). Зізнався у немодній нині в Росії любові до України. Хоча, знов-таки, просив не думати, що Росія – на одне лице. Вона – різна... І все це поет говорив якось розслаблено, міняючи ритм промови, вимахуючи книжкою своїх віршів, жоден із яких того разу не прочитав. Вільна, вільна людина.

І – все, розмова пішла іншим руслом. Крапку цілком достойно поставив філософ Мирослав Попович, явивши зразок політичної і культурної толерантності. Судячи з усього, дискусія захопила присутніх у студії людей. Біля так званого вільного мікрофона, а потім і по завершенні ефіру, вони говорили про те, як сподобалася розмова. Передусім тим, що не було звичного протистояння політиків, чия озлобленість, вульгарність і невміння чути одне одного дістала всіх.

Я повертався додому і думав про те, чим же зламав хід програми Євтушенко? Так, духом свободи від будь-яких табу й обмежень. А ще – непов’язаністю з політичними доктринами, доктринерством, яке тупо реагує тільки на червону ганчірку чогось «ворожого». Колись французький філософ і політолог Реймон Арон назвав Сполучені Штати «пеклом інтелектуалів» – за антиінтелектуалізм і техніцизм в уявленні про те, що професійний обладунок людини мусить бути завуженим і спеціалізованим. До речі, опис ситуації у США середини 50-х дуже нагадує нинішній плин подій в Україні: інтелектуали перебувають у пошуках ворогів – хто вже з якого боку опинився. На відміну од британців, гасло яких виглядає куди симпатичнішим – «ми інші, ми не сприймаємо так серйозно наших інтелектуалів». Така позиція і дозволяє уникнути войовничого антиінтелектуалізму – усе відвертішого в Росії і все очевиднішого у нас. Таки багато що поєднує нас із росіянами.

Удома я розкрив одну з Євтушенкових книг. І прочитав: «Бессодержательность – это трусость / спину под грузом эпохи гнуть. / Предпочитаю неловкость, грузность, / но загруженность хоть чем-нибудь...». І – улюблене від давніх давен: «Идут белые снеги, / Как по нитке скользя. / Жить и жить бы на свете, / Да наверно, нельзя...».

В раю телевізійнім

А в четвер увечері було важкувато. Три канали з усіх сил претендували на нашу увагу. Власне, «Україна» не докладала для того зусиль – сам матч «Шахтаря» з іспанською «Севільєю» інтригував до кінця. Хоча я особисто мав сильне підозріння, що наші програють: коли прочитав, що Віктор Янукович прибуде на матч. Скільки ж разів ще треба спрацювати нещасливій прикметі, щоби прем’єр більше не наражав команду на поразку? Ну, не фартовий він чоловік – ще раз підтвердилося. Остаточно переконав у програші «Шахтаря» коментатор В’ячеслав Шарафутдінов – у той момент, коли наша команда забила переможний, здавалося, гол. «Все, ми виграли!» – заявив коментатор і, напевно, цієї миті здригнулися мільйони сердець уболівальників. Є ж така прикмета – не говорити щось подібне дочасно. Інтелектуал, туди-розтуди... Не вірить у прикмети, як і Янукович. У підсумку – програли. Раціо – штука хороша, та тільки не в грі. Політичній у тому числі.

А паралельно на «1+1» у програмі Анни Безулик «Я так думаю» буцались В’ячеслав Кириленко і Раїса Богатирьова, яка, треба визнати, виглядає добре з усіх точок зору. Навчилася тримати удар, не дратуючись і не гублячись при цьому. Із зовнішністю поліпшилися й манери – лідер фракції Партії регіонів виглядала чистісінькою тобі інтелектуалкою. Про Кириленка й говорити годі – європейського штибу вийшла розмова. В якій, щоправда, більше запам’ятався Олесь Доній – точними оцінками політичної ситуації в країні.

Й одночасно ж на «Інтері» Олександр Колодій («Подробиці з перших вуст») допитував Юлію Тимошенко. Звісно, суперників у неї бути не могло – про це й говорити лячно. Чи тому, що довелося стрибати з каналу на канал, чи за відсутності опонента-подразника, але лідерка БЮТ цього разу лишень повторювала звичні формули й гасла. Та й більше, бачиться, нічого. Одначе ж так само чудово виглядала. Гримери, стилісти, хто там ще – ось головні люди нині на телебаченні. І я там був, гримувався, потому мед-водичку пив. По вусах текло і щось до рота втрапило... Так, дивись, колись наше телебачення стане раєм для інтелектуалів.

На фото – Євгеній Євтушенко.