І знову Савік…

19 Березня 2007
3964
19 Березня 2007
17:34

І знову Савік…

3964
Два погляди на програму «Свобода слова» за участю представників російської та української інтелігенції.
І знову Савік…

Феномен програми Савіка Шустера «Свобода слова» (ICTV) не в тому, що її всі дивляться (як «оловяні солдатики»). Ну, це вже як «наше все» – ось так, і ніяк інакше. А в тому, що про цю програму постійно пишуть! «ТК» – зізнаємося чесно – вже навіть попереджала своїх постійних авторів, що не можна весь час відгукуватися лише на ефіри «Свободи слова». А вони все одно пишуть, лають, хвалять – і знову дивляться, і знову пишуть... Але найцікавіше, що їх, цих авторів, які постійно пишуть до «ТК» про «Свободу слова», відвідувачі нашого сайту постійно читають!

 

Отже, сьогодні у редакційній скриньці – дві нові статті, Наталі Катериненко та Сергія Грабовського. Відгуки на них – так і бути – опублікуємоJ

 

 

Стареющая культура

 

Наталья Катериненко, для «Детектор медіа»

 

В последней передаче Савика Шустера «Свобода слова» участвовали деятели украинской и российской культуры. Первое, что бросилось в глаза после приевшихся политических баталий, свойственных «Свободе слова», – способность каждого в студии внимательно слушать выступающего. Ни Михаила Резниковича, ни Виталия Коротича, ни Евгения Евтушенко никто не перебивал и не обвинял в страданиях украинского народа, как это принято во время обычного эфира Савика. И хотя речь шла о том, насколько нужна Украине Россия и наоборот, все же участники, независимо от их мнения «за» или «против», не совершали поползновений стереть с лица земли оппонентов.

 

Подумалось, что именно такой культурологический формат может стать новым дыханием этого проекта. Не зря народ, оценивающий дискуссию и подводящий в конце программы резюме, единогласно высказывался по поводу того, что было бы неплохо, чтобы в экране почаще появлялись подобные умные люди, а не намозолившие глаза, решающие свои интересы политики.

 

Второе, что глубоко поразило, – возраст наших культурных деятелей: им всем, скажем так, за сорок. Хочется задать вопрос редакторам программы, да и каждому гостю Савика: почему рядом с ними не было представителей тех поколений, которые будут решать вопросы культуры в Украине и дружбы (не только с Россией) уже в ближайшие годы? Неужели прав режиссер Андрей Жолдак (также, кстати, относящийся к поколению за 40), что старики заняли все доходные места и не пускают туда молодежь? А может, время такое – и на самом деле не рождаются талантливые молодые писатели, актеры, режиссеры, философы, литераторы и культурологи? Ясно, что это не так. Может быть, их – молодых и звонких – меньше, чем раньше, но они есть. Просто их не знают? Или почему-то вычеркивают из списков – мол, кто они такие? А ведь они те, кто говорит языком современным, имеют немалочисленную аудиторию поклонников и определяет культуру завтрашнего дня. Будь среди гостей кто-то из современных украинских писателей, к примеру, Ирена Карпа или Сергей Жадан, или литературный критик Анатолий Ульянов (частый гость 5 канала), или художники из группы «Р.Е.П.», или другие – возможно, что диалог поколений привнес бы в разговор больше красок, остроты и зрительских выводов.

 

 

 

 

Арії «московських гостей» на українському телебаченні

 

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників, для «Детектор медіа»

 

«Москва – це наше все». Як би там за роки незалежності не переконували себе і нас у зворотному маститі персонажі з числа літераторів, науковців, політиків, бізнесменів – але в разі, коли до Києва приїздить московський гість (не Жириновський чи Затулін, а хтось більш-менш схожий на людину) і починає розповідати щось грандіозне, то роти в більшості вітчизняної публіки відкриваються широко-широко. Принаймні, в тих, кому за сорок років і хто (йдеться про інтелігенцію) не має щеплення від «зачарованості Сходом» – чи то внаслідок участі в дисидентському русі, чи то завдяки справді європейській освіті, чи то просто – через наявність здорового глузду (про крайні випадки у вигляді фобій, пов‘язаних тільки з тим, що в осоружній Москві живуть такі собі кацапи, не йдеться). Отож, роззявляються роти, нашорошуються вуха й найабстрактніші та найбанальніші речі влітають у них, спричиняючи фурор у душах та розумах.

 

Причому йдеться не лише про так званий «простолюд», а й про чималу кількість згаданих літераторів, науковців, політиків, бізнесменів і т. д. – тобто, представників нотаріально завіреної еліти. А «простолюд» дивиться на цю реакцію еліти, та й собі радий старатися.

 

І добре, коли йдеться про більш-менш значного російського діяча культури, а якщо про якусь дрібноту?

 

От з‘являється у програмі «Людина року» (що її транслювала в запису ТРК «Ера») такий собі Ігор Демарін, екс-киянин, співак і композитор, котрий років із 15 тому переїхав до Москви з політичних (як він тоді казав) мотивів – мовляв, не може бути відірваним від могутньої російської культури. Поїхав – то й поїхав. Лаврів у Росії він собі не здобув, проте якось на життя заробляє. І раптом цей персонаж з‘являється у програмі «Людина року», розповідає, як він любить Україну і виявляється... лауреатом цієї програми. Ну, добре, може, людина змінила погляди, зробила за останній час щось грандіозне, чого ми не знаємо, – бо ж «люди року» – це справді визначні постаті? Але що ми чуємо? Співає Демарін 20-літньої давності пісню «Доктор Врємя», якою, власне, колись і здобув популярність. А що ще? А ще – «Заграніцу», отой пісенно-політичний памфлет проти незалежності України, з яким свого часу Демарін і відбув до Москви – мовляв, стало на Землі надто багато кордонів, життя від них немає (цікаво, невже тоді, коли існувала «залізна завіса», з кордонами все було гаразд?). І що робить наша елітна тусовка, напхана в палац «Україна»? Вона несміливо плескає Ігорю Демаріну – наче так і треба.

 

Ні, я розумію, організаторам шоу треба було привезти когось із Росії, щоби символізував дружбу двох держав. Взяли б тоді справді визначного літературознавця, московського професора Юрія Барабаша (от тому справді не гріх до рота позаглядати) чи історика Бориса Соколова, котрий розповів би нам, тупуватим, чим УПА вигідно відрізнялася від Червоної армії та Вермахту як тоталітарних армій. Але ні – треба притягти співучу подобу Лужкова, борця з «українським сепаратизмом», який, звісно, дуже любить Україну, більше того: можливо, просто не помічає, що поводиться по-хамськи, співаючи в Києві «Заграніцу». Та Господь із ним, одним хамом у Москві більше, одним менше – то їхні проблеми, наша ж проблема – чому в нас так люблять заглядати до рота в очікуванні істини тим, хто цієї істини висловити не здатен у принципі?

 

Складніша, мабуть, ситуація – з появою Євгена Євтушенка у «Свободі слова» на ICTV минулої п‘ятниці. Цей достойник культури має що сказати, і слухати його треба. Але – чи треба при цьому роззявляти рота й чекати, коли туди впадуть вареники вічної істини, не сміючи навіть делікатно подискутувати зі знаним московським гостем (котрий, утім, наразі прилетів зовсім не з Москви, а зі США, де він викладає в одному з університетів російську літературу)? Якщо навіть Платон перебуває на другому місці у порівнянні з істиною, то тим більше Євген Олександрович, попри всю повагу до нього. Надто вже багато банальностей було ним сказано і надто відверто демонстрував він, навіть того не помічаючи, класичний ліберально-імперський дискурс (не має нічого спільного, крім, хіба що, вербальної подоби з «ліберальною імперією» Чубайса; насправді є, образно кажучи, тонким шаром ліберальної свідомості, натягненим на міцну імперську підсвідому основу). Цілком імовірно, що Євтушенко, котрий у солідному віці зберігає юнацький запал і щиру молодечу цікавість до всього, що діється у світі, зрозумів би, якби йому хтось із вельми авторитетних учасників передачі спокійно пояснив оту ситуацію з імпліцитним дискурсом імперії. Зрештою, позбувся ж Лев Толстой самотужки будь-яких підсвідомих імперських настанов, коли йому вже було за 70! Чим потенційно Євтушенко гірший за Толстого?

 

Проте – не знайшлося, кому йому допомогти. А разом із ним – і «рядовим» глядачам також. Що, безумовно, викличе дурнуваті реакції з боку вітчизняної публіки, яка чомусь вважає себе щиро націоналістичною, насправді ж практично нічого не робить для побудови повноцінної структурованої української нації, хіба що лає на всі заставки москалів...

 

Ну, а коли Євген Олександрович почав, натхненний атмосферою ледь не обожнювання, розповідати, що ніде в сучасному світі демократії немає, так і захотілося спитати: а чому ж ви, в такому разі, сидите собі у США, а не в Росії? Чи тільки тому, що там більше платять, а чи ще й тому, що там ви вільні у своєму університетському курсі від тієї явної та неявної цензури (плюс самоцензури!), яка все більше лютує в Росії? Та ніхто, навіть у формі жарту, так не сказав. А даремно. Бо ж помітна різниця таки існує. Ба більше: цілком імовірно, що у США справді з демократією не дуже, але не в порівнянні з Росією, а з якоюсь зі скандинавських країн чи Ірландією з Австралією.

 

Власне, дуже жаль, що шанс, наданий присутністю справді поважного й розумного гостя з Росії на телепередачі прямого ефіру, не був використаний. Бо ж об‘єктивно йдеться про налагодження нормальних стосунків – спершу бодай на рівні частини культурницьких еліт – між колишньою метрополією і колишньою колонією. Навіть якщо не зважати на різних Путіних та Чубайсів, проблема це справді серйозна. Але розв‘язувана. Подивіться на Британію та США, Британію та Індію, Британію та Ірландію. В усіх трьох випадках маємо колишні метрополію і колонію, проте хіба не встановлений там нормальний діалог культур? Хіба британці комусь продовжують щось диктувати? І хіба їм заглядають у рота, наче пророкам апріорі, – не має значення, чи є їм щось сказати? Ні. Триває більш-менш нормальний (якщо в сучасному світі щось може бути нормальним) діалог культур.

 

У нас же, на жаль, не тільки так званий «простолюд», а й чимала кількість літераторів, науковців, політиків, бізнесменів і т. д., не може позбавитися комплексу вторинності і власної неповноцінності. Це видно, як то кажуть, неозброєним оком. І слава Богу, що є в нас такі українські буржуазні націоналісти (пишу цей термін без лапок, ключове слово – буржуазний), як Дмитро Гордон, котрі чітко, без підлабузництва, вміють (коли хочуть) проговорювати серйозні речі стосовно України та Росії. Втім, таких людей значно більше, просто їх чи не запрошують на такі тусовки нотаріально завіреної еліти, чи вони самі туди не ходять. Це сумно. Скажімо, я ніколи не бачив на всеукраїнських телеканалах Миколу Рябчука. І дуже давно бачив (на 5-му каналі, ясна річ) Тараса Возняка. Та й Вадима Скуратівського, з його вибуховим темпераментом та енциклопедичними знаннями, схоже, телебоси просто перестали зараховувати до вітчизняної інтелектуальної еліти. А от московських гостей – будь ласка. І добре ще, коли вони рівня Євтушенка. А коли ні?

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Сергій Грабовський, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3964
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду