Так, непізнаваним – Еммануїл Кант таки мав рацію, хоча власне про українців він чомусь не згадав жодного разу. Одначе безсмертне вчення великого філософа раз по раз згадуєш, дивлячись наше телебачення. Воно крутить безкінечний серіал про загадкові «речі в собі». Які, за тим самим Кантом, діють на наші органи і викликають в нас відчуття. Відчуттів тих може бути стільки завгодно – справі пізнання це не допомагає. Обсяг емпіричних знань зростає щодень, а теоретичного знання не виникає: «річ у собі» так і лишається «у собі». Непізнавана штука, виходить.

Кипить наш розум

Кант, бідака, не чував навіть про телебачення. Здавалося б, наявність камери, що дивиться у світ і випрозорює його, радикально міняє облаштування реального буття. Це  вам не примітивні емпіреї, коли пальцями матеріальчик жмакаєш, носиком нюхаєш... Електроніка промацує навколишній світ, який перетворюється на суцільне тобі реаліті-шоу. Експерти, всенародні гуру своїм всевидющим оком видають на-гора свої рецепти і висновки. Які часто-густо зводяться до одного: лікуватися треба.

 До речі, помітили, як часто минулого тижня з телеекрана лунала порада політиків один одному звернутися до лікаря? Враження колективного дурдому... «Речі в собі» радять іншим виповзти на світ Божий, аби зізнатися психоаналітику у гріхах і тим самим стати видимим і приступним візуальному спостереженню. Пригадуєте одне із чільних гасел Помаранчевої революції? Влада мусить стати прозорою! Кучмівська владна модель і програла, значною мірою, оскільки  вибудувалась в тіні і розсипалась, немов вампір, у проміннях вранішнього сонця. Телевізія і була тими променями... А може, вакциною, яку спробували прищепити владі. Наслідок відомий: влада запхалася ще глибше в тінь. Вона навдивовиж швидко знайшла засоби проти  тієї вакцини. Навчившись однієї простої речі – відбивати промені від своєї поверхні. Ніби ж світять на неї, ніби ж вона підставляє свої боки, навіть задоволено мружиться: сво-о-обода... Та тільки й по всьому.

Справді, напозір – стільки інформації... Один тільки 5 канал показує щотижня кільканадцять брифінгів, прес-конференцій, дискусій. Неодмінно «наживо», і це точне слівце –  нам кидається наживка: ковтай, холопе, сей емпіричний харч, бодай би ти луснув,  ми тебе із водиці й висмикнемо, коли час варити юшку настане. Скільки ми всього дізнаємося – і що воно ото нам помогло, пані, панянки і прерозумнії підпанки?

Скажімо, хто скаже мені, що таке «Росукренерго», яке нібито є посередником між мною, обивателем і споживачем газу, і російськими та туркменськими газотворцями? Говорять про те «EN ерго» багато, а воно як було «річчю в собі», так і лишилося. Або ще простіше питання: якими є статки Юлії Тимошенко, борця за всенародне щастя? Хотілося б знати, бо ж кажуть, що мільярдерша. Одначе Юлія Володимирівна щораз проноситься на мітлі над подібними запитаннями, які видаються їй від лукавого. Розорив її Кучма – ото і вся розмова. Скільки не дивись у телевізор – нічого не побачиш. Або – часто кажуть, що у списку Партії регіонів і відповідній парламентській фракції напхом напхано особистих шоферів і навіть секретарок. Кажуть, одначе я ні разу не чув і не бачив, щоби хтось із телевізійників (на відміну від журналістів інтернет-видань) провів дослідження на предмет хто є ху в «команді професіоналів». А заодно і в БЮТі, скажімо. І т.д. і т.п.

У недавньому російському фільмі «Відьма» Олега Фесенка (за мотивами Гоголівського «Вія») герой, наш сучасник, журналіст за фахом, знесилений боротьбою з відьомським начинням, вирішує зняти усе те дійство на плівку. Потому дивляться з поліціянтом  відеозапис. Сам герой бігає в кадрі, мов навіжений, а відьма не прописалась. «Пити менше треба!» -  висновок сторожа порядку. Себто порада та сама: лікуйся, нічого скидати  на нечисту силу  усі причинки і наслідки. Та тільки ж  бачив він ту відьмаку, посивів од її знавіснілості. А от відеоплівка не годна ту енергетику фіксувати – хоч ти плач.

І воно ж так. Дивишся, дивишся «Свободу слова» із Савіком Шустером, а на ранок піднімаєшся – нічого не второпаєш: про що ви, Мойсеї нації, учора гутарили?  При денному світлі усе виглядає по-іншому. Може, час трансляції поміняти? Як тільки сонечко зійде, хай би порозсідалися бесіди бесідувати (у російському слові «беседовать» «бес едет»; в українському варіанті нечистого змісту поменше, а все ж він присутній). Усе зводиться до взаємних образ (навіть зазвичай коректний В’ячеслав Кириленко не стримався, хіба що не вибатькував Інну Богословську: на її клікуху «Шаріков» обізвав женщину Еллочкою Людоїдкою). А на просте запитання «Навіщо перевибори і що зміниться опісля них?» конкретної відповіді ми не почули. Хоча аудиторії, присутній в студії, усе це видалося інакше і їхня підтримка ідеї знову піти на вибори, після повторного опитування, збільшилась. Так уже по півночі було, інші закони почали діяти.

А коли серйозно – усе менш зрозуміло, навіщо влаштовувати от сі кулачні бої. Що вони дають? Ну, півняче шоу, мабуть комусь смакує. Й імітація демократичного процесу, звісно. Незрозуміло й те, чому ведучі політичних ток-шоу уникають прямих запитань. Соромляться? То дайте слово простим людям в аудиторії.  Хоча політики уміють «речі в собі» утримувати за будь-яких умов. Скільки говорилося про те, що Юрій Луценко піднімає народ – і, мабуть, правильно робить – при цьому лишаючись у статусі радника Президента України. Вже вкотре унтер-офіцерівська вдова, яка саму себе відшмагала, пригадується. Одначе у відповідь на це запитання – нічичирк. Мовляв, а  що ж ви хочете, щоби Луценко без зарплати таку трудну роботу  робив, народ піднімав проти супостатів?  Словом, фонд зарплати Секретаріату Президента є водночас і фондом підтримки Великої Квітневої (Травневої і т.д.) революції. От се на плівці зафіксувалося, хоча сіркою й тхне.

У  програмі Анни Безулик «Я так думаю» (1 березня) Луценко постав проти правлячого коліціянта Володимира Сівковича. Останній виглядав  мляво і непереконливо: не оратор, уже який раз підтвердилося. Від нього очікували, що він колишнього міністра на чисту воду виведе, проілюструє фактами його «злодіяння». Натомість вийшло, як і у головного міліціонера Василя Цушка у парламенті: насмішив країну. На відеоплівці не лишилось жодного сліду свідчень про «злодійства».  

Добре, у мене як обивателя, питаннячко: виграєте ще одну революцію – далі що? Президент у нас проти бандитів виступав тільки на Майдані. У своєму палаці на Банковій він є президентом усіх українців – з бандитами включно. А їм жити так само хочеться, значить треба домовлятися. З канкрєтними пацанами розмова відомо яка. І тепер надто добре відомо, чим вона закінчується. То, може, хай пацани і далі правлять? Усе ж таки професіонали – дограбують  країну до останньої нитки, отоді вже почнемо жити. Нашому чистому й свобідному розумові так буде легше – з біленького аркуша почати.

З «Аврори» по Голівудові

На фоні наших безплідних і безглуздих телевізійних розборок церемонія вручення «Оскара» («Студія 1+1» показала її і начорно, у понеділок, і у відшліфованому варіанті в суботу; а ще ж була трансляція на каналі «Кіно») виглядала сімейним торжеством. Пригадується враження від давньої вже дебютної трансляції у нас оскарівського ритуалу – він сприймався, як наші капусники. Посереднього класу жарти, атмосфера клубу... Комеді-клаб, сказати б. Із домішками сентиментальності: плачуть, покійну бабусю згадують, дідусеві подарунки.

Нині усе це сприймається із знаком «плюс». Наші церемонії подібного штибу («Людина року», «Секс року», «Рокована Дурня»...) старанно копіюють оскарівську схему, одначе щось воно не складається.  Пояснення просте: не можна скопіювати атмосферу. У них це справді родинне свято, у нас досі не можуть позбутися холопської звички благодаріть партію і правительство (олігархічний клуб, мафіозну  структуру etc) за те, що біля твоєї будки щоранку виставляють миску з пійлом. Навіть коли й маму згадують – в очах стоїть собача дяка господареві.

Менталітет, одначе. Американець змалечку вірить у те, що все залежить від нього самого – з родинним вихованням, родинними генами включно. Відтак подячні слова покійній чи живій бабусі виглядають щиро. Бог, звичайно, допоможе, але за однієї умови: ти будеш несамовито працювати задля досягнення поставленої мети. У нас, як і в росіян, живе відчуття, що мало не все залежить від влади. Ми трохи змінилися на краще (зовсім трохи!), однак що буде завтра? Владімір Познер у програмі «Времена» («Первый национальный. Всемирная сеть», 4 березня) оприлюднив деякі підсумки соціологічного опитування. Десь із 90 % росіян не вірять (чи вірять зовсім мало) у свою спроможність впливати на прийняття державних рішень. Відтак і не бажають відповідати за щось у цьому житті. Нинішня українська влада напевно ж мріє саме про такий результат («сліпоглухонімий хохол – ось ідеал», як правильно формулює Юрій Луценко).

«Оскарів» вручають перед очима мільярдної телеаудиторії, а шоу, за будь-якими мірками, доволі скромне. Та й чи потрібні якісь зусилля, коли на сцену виходять «наживо» справжні кінематографічні боги? А  «масовка» в залі так само складається з мешканців екранного Олімпу. Головне у цій картинці – родинність (ще раз підкреслю) почуттів. Це хороші актори, але є речі, яких не зіграєш. Коли Меріл Стріп схоплюється з місця і радісно аплодує своїй суперниці, що перемогла, я – вірю їй. Можливо, це моя наївність, а може добрий акторський вишкіл (школа Станіславського і Михайла Чехова, як відомо, у США надзвичайно авторитетна). А все ж, а все ж... Або вийшли Джордж Лукас, Френсіс Форд Коппола і Стівен Спілберг і вручили Мартінові Скорсезе довгоочікувану нагороду (живий класик досі не мав «Оскара»). Чого тут городити – поновлена справедливість зволожує очі без додаткових зусиль.

І головне – жодних підозр у тому, що приз дістався внаслідок інтриг, кумівства чи чогось подібного. Те, що продовжує процвітати у нас і що, власне, унеможливлює щирість ставлення до «суперника». Як я можу ставитися до рішення журі чи комітету, коли є підстави вважати, що їхнє рішення було продиктоване зовсім не турботами про мистецтво, культуру як таку? Звідси й ноги ростуть...  

«Оскар» у нас – притча во язицях. Що, опосередковано, свідчить про комплекс неповноцінності. Ось, навіть ведуча програми «Кіно і Крапка» («Кіно», 4 березня) у розмові з акторкою Ірмою Вітовською (презентовано як «зірку серіалу «Леся + Рома»; скільки у нас тих «зірок»  - не порахувати), звичайно ж запитує: «А як би ти виграла «Оскар»?» Об чом ви, дєвушка? Хоч ніби й напівжартома, одначе ж не варто забувати про існуючу ієрархію цінностей.

Напередодні «Оскара»  програма «ТСН» («1+1», 25 лютого) підбила  підсумки українських гонів за золотавим американським дядьком. Показала в кадрі навіть приз Асоціації радіо і телебачення США, яким 1944 року було нагороджено український фільм «Райдуга» режисера Марка Донського. Приз, що колись породив легенду про нашого «Оскара». Досі це повторюють – навіть з пихою: ми, мовляв, перші в радянському кіно здобулися на такий приз. Повторюють навіть музейні працівники – журналістка «Плюсів» подзвонила мені з одного такого музею і розгублено повідомила, що її хочуть переконати: американська Кіноакадемія таки присуджувала «Оскара» «Райдузі» (хто не знає, скажу: фільм справді видатний, його вподобав навіть тодішній американський президент Франклін Рузвельт).

Ну що ти їм скажеш? Зрозуміло, не хочеться розлучатися з красивим міфом, який устиг прописатися у чималій кількості видань з історії кіно, навіть довідкових. Принагідно відсилаю  до свіженької книги Олексія Дунаєвського «Кино на пьедестале. «Оскар» и другие награды Америки» (Вінниця, «Глобус-прес», 2007, 874 сторінок), де все про це сказано. Уперше приз Кіноакадемії за кращий іншомовний фільм було вручено 1947 року (отже, доти такого просто не існувало!) картині «Шуша» знаменитого італійського режисера і актора Вітторіо де Сіка. Радянсько-російських «Оскарів» чотири – за фільми «Війна і мир» Сергія Бондарчука (1968), «Дерсу Узала» Акіри Куросави (1975, спільне виробництво СРСР та Японії), «Москва сльозам не вірить» Владіміра Меньшова (1980), «Утомленные солнцем» Нікіти Михалкова. Поки що все!

Кожна країна має право на висунення свого фільму. Цього року, як відомо, ми спробували стрельнути зі своєї «Аврори» (мається на увазі однойменний фільм Оксани Байрак). Нехай, коли б це не було виключним  проявом активності режисера і її найближчих колег. Усе ж таки  слід навести лад – фільм мусить висувати країна як така,  національний оскарівський комітет. В Росії він уже існує, в нас ні. Кількість продукованих стрічок у нас починає зростати, тож подібна інституція необхідна. Тільки коли в ній буде правити бал кумівство і обслуговування потреб «своїх» людей,  втраплятимемо у неприємні ситуації. І згадуватимемо неіснуючі нагороди. Один із можливих варіантів – залучення телебачення. Нехай члени комітету приймають рішення (докладно обґрунтовуючи його) у прямому ефірі. До речі, це був би і просвітницький, популяризаторський хід: мільйони глядачів щось би дізналися про поточний кіно процес в Україні. Він є насправді, а чи тільки подоба, імітація «жизні на Марсє»?

Імітуючи жертву

Уже згадувана програма «Кіно і Крапка» чи не єдина зосереджена виключно на українському кіно. За що їй честь і хвала. Одначе ж про останній випуск програми скажу щось менторське: ну готуватися ж треба, йдучи на зйомку. Запросили молодого режисера, а власне початківця Олексія Томашпольського. Показали його 5-хвилинну стрічку «Карло» – доволі цікаву і винахідливу, треба сказати. А далі було те, що називається «трьоп» – розмова ні про що. Ведуча, уже традиційно напівлежачи (надто помітно, що їй самій та поза украй незручна), ставить питання більш ніж поверхові: «А що вас відрізняє від інших? А який ваш стиль?...» Яке питання – така й відповідь: «Так,  відрізняюсь, у мене є свій стиль...».  Ну, дуже змістовно.

А щоб помітити, скажімо, наявність у стрічці фото, де майбутній режисер на руках у татка, так само режисера Дмитра Томашпольського (картини «Панове, врятуймо місяць!», Будемо жити!», «Усім привіт!» та інші). Що то значить, чим і ким є для Олексія його батько? Чи значить та вмонтована фотографія присутність автобіографічного мотиву – і в задумі, і в його реалізації? Одначе такі питання не виникають і я роблю однозначний висновок, що ведуча просто нічого не знає про Томашпольських. Погодьтесь, це дивно для провідниці програми про кіно... Невже її функція зводиться до лежання на дивані й імітації світської бесіди? «Чистий розум» тут вочевидь не годиться.

А в неділю на російському «Первом национальном» (4 березня) дебютувала програма «Закрытый показ» (ведучий Алєксандр Гордон). Простий банальний хід – зібрали знімальну групу фільму, кілька інтелектуалів до експертної групи (ті що «за» і ті, що «проти»), глядацьку залу. Невеличка інтродукція, потому фільм і його обговорення. Картину обрали із найгучніших  - «Изображая жертву» Кіріла Серебреникова, відомого театрального, а віднедавна і кінорежисера. Вона і на російському «Кинотавре» в Сочі перемогла, і на новому Римському кінофестивалі (де головний приз присуджує глядацьке журі), і викликала дражливі судження преси та глядачів. Так що вибір точний...

Трохи затягнутою вийшла програма, одначе цікавою. Недоброзичливці  звинуватили фільм у надмірі театральності. Доволі дивне звинувачення – в кіно це було завжди, його навіть ділять на два рукави: люм»єрівський, з ухилом у відтворення документованої реальності, і мельєсівський, орієнтований на щось фантазійне, дійство з театралізованими видовищними ефектами.  Серебреникову, на мій погляд, вдалося поєднати  перше з другим: доволі жорстку фотографію (чи відеографію, бо ж реальність документується міліційною відеокамерою, яку тримає в руках героїня Анни Михалкової) сучасної російської дійсності і театральну видовищність, вкупі із специфічною акторською технікою.

Вийшло гротесково і доволі безжально. Герой фільму, Валентин (Юрій Чурсін), та сама «річ у собі», яку скрупульозно намагається осягнути слідчий (Валерій Хаєв), моделюючи убивства, одне за одним, напозір нічим не інспіровані. Ну просто зайшов у туалет і вдарив ножем у горло – бо приревнував. А потім вирішив труп розчленувати. Тільки брудно було і туалетного паперу бракувало... Скільки не моделюй, скільки не придивляйся - нічого не можна побачити, найменших причин не видко. Хіба що якісь апріорні, додосвідні структури спрацьовують, душу налаштовують. Скільки філософів намагалось їх вирахувати, той же Кант, скажімо... Тепер от відеокамерою намагаються схопити.

То ж цілком обгрунтовано у фільмі задіяно сюжетно-образні коди від класиків - Шекспіра (частину дії розіграно у дусі «Гамлета») і Чехова. Може, вони щось там ухопили, фотку на пам'ять лишили? Скажімо, передфінальний монолог слідчого вочевидь відсилає до монологу чеховського Платонова. Фільм Микити Михалкова «Незаконченная пьеса для механического пианино» пригадуєте? (його, до речі, й поставили слідом – очевидний знак осмисленого програмування). Чи відсилання до внутрішнього мовлення героя так само Чеховського оповідання «Скрипка Ротшильда».  Де убогий гробовщик зненацька виходить на рівень вселенських міркувань про страшні втрати людської цивілізації. Тобто фільм інкрустовано коштовними каменями із споруд класичного штибу – і це спрацьовує,  загострюючи   пряму соціальну емоцію, виводячи її на рівень світоглядної драми. Ну справді, не можна так жити далі. Імітуючи життя, не живучи ним. «Чистий розум», що відсторонюється від потоку реалій, має великий ризик вилетіти у відьомські отвори в інші стратосфери...