На тлі постійних розмов про необхідність захисту однієї з мов (не української) у моїй державі, надання їй статусу офіційної, регіональної чи ще якоїсь, – слухаю українське радіо. Логічно ж: раз воно говорить у моїй київській квартирі (як, до речі, і по всій Україні) – значить воно українське ж!? Як у Франції – французьке, Англії – англійське, Росії – російське… Слухаю (зауважую сам собі) – на 16-му році після проголошення моєї держави незалежним суб’єктом міжнародного права.

 
Дивну ситуацію простежую: що менша за поширенням, якісним прийомом радіохвиля ( переважно це «середні» та «довгі» хвилі) – то більше в ефірі моєї батьківської мови. Що «крутіші», так звані високі хвилі, із широким якісним доступом – то майже всуціль чужа мова. Є там і моя, безумовно. Нею озвучується… «улюблена мною реклама» та «прокладки діджея» між іншомовних пісень. Ось така «рекламно-купівельно-продажно-прокладочна» мова. Потрапляють іноді й українські пісні. Але це треба з пару годин, не перемикаючи, прослухати все підряд, тоді, можливо, і пощастить.

 
А ще ж не так давно, під час проведення Національною радою з питань телебачення і радіомовлення «моніторингового процесу», українські пісні на «крутих хвилях» зустрічалися значно частіше. Чи їх не вистачило на подальший ефір, чи були ще якісь невідомі причини, але вже 23 лютого, на День захисника Вітчизни, звучить, чую, мова не наша. Хіба що… 23 лютого День захисника Вітчизни святкують не лише в Україні – то, може, так інших захисників, іншої вітчизни вітали українські радіостанції зранку до ночі?

 
А тепер уявляю собі, як ота, не моя мова, та отримає в Україні який-небудь статус… Чого тоді чекати у ефірі?

У нас непогана законодавча база у сфері електронних ЗМІ. Стосовно мови передач, зокрема, зазначено: для загальнонаціонального мовника – не менше 75% українською. Тут принагідно хочу зазначити, з якою наполегливістю радіокомпанії доводили свою належність до престижного статусу загальнонаціональних мовників. Їх, таких, у «крутому» верхньому діапазоні Національною радою визнано аж цілих 12!

 
Здавалося б, усе зрозуміло: статус отримано, тепер підтверджуйте високе звання національного. А не виходить. І тут, як рятувальне коло, з неба падає геніальне: МЕ-МО-РАН-ДУМ – угода між Національною радою і мовниками, така собі преференція на деякий час. Подивилися за результатами – знову не сходиться. Що далі? Тут я не буду оригінальним, коли підкажу ще одне «рятувальне слово» – У-НІ-ВЕР-САЛ! Але це вже буде схожим на профанацію.

 
І що залишається робити «національним» радіомовникам, аби не бути порушниками того ж таки національного законодавства? Правильно – лобіювати внесення змін до закону і прописати, приміром, відсотків так 10–15 українською (або взагалі цю статтю прибрати). Нема статі – нема порушення. Напрошується висновок: наші закони, що – «коригуються знизу» з урахуванням «побажань» мовників? Дуже демократично звучить! Треба тільки уточнити – МОВНИКІВ-ПОРУШНИКІВ! (А там, дивись, і телевізійники, «кабельники» підправлять власні норми, які важко виконуються…)

 
А хто ж формуватиме українську націю, якщо цього не зроблять загальнонаціональні мовники?! Яким чином українська мова поширюватиметься, набуватиме авторитету? Чи це завдання переноситься на майбутнє? Ми ж іще «молоді», нам же лишень неповних шістнадцять…

 
Залишається ще освітянам «почекати», а згодом повернути горезвісну «соціалістичну статтю», за якою батькам надавалося право вирішувати, якою мовою її дитина у школі буде навчатися… І все. Приїхали.

 
Атмосфера «чужого ефіру» зробить свою справу. А звідси – і мова спілкування, й офіціозу, адже все у цьому світі взаємопов’язано. Утім, так уже було. 1986 року, приїхавши в Суми на роботу в облтелерадіокомітет, я побачив жахливу картину: закривалась остання в місті українська школа, а 1987 року було закрито й останній український дитячий садок…

 
Нині є всі підстави говорити про небезпеку, яка, може, й не набула ще такого кричущого стану, але ціль, схоже, обрано – українська душа. Бо мова, як відомо, – це душа будь-якого народу, його унікальний код.

 
І в День захисника Вітчизни я особливо гостро відчув небезпеку і ствердився у переконанні, що Вітчизну нині таки треба захищати! З цим закликом і звертаюся до всіх, хто зараховує себе до свідомих захисників Української Вітчизни.

 
Микола Гриценко, керівник прес-служби Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення