Клацала журналістка Зіна Підалькіна своїм пультом та від політиків сахалася. «Набридло, – казала. – Остогидло». І щира правда була це. Минули ті часи, коли дівчина довіряла державним мужам. Минули й коли політичні баталії сприймалися, як детективні серіали.

Та раптом доклацалася до каналу ICTV з популярною програмою «Свобода слова». І присвячено ту програму було тарифам за комунальні послуги. «Йой, що діється!» – вигукнула Підалькіна, побачивши обличчя депутатів та зупинившись від стрибання по каналах. На жаль, втрапила не на початок передачі, та швидко збагнула, що ніц від цього не втратила. Бо й дурню було б із першого погляду ясно, що сьогодні депутати, які прагнуть в екрані фейсом світити, не турбуються про власний авторитет перед українською громадою.

Тож угледіла Підалькіна в студії Савіка Шустера розслаблених панів та панн, що, немов ті хазяї у своїй старій хаті, вели задушевні балачки про добробут народу, і вели їх вони без внутрішнього запалу та натхнення, як це було під час змін в Україні. Цей спокій насторожував дівулю. Їй здавалося, що ситість цю породжує не радість суспільного життя нації, а розподіл впливу, котрий наситив чиновників донесхочу. «А може, вони стомилися. Може, й їх дістала уся ця публічна катавасія?» – занепокоїлася Підалькіна, вдивляючись у доволі ненатхненні обличчя Савіка і багатьох депутатів, для котрих участь у подібних програмах стала вже справою буденною, а тому й нудною. Тож дівчина подумала, що проект «Свобода слова» вичерпав себе. Утім, перемикати програму вона не поспішала.

«Матір Божа!» – схвильовано скрикнула Зіна, й очі її полізли на лоба. У першому ряді сидів учасник тарифної дискусії (якщо дискусією можна було назвати те, що відбувалося у студії) і спав. Він закрив очі й закинув свою сиву голову назад. Це був депутат Олексій Кучеренко. Та тільки Зіна хотіла зарепетувати на усе горло з цього неприємного для неї видовища, як депутат жваво включився у розмову, і Підалькіна зрозуміла, що поведінка така – просто медитація на тему і сублімування депутатських сил.

Усе, що відбувалося в ефірі «Свободи слова», нагадувало фарсовий ряд із жанру довготривалого серіалу. Пан Добкін видавався вельми смутним П’єро. Хоч темпераменту той був запального, втім, саме як у відомій радянській стрічці про дерев’яного хлопчика, зводив брови на лобі, й вони виглядали, як стріха. Слова промовляв пан жалісливо. «Єслі всьо так красіво звучіт, – посилаючи звук у ніс, промовляв він, – Так складно получаєтся, зачєм вам, чтоби понізіть таріфи, понадобілся прієзд Юлії Владіміровни Тімошенко. Ілі ви счітаєтє, што здєсь сідят люді, коториє нічєго нє понімают?». Зіна, що хотіла спочатку поспівчувати бідоласі, відклала цю справу на далеке майбутнє і звернулася в екран: «Певно, ви, пане Добкін, не усвідомлюєте, що не тільки люди довкола вас усе розуміють, а й уся Україна усвідомлює, що сидить по вуха у лайні». Невідомо, скільки б дівчина кляла ситуацію в телевізорі, та на кін вийшов пан Черновецький.

Мер Києва був клоуном №1 у компанії. Не встиг мер слово взяти, як публіка студію оживила радісним сміхом. Дівчина ж, дивлячись «Свободу слова», відзначила, що у Черновецького, коли той не брав участі в розмові й мовчав, в очах можна було побачити дещо тепле і людське, а тому й привабливе. У такі ліричні хвилини роздумів той ніжно смикав своє праве вушко, і Підалькіна ледь не сконала від захвату. Таке милування київським героєм тривало недовго. Пан мер заговорив, а Зіна загигикала: «Краще б він мовчав!». Хоч і тримався Черновецький перед своїми колегами вільно й невимушено, хоч і не полюбляла Зіна чоловічі сальні анекдоти, та у випадку з мером не могла стриматися, щоб не провести аналогію між мовою мера та мовою анекдотичних білявих жінок із довгими ногами. «О чьом будєм говоріть, господін Чєрновєцкій?» – спитав мера Києва Савік Шустер, і запитання це викликало сміх до сліз як у гостей Савіка, так і в самого мера. Зіна не бачила сенсу в передачі слів мера, бо його промови можна було почути ледь не щодня по телевізору.

Єдиним героєм серед персонажів цієї смутної п’єси Підалькіна назвала би пана Суслова (виступ мера зі Львова, котрий здобув оплески і прихильність публіки, Зіна не бачила). Та той герой, на котрого дівчина звернула увагу, був молодим і в погляді його світилася надія на можливість змін. Принаймні, Підалькіній так здавалося. «Та не факт, що з часом у такій компаній цей молодик не змінить живий погляд на смішну маску», – зробила вона висновок.

Тотальна атмосфера неприхованого цинізму, що панувала в екрані, знову переконала Підалькіну в тому, що краще справжні серіали, ніж ті, де депутати займалися самоствердженням і самовпевнено вважали, що це Зіні цікаво. Атмосфера неуваги й неповаги, коли під час виступу одного відверто сміялися, перешіптувалися та зі зневагою перезиралися інші, настільки дістала, що Зіна збагнула: депутати не соромляться ні одне одного, ні українців-телеглядачів.

Хоча, правду кажучи, мужі таки бояться народу, пам’ятаючи, певно, події 2004-го. Про це свідчила їхня реакція на сюжет із міста Вишневе, де йшлося про те, що його мешканці, обурені високими тарифами, посадили міську раду на сцену і стежили за голосуванням її членів щодо цін на комунальні послуги. Обличчя в багатьох під час трансляції цієї показової історії стало сумним і незадоволеним, а пан Добкін у своєму виступі, засудивши дії народу, мовив, що депутати з Вишневого під тиском змушені були голосувати за зниження тарифів, а це недобре. І казав Добкін таке попри те, що в сюжеті мовилося не про застосування сили, а про прозоре публічне голосування. Зіна зробила висновок, що наразі ситуація може бути під контролем українців, та якщо цим не скористатися, шанс може бути втрачено.

Саму Зіну сюжет із Вишневого, навпаки, примусив веселитися. У ньому сам Савік Шустер несподівано визначив, ким є сьогодні чиновники. Після виступів можновладців із Вишневого, журналіст – автор сюжету звернувся до ведучого: «Савік, ми можем єщьо людєй послушать». «Да-да! Олєг, пусть тепер люди скажут». І ці несподівано кинуті слова адекватно відповідали ситуації. В обличчі більшості героїв-масок у студії важко було вгледіти щось живе. Навіть заклики «Поважайте старших!» (Литвин) та «Справжній мужчина ніколи не буде говорити про жінку в її відсутності» (Олександр Клюс – депутат Київради) звучали, як порожні звуки. Бо всім зрозуміло, що якої б ти статі, кольору шкіри та віку не був, мусиш служити народу, якщо поліз в депутати. А розбірки щодо статі чи віку цікавили Підалькіну ще менше. Утім, можна відчути, що судити депутатів безглуздо й немодно, а сміятися з них – однак, що танцювати на власній труні. Хоч і казав герой Ісаака Зінгера, що в цьому й полягає життя, та у випадку студії Савіка Шустера Підалькіна знудилася й пішла спати.