Два різних Костянтини Стогнії явилися останнім часом перед глядачами. Не те, що один був високий, а інший низький, не те, що один був товстий, а інший – тонкий.  Ні, фізична форма у ведучого програми «Чергова камера» на телеканалі «Інтер»  лишилася незмінною. Я б сказав – незмінно доброю. Йдеться про зміст передачі.

На початку тижня, що минає, автор цих рядків, як завжди, ліниво переклацував телевізор і натрапив на «Чергову камеру». Ведучий розповідав щось про те, як погано порушувати правила дорожнього руху і, здається, демонстрував нам наслідки – розбиту машину. Я пишу «здається», бо наприкінці тижня зловив себе на тому, що дуже важко пригадую – а про що, власне, розповідала та програма.

Я зразу погоджуся з тими, хто скаже, що не варто плутати витвори телевізійників з творами Фелліні. Зрозуміло, що твори працівників нашого «домашнього ящика» аж ніяк не призначені для того, аби ми смакували кожен кадр. Це все так. І, тим не менше, попереднього тижня я наскочив на «Чергову камеру» і  додивився її до кінця. Мало того, не без задоволення подивився шматочок, коли через два дні у той сам час наскочив на повтор цієї ж програми.

А знаєте чому? То все Шекспір винен. Певні річ, Вільям не власною особою явився нам із середньовіччя. Ні, автори програми придумали, як поставити її героїв перед вибором: бути чи не бути. Звісно, не в буквальному розумінні поставили на край життя. Йшлося про те, чи будуть люди дотримуватися моральних принципів за непевної ситуації, та ще й коли їх мало хто бачить. Точніше – вони  думають, що їх мало хто бачить.

Є така приказка: на миру і смерть красна. Коли за людиною стежить тисяча пар очей і людина про це знає – її поведінка буде зовсім іншою, ніж коли навколо нікого або майже нікого немає. І от уявіть собі – до вас на вулиці підходить дівчинка років шести і каже: «Допоможіть, бо мене чужий дядя забрав!». Що ви будете робити? Більшість героїв, яких знімали прихованою камерою, зверталися до «чужого дяді» із запитанням, чи це його дівчинка. «Чужий дядя», певна річ, упевнено підтверджував, що має до дівчинки безпосереднє відношення, брав її за руку і кудись вів. А перехожі цим і задовольнялися, хоча відчувалося – мало хто залишився без сумнівів щодо цієї ситуації. Я б із чистою совістю написав, мовляв, людей можна зрозуміти, адже іди знай – ти вступишся за дитинку, а тобі заженуть ножа під печінку та й годі. Я таке з легкістю написав би, якби не одна обставина. За дитину таки нарешті вступилися. І була ця захисниця зовсім молодою дівчиною, років двадцяти трьох – двадцяти п`яти.

Перед подібним вибором ставили наших громадян і в інших двох сюжетах. В одному випадку перехожі чули мобільний телефон, який дзвонив у кущах. Соромно сказати, але далеко не перший з них, піднявши апарат, відповів на виклик і погодився повернути апарат власникові. Це при тому, що в цій ситуації, на відміну від інших вони нічим не ризикували. Просто вважали, що знайшов – не значить вкрав.

Ще в одному сюжеті кишеньковий злодій на очах у пасажирів на зупинці тролейбуса залазив у сумку до жінки, витягав гаманець і йшов собі кудись швиденько. Тут теє далеко не кожен повідомляв про це жертву.

Без моралізаторства, без наїздів автори подали нам сценки з життя, хай навіть змодельовані, які спонукають нас над цим самим життям замислитися. При цьому їм не довелося винаймати додаткову техніку, або витрачатися на якісь особливі спецефекти. Сіли трохи, почухали собі репу, змоделювали ситуації - і вийшла дуже непогана передачка про життя. Вона продемонструвала, що не тільки ведучий прикрашає відзнятий матеріал. А й навпаки – відзнятий матеріал прикрашає ведучого.