Попередній мій огляд закінчувався словами: «Я просто закликаю, благаю телевізійників: не спускайте очей – ні з тих варварів, ні з інших, ні з нас самих. Інакше хтось нас та вб’є – чи той варвар, чи інший. А чи просто харакірі собі зробимо. Бо видовище, надто ж варварське, вартує того... Треба ж хоч у який спосіб почутися героєм».

Цей матеріал з’явився в «Детектор медіа» у вівторок, 16-го січня. Того ж дня участь у полюванні закінчилась для Євгена Кушнарьова трагічно. Та ні, я аж ніяк не віщун – простий збіг ланцюжка слів і рокованого ланцюга подій. Хоча за тим збігом прозирають і деякі закономірності. Дуже шкода яскраву, непересічну людину, жаль його рідних і близьких. Ще жити і жити б... Одначе смерть публічного політика провокує і на деякі публічні висновки. Хоча би для того, аби в Україні більше не гинули люди. І одне із запитань, яке спливає саме собою: чи не надто захопилися в Україні полюванням? На людей (скільки їх загинуло упродовж останніх місяців внаслідок «мисливських» пострілів), на птахів і звірів, братів наших менших... Причому полюванням поза всякими правилами і моральними приписами. А наша-ненаша еліта (чи то пак «політикум», як люблять вони себе називати) виявляє дедалі менше бажання визнавати ті правила. А вже про мораль і говорити немає чого.

Пам’ятай про смерть

Заголовний телевізійний образ тижня: на 5 каналі у прямому ефірі - прес-конференція Президента України Віктора Ющенка. Друга година дня. Раптом помічаю рухомий рядок, що закривавив нижню частину кадру: «Серце Євгена Кушнарьова зупинилося. Серце Євгена Кушнарьова...» В режимі нон-стоп. Зупинилося серце, але слово «смерть» ще не лягло на стрічку. Та вже струменить в ефір – як остання надія. Буває ж, що серце вдається запустити і людина (скільки разів ми бачили це в кіно) повертає із чорного тунелю назад, до світла.

Не повернувся. Одначе образ залишився жити в зіницях: говорить з екрана глава держави, а під ним біжить і біжить струмком рядок про смерть, яка вже ось, поруч. Як нагадування: хтось буде наступним. Коли лунає подзвін по смерті, пам’ятай – то й по тобі вже видзвонюють-плачуть небеса.

Смерть, як це не цинічно, виграшне видовище. «Інтер» суботньої днини показав американський фільм «Герой» (1992) Стівена Фрірза. Тележурналістка (Джина Девіс) творить міф, творить героя, який насправді не здійснював ніякого подвигу. В одному з епізодів вона, разом із телеоператором, вривається у приміщення. Господар радий допомогти: тут може бути труп. «Це ж така рідкість, щоби ви встигали раніше від поліції зняти мертвяка»,- радіє обиватель, він же типовий глядач кримінальної хроніки в телеефірі. Це він, отакі, як він, і замовляють убивства – слава Богу, тільки на екрані. Видовищ, давайте їм видовищ, бо вбивство чи нагла смерть є таким коштовним, розкішним шоу. Ми ж не ходимо на полювання, не ризикуємо життям – а це ж передбачено природою. Відтак брак адреналіну... То ж впорскуйте нам, і побільше, щоби ми попереживали, погойдалися на гойдалці мертвотного страху, після чого попили б чайку і вляглися додивлятися не додивлені досі сни...

Ні, у випадку зі смертю Кушнарьова наше телебачення загалом виглядало достойно. Принаймні у тих сюжетах, які я бачив (Перший національний, «Інтер», «Студія «1+1», ICTV). Не трапилося якихось негідних випадів і з боку політичних опонентів небіжчика. Усі ж розуміють: під Богом ходимо... Одначе журналісти спробували проаналізувати явища контекстуального, сказати б, порядку. Трохи привідкривши двері у «прихований світ» політичного бомонду. Ми дізналися, з якою зброєю політики ходять на своє улюблене полювання (не завжди тією, що дозволено; в от сьому трагічному випадку було так само). Що правила полювання вони часто-густо порушують – бо ж мачо, бо ж гуру - вони понад правилами для простих смертних. Запам’яталися слова одного з експертів (5 канал, 17 січня), який сказав, що пересічні громадяни значно рідше гинуть чи бувають поранені на полюваннях. Ну так вони ж ходять до лісу за харчем насущним, а велике панство – за підтвердженням іміджу «справжнього мужика» і господаря навкружного простору. Відчуйте різницю.

Христина Бондаренко (5 канал) виявила й містичні нюанси трагедії. Виїхавши на місце подій, зустрілася із жителями села, куди й мали прибути мисливці опісля полювання. Невеликий ошатний маєток (іншого слова не дібрати), який раніше належав іншому господареві. Його підстрелив охоронник – випадково чи зумисне, невідомо. Ой, ліпше не треба купувати такі господарства – чи ж треба про це розказувати нам, відданим глядачам усіляких трилерів і містерій, вигаданих і невигаданих, документованих телевізійниками? Уже кіно, з чітко окресленими жанровими параметрами. Не треба було виходити на полювання і в святкові дні – адже то був тиждень, що передував Богоявленню, Водохрещі... Отак невелике телевізійне розслідування дещо несподівано вибудувалося у певне мораліте: не порушуйте правил, бійтеся Божої кари, думайте про моральний бік своїх учинків. І вам воздасться...

Про смерть і документальний телефільм «Я умерла вместе с ним» (російський «Первый канал. Всемирная сеть», 16 січня). Власне, його мали б зробити українські телевізійники, одначе уже не вперше мусимо констатувати: наших подібний матеріал цікавить рідко. Документована телевізійна драма – ось вона, перед нами. Понад два роки тому пішов із життя визначний український кіноактор Кость Степанков (фільми «Камінний хрест», «Комісари», «Гадюка», «Захар Беркут», «Дума про Ковпака», «Два місяці і три сонця» і багато інших). Його дружина - знаменита, улюблена мільйонами актриса Ада Роговцева. Минулого року побачила світ її книга «Мій Костя», складена зі споминів, листів, віршів, авторами яких є не тільки Роговцева та Степанков, а й їхні діти, Катя і Костянтин. Це якийсь унікальний людський світ – оця сім’я. Окрема галактика... Власне, та книжка, наскільки я розумію, і послужила основою для створення фільму. Ніби ж про смерть, а вийшло – про життя, про любов, яка долає все і прогріває будь-яку мерзлоту.

А було її, тієї мерзлоти і мерзенності, чимало. Бо життя Костя Степанкова значною мірою похідне епохи, в яку довелося родитися, рости-виростати. Батько, Петро Волощук, був священиком, якого заарештували і, зрештою, стратили. За його наполяганням мати, задля порятунку дітей, зреклася чоловіка – навіть прізвище змінила, на дівоче: Степанко (потім долучилося й «-в», щоби краще вписувалося в контекст інтернаціонального життя). Цього, судячи з усього, Кость Петрович довго не міг вибачити матері...

А потім геніальний Амвросій Бучма помітив талановитого юнака і затягнув його у професію. Потім був роман зі студенткою Театрального інституту Адою Роговцевою – який продовжується й досі, уже по смерті одного з них. І це справді роман, з усім його багатоголоссям і поліфонією. Автори фільму, Марія Іванова і Михайло Афанасьєв, якраз і прагнуть відтворити побільше відтінків. Не цураючись, скажімо, розмови про схильність Петровича «до чарочки», а чи й зальотних любовних захоплень. Про це говорить сама Ада Миколаївна і дочка Катя (вона теж актриса, працює у Москві, у Романа Віктюка). Говорять так, що в мої зіниці б’ється сльоза.

Вони любили й люблять його, а відтак прощали і прощають ті польоти уві сні чи наяву. Вони дивляться на цю красиву рідну людину з точки зору моралі... А це значить уміння прощати, цінуючи те краще, що є. В чому терапевтичний ефект моральної людини? У тому, що хочеться й самому стати на подібну точку зору, хочеться й самому, даруйте за банальність, вийти за межі щоденних обмежень і регламентацій. Адже нічого дивовижнішого не знаємо ми, за знаменитою формулою Еммануїла Канта, від картини зоряного нічного неба і денного світла моралі, що струменить із людської душі. Чому от се видовище зустрічається так рідко на телевізійних екранах, чому більше ґвалтівна, жорстока смерть – навіть за умови її особливої розцяцькованої «краси», коли щедро розбризкується кров і ламаються кістки?

На тому ж «Первом канале. Всемирная сеть» (18 січня) запам’яталася програма Андрєя Малахова «Пусть говорят». Виглядає як кінематографічний трилер. В одній із сімей на Ставропіллі зникла 15-річна дочка. За кілька місяців потому її брат, 17-річний Діма Медков, зізнався у вбивстві. Відеокамера кількарічної давнини відтворює зізнання юнака: убив випадково, а потім, аби приховати, почленував і спалив труп. Все, крапку у справі поставлено, рішенням суду Діму доправили у психіатричну лікарню. Тільки через кілька років нібито загибла сестра об’явилась. Вона просто пішла з дому, образившись на матір... А що ж Діма? Його залякали слідчі: мовляв, не зізнаєшся, калікою зробимо, або й уб’ємо. От і взяв на себе...

Ця програма тримається не тільки на шаленій (часто - надмірній) енергетиці ведучого. В ній досліджуване явище дробиться на десятки скалок, розглядається з десятка точок зору. У цьому випадку це спрацьовує – дивишся з неослабним інтересом, тим більше, що у центрі справжня драма, навіть трагедія. Тільки найбільше запам’ятовується батько того нещасного Діми – очі, пропечені многолітнім болем, ламкі уста, що давно не усміхалися. Пара-трійка негідників зламала життя цілій сім’ї – й усі пішли на підвищення, виросли по службі. Порушили усі мислимі й немислимі правила й моралі і забезпечили собі благополуччя. Невже немає суду – хоча би вищого, Божого?

То в Росії, скаже хтось. Та ж ні, у нас те саме. Свідченням тому остання програма «Без табу» Ольги Герасим’юк («1+1», 17 січня). У чомусь подібна історія – невинну молоду жінку, матір трьох дітей, довели до смерті доблесні захисники правопорядку. І теж нічого їм за те не буде. Не віриться навіть в обіцянки адвоката, котрий у минулому сам зазнав, почім фунт лиха. Ну що він може зробити? Перед нами височить залізобетонний мур – і не проломити його нічим... Хіба що вірою в те, що людина моралі усе ж восторжествує – прийде у світ і відцентрує його належним чином.

На фоні Малаховської програми ток-шоу Герасим’юк виглядає мало не патріархально. Тут домінує ведуча, яка розмовляє з героями своєї програми (частіше це жінки) мало не «по-сільському»: «А він же Вам шо?... Ага!.. А Ви тоді ж як? А...». М’яка жіноча підсвітка імпонує, одначе не завжди – історії-то бувають просто жахливі. Тут одного співчуття недостатньо. Хочеться все ж таки, аби телебачення частіше згадувало, що воно, разом з усіма ЗМІ, є четвертою владою. І нею належить користуватися – жорстко і непоступливо (в кінці програми Герасим’юк щось таке і пообіцяла, принагідно згадавши про свої нардепські повноваження).

Судний день поближчав

Минулого разу я відзначив увагу телеканалів до очевидного (буквально так – ми бачили це в телевізійній картинці) злочину – нищення у Києві пам’ятки архітектури, Військового телеграфу. Не треба бути пророком, аби зрозуміти: фірмі, котра й подала інформаційний привід, нічого не буде. Лишалося тільки сподіватися, що телебачення не відступиться і продовжить тримати під прицілом камери (поки що тільки телевізійної) наступні події.

Не підвели, продовжили. Я бачив два новинні сюжети – ТРК «Ера» (здається, 17 січня) і «ТСН» на «1+1» (18 січня). Як і слід було чекати, мало не «повний отлуп». Навіть головний охоронник архітектурної спадщини Києва пан Кухаренко заявив (принаймні так можна було зрозуміти), що нічого цінного не знищили – так, сараї якісь. Зворушливо, коли згадати, що за кілька днів до того він же заявляв щось прямо протилежне. Незбагненно, коли врахувати, що директор заповідника «Київська фортеця» продовжує наполягати на скоєнні злочину. Одначе батьки міста (а серед них засвітився і один із сильно партійних християнських, ну как бы, демократів) його навіть слухати не хочуть. А справді, навіщо слухати, коли треба рятувати небідних людей. Відтак знову Гоголь пригадується: директор заповідника «льогко» підставляється у картинку унтер-офіцерівської вдови, що сама себе відстьобала. Цур їй, чи то пак йому, пек.

Не відводьте, не відводьте камери – ще раз благаю. Ми побачимо ще багато цікавого. Маленький прогноз – можливо, непоступливого директора вдасться умовити. Звісно, не перед телевізійними очима. А способи умовляння добре відомі – хоч, може, й не всі. Народєц у нас із вигадкою, що-небудь та й придумає. Одначе хочеться, хочеться вірити в те, що той директор (прізвище його, на жаль, не запам’ятав) належить до людей моральних і поля бою не полишить.

Моральною людиною в моїх очах (дай-то Боже не помилятися!) виглядає і Юрій Луценко. У програмі Анни Безулик «Я так думаю» («1+1», 18 січня) він виглядав саме так. На противагу міністру юстиції Олександру Лавриновичу, який стояв на позиції юриспруденції, не в змозі пояснити, чому, наприклад, змінився текст законопроекту про Кабмін по дорозі в президентський Секретаріат і т.п. Навіть приймаючи логіку правових документів, не варто забувати, що закон і мораль надто часто у нас заряджені по-різному. Діють правовими методами? Одначе чому при цьому порушують мало не всі обіцянки на виборах? Чому ламають існуючі противаги, внаслідок чого ми отримуємо багато в чому іншу інституцію президентства?

І – запам’яталося одне з питань Лавриновичу: «Чи є у нас процедура самозахисту для рядового громадянина?». І де ж при тому Міністерство юстиції? Де прокуратура – особливо в життєвих сюжетах, на кшталт тієї, що побачено в програмі Герасим’юк? Вони ж бо мусять стояти на захисті закону, а часто опиняються в зоні іншого права, телефонного. Хоча останнє важко довести... Отут і потрібна мужність і непоступливість тележурналістів. Приємними усмішечками життя не змінити.

Наші можновладці виглядають куди симпатичнішими, коли полишають свої високі крісла. Володимир Литвин, скажімо, чи Леонід Кравчук, який почав – таке враження – дистанціюватися від СДПУ(о). Останнього ми побачили і в програмі «Приховане життя» Наталі Мосейчук («1+1», 20 січня; тут він цілком актуально, на «злобу дня», оповідає про стрілецько-мисливські премудрості), і у цьогорічному дебюті «Свободи слова» Савіка Шустера (ICTV, 19 січня). Кравчук говорив вальяжно і доволі переконливо – особливо в частині критики дій Віктора Ющенка. Чи то внаслідок мало не повної відсутності депутатського та високочиновного корпусу в Києві (брали участь у похороні Кушнарьова у Харкові), чи то заради того, аби підіграти зацікавленості  хозяїна каналу – Віктора Пінчука – у дострокових  парламентських виборах,  у студію «Свободи слова» цього разу  запросили екс-активних політиків, які не увійшли до нинішнього складу ВР (Леоніда Кравчука, Володимира Литвина, Ларису Скорик), а у компанію до них - артистів та свобідних інтелектуалів, які, було зрозуміло, критикуючи можновладців, теж будуть несвідомо підігравати на користь думки, що треба нинішніх  депутатів «на фіг з пляжу» (В’ячеслав  Вакарчук, Євген Сверстюк, Оксана Забужко). Серед експертів теж були виключно представники творчої та журналістської інтелігенції. У такому студійному складі досить неоковирними виглядали  суто політичні питання Савіка Шустера  щодо дострокових парламентських виборів у контексті «холодної війни» між Президентом та прем’єром. Все ж таки не можна інтелектуалів так грубо використовувати на виконання поточних тактичних політичних завдань – ну дуже це кидається в очі! 

Що ж до нерва програми – то його створили  Оксана Забужко та Лариса Скорик – принаймні на її початку, коли заходилися висварювати одна одну. Було помітно: тут багато суб’єктивної неприязні. Хай би, тільки навіщо виносити те на багатомільйонну аудиторію? І тим самим уподібнюватися до політиків... Скажу одверто – сам пан Савік більше подобається, коли про футбол говорить. Може, й для «Свободи слова» дійсно щиро треба хоча б інколи шукати тем, які торкають мільйони людей, а не тільки знервованих політикою мужчин і женщин?

У фільмовій програмі минулого тижня відзначу передовсім показ мінісеріалу «Украдене щастя» Андрія Дончика (Перший національний). Далеко не прем’єрний, одначе краще, аніж катати нафталінні екранізації «дюмів». Фільм, як відомо, створено за мотивами знаменитої драми Івана Франка, тільки події перенесено в сьогоднішні дні. І як усе схоже...

А от інший вітчизняний продукт, телесеріал «Леся+Рома» (ICTV), який теж вже давно в ефірі,  я, даруйте, так і не зміг угризти. Пробую ухопити – не йде, хоч плач. Далі десятої-дванадцятої хвилини не втримуюсь – відходжу з миром. Кажуть, є люди, яким це подобається, кажуть, навіть бачили таких людей. Можливо, охоче вірю, бо ж компетенція моя тут украй обмежена. Одначе нічого, окрім співчуття акторам Ірмі Вітовській і Дмитру Лаленкову, у мене ця стрічка не викликає. Ну, надто вже примітивний текст пропонується акторам, надто прямолінійними виглядають ситуації. Щось на зразок ситкому «Родичі», що безславно прошелестів на Першому національному. Вибачте, мабуть у мене з гумором щось не теє...

Повертаючись до Івана Франка. Днями я дивився у театрі його ймення виставу за п’єсою Кліма (Володимира Климента) «...Посеред раю на майдані...» з Богданом Ступкою у головній ролі. Відтворено світ Франкової поезії, Франкового мислення. Класик постає багато в чому невпізнаним досі – думаю, не тільки мною. Тож на закінчення спишу кілька рядків з вірша «Ужас на Руси», який звучить у виставі і викликає подив персонажів: як угадав майбутнє, а власне, нинішню днину?

... Суд буде також для них відповідний:

Неук судитиме вчених панів.

Хто вкрав, а хитро – той вийде свобідний,

В цюпу – хто вкрасти хотів, а не вмів.

Красти, ошукувать всім буде вільно,

Чесний заробок – оце буде встид,

Злодія зловиш в коморі – постій-но!

Злодій тебе до уряду тащить.

... Голі пройдисвіти банк закладатимуть,

Щоб багачам дозичати гроша;

З голоду бідні утішно вмиратимуть,

Щоб була сита по смерті душа...

І так далі. Враження, що Франко нашого телевізора надивився. От тільки одваги у нього побільше. Так на те ж він і Франко, тому й читають його і через сто з гаком років. Хочете жити довго - поцінуйте його досвід...