Про те, що міжнародні новини – це «відстійник» інформаційного мовлення наших каналів, де не йдеться про якість та ексклюзивність новинного продукту, - вже не раз ішлося на сторінках «Детектор медіа» (говорили про це Ганна Гороженко, Олексій Бобровников, Віктор Заблоцький та інші). Виходу з замкненого кола «відео з Reuters із так-сяк перекладеним текстом → глядачеві нецікаво → немає рейтингів → немає бюджету → грошей вистачає лише на перелицьований Reuters» поки що не передбачається; але я не про те. Якщо придивитись до того, що все-таки (ну не можна ж зовсім без міжнародної інформації) пропонують нам інформаційні служби, стає зрозуміло, що деякі блоки міжнародних новин – це ще й «дикий захід», де навіть не створюють видимості дотримання професійних стандартів.

Та й для кого мали б створювати? Всі читачі, певно, знають байку про студента, який пише на десятій сторінці дипломної роботи якусь ахінею, впевнений, що викладач до цього місця точно не дочитає. Подібною логікою могли б (не смію стверджувати, що так і є) керуватись і творці міжнародних новин. Адже відсоток людей, що вільно орієнтуються у світовому інформаційному контексті, мізерний; до того ж, такі люди закономірно віддають перевагу першоджерелам – Euronews, CNN, BBC тощо. Решта ж, якщо навіть не мучаться, як анекдотична блондинка, питанням «то як правильно пишеться – Іран чи Ірак?», то навряд чи звернуть увагу, якщо в сюжеті іранське посольство переплутають з іракським, або Гватемалу – з Гваделупою. А кому потрібні дві думки про державний переворот на Фіджі (хоча глядачам 5 каналу пощастило-таки їх почути)? Хто в Україні може фахово прокоментувати цей переворот і допомогти глядачам зрозуміти, наскільки законними і вмотивованими є дії путчистів...? А Фіджі – це де?

Трохи краще телевізійники дають собі раду з новинами Росії, Білорусі та інших пострадянських країн, де ще послуговуються російською як «мовою міжнаціонального спілкування». Уважніше працюють з  Іраком (адже там щодня вибухи!), Ізраїлем та Палестиною, а також, звісно, Сполученими Штатами. Коли ж надзвичайний стан оголошено в Бангладеш, досить сказати, що в країні відбуваються якісь страйки та демонстрації. Які, чиї, ким організовані, за що виступає опозиція, за що – влада, і яка, врешті-решт, політична орієнтація влади в цієї країні – «читайте Інтернет». Я вже віддавна мрію побачити ґрунтовний сюжет про події в Непалі. Відтоді, як у 2001 році принц Дипендра перестріляв із «калашникова» всю королівську родину (що носила не менш екзотичні імена), телебачення майже не звертає уваги на цю країну, де десять років тривала громадянська війна, а торік повністю змінився політичний устрій. Сухі хронікальні повідомлення, якісь озброєні люди (солдати – чи повстанці?) на тлі індуїстських храмів – та й по всьому.

Гаразд, Бог із ним, із Непалом – він далеко. Молдова, натомість, близько. У грудні 2006 року в Гагаузії, прилеглій до української Бессарабії, відбувались вибори Глави автономії (Башкана). Чи стосується України національна автономія гагаузів, кількадесят тисяч яких мешкають компактно в суміжних із Молдовою районах Одещини? Чи важливий для нас факт, що лояльних до правлячої комуністичної партії кандидатів на цих виборах переміг опозиційний, та ще й промосковський? Чи чули ви хоч щось про це з українських новин? Хіба що у двох словах на «Радіо Свобода», та ще коротко на «Інтері».

Коли вже вітчизняні телеканали визначили певні пріоритетні країни, про які гіпотетичному глядачеві цікавіше й важливіше знати, - Росію-Білорусь-Казахстан, США, ЄС і деякі окремі європейські країни,  - то ставтеся сумлінно хоча б до новин звідти! Розумійте, що, коли Палату представників Конгресу США очолила сенатор-демократ Ненсі Пелосі, про це не можна повідомити двома фразами, одна з яких – «демократи радіють і святкують перемогу». Адже зміна, нехай часткова, влади в США  - зважаючи на вплив, який ця держава справляє на весь світ – це зміна, що стосується кожного! До того ж, є новини, які не лише варто знати, але й шкідливо не знати. Саме на ґрунті браку фактів про іноземні держави, зокрема ті, що їх у нас заведено називати «Заходом», квітнуть у нашому суспільстві розмаїті міфи й конспірологічні теорії, роздмухувані мракобісами й «натоборцями». Нарешті, не слід забувати, що спотворене, перекручене, незбалансоване, неетичне висвітлення подій у інших країнах може призвести й до дипломатичного конфлікту.  Як це сталося, зокрема, нещодавно через активне висвітлення у наших ЗМІ заяв оперативно прибулих до нас відразу після смерті Сапармурата Ніязова туркменських опозиціонерів.

Словом, до чого я веду. Дивився я ввечері 12 січня інформаційну програму «События» каналу «Україна». І ось що я там почув:

Похоже, на земном шаре не осталось ни одной «горячей» точки без участия США. Вслед за Афганистаном и Ираком, подопечные Джорджа Буша взялись за Сомали. Территория этой африканской страны ежедневно подвергается авианалетам американских ВВС. Свои действия традиционно американцы оправдывают поисками «Аль-Каиды», однако мишенью Пентагона становятся мирные жители. Тем временем на родине Джордж Буш подвергся шквалу критики в связи с его новой военной стратегией.

Таку ось підводку до сюжету про нову військову стратегію американської влади зробив ведучий Юрій Сугак. Мало того, що у цьому короткому тексті Сполучені Штати Америки звинувачено у брехні (оправдывают… однако) і цілеспрямованому винищенні мирного населення (мишенью Пентагона становятся) Сомалі. Ефектний «заспів» Юрія Сугака абсолютно не відповідає дійсності (статистика ООН за минулий рік свідчить, що у світі відбувається кільканадцять збройних конфліктів, і, щонайменше, у половині з них США участі не беруть). У сюжеті (на жаль, ми не маємо повного тексту) містилося і звичне вже посилання на анонімних «експертів», які щось там вважають щодо хибності стратегії американського президента.

Удари американської авіації по Сомалі – це, власне, новина ще 8-10 січня, і «ТРК Україна» вже давала повідомлення про це – в аналогічному тоні: «Американские военные снова убивают мирных жителей. Их ошибка в этот раз стоила жизней десяткам сомалийцев. Самолет ВВС США нанес удар по деревне на юге страны. Как утверждает командование, целью ракетного удара был лидер «Аль-Каиды» в восточной Африке и другие высокопоставленные члены террористической организации. Но авиация лишь сравняла с землей мирное поселение». Варто порівняти наведений фрагмент та філіппіку пана Сугака від 12 січня з тим, як подавали цю новину 5 канал, СТБ, «1+1» та інші канали. Там, звісно, не замовчували загальновідому інформацію про загибель мирного населення, називаючи, втім, її джерело – перехідну владу Сомалі. Але те, що ТРК «Україна» впевнено говорить про «помилку американських військових» та стверджує, що насправді загинули лише мирні мешканці сомалійського села, - та ще й визначає їх кількість, чого не змогла зробити місцева влада! - могло б свідчити про те, що в донецького каналу з’явився воєнний кореспондент на місці бойових дій, який бачив усе на власні очі і повідомив світові цю сенсаційну інформацію. Тоді – вітаю «Україну» з проривом!

А якщо серйозно, то вітаю з тим, що в американському посольстві не дивляться програму «События». Якби дивились – не було б нічого дивного, коли б у понеділок наполовину осиротіле міністерство Бориса Тарасюка отримало офіційну ноту протесту.

Часто доводилось чути від колег: причина того, що ТРК «Україна» - така, яка вона є, полягає в радянському гарті гендиректора каналу Геннадія Кандаурова. Навряд. Пам’ятаю, як 1991 року новини центрального радянського (!) телебачення висвітлювали війну в Перській затоці. Мене, як нормального десятирічного хлопця, цікавили танки, ракети й літаки, тож я не пропускав жодного сюжету про «Бурю в пустелі». І хоч було це «ще те» телебачення, з агітпропівською школою новинної журналістики, я не пригадую, щоб диктори й журналісти розтлумачували глядачам, хто «агрессор», а хто «террорист», хто «вероломный оккупант», а хто «воин-освободитель»… Отже, після десятиліть промивання мізків радянському телебаченню вистачило кількох місяців, аби досягнути бодай якоїсь збалансованості й безсторонності. Тепер на екрані нове покоління, яке знайоме з професійними стандартами й усвідомлює ціну нехтування ними. До того ж, і текст молодому Юрієві Сугаку писав не «реліктовий» Кандауров…

Свого часу на один із своїх публічних закидів на адресу донецького каналу я отримав вельми промовистий коментар: «Зато у ТРК «Украина» есть позиция!». Таврувати «американських агресорів» у Сомалі, вигадуючи кількість жертв і безсоромно підтасовуючи факти для згущення барв портрету нового «всесвітнього жандарма» - це, очевидно, теж прояв цієї позиції. Поки власник каналу бореться за те, аби стати «капіталістом із людським обличчям» і вийти на світовий ринок, а властитель душ цільової аудиторії – ручкається з Кондолізою, намагаючись сподобатись американській владі, ТРК «Україна» послідовно й рішуче засуджує державну політику США. І чомусь називає це «новинами»...

Цікаво, чи не збирається пан Сугак їхати до Сомалі – виконувати свій інтернаціональний обов’язок, захищаючи мирні хати сомалійців від звірячого вишкіру дядечка Сема? Оце вже, я розумію, була б позиція.