Британський кінорежисер Альфред Хічкок, який із початку 1940-х жив і працював у США, не має подібних собі. Його стрічки, які фільмами жахів у звичному сенсі не назвеш, стали такою ж невід'ємною складовою історії кінематографа, як фільми Чарлі Чапліна чи Франсуа Трюфо. Експериментаторство й ексцентризм були його супутниками в житті й кар'єрі від самого початку - від німих фільмів 1920-х і до останньої стрічки, комедії «Сімейна змова» (Family Plot), що вийшла 1976 року.

Майже без винятків сюжети найуспішніших фільмів великого режисера (1950-х і 60-х рр.) розгорталися довкола головної героїні, роль якої зазвичай виконувала красуня-блондинка - Ґрейс Келлі, Інгрід Бергман, Ів-Марі Сейнт, Дженет Лі чи Тіппі Гедрон. За збігом чи ні, але саме дослідженню цієї його схильності (яку ще можна назвати пристрастю) - обирати на головну роль подібну до богині жінку й під час зйомок розвивати дуже своєрідні стосунки з нею, присвячено відразу два нові фільми.

Це телестрічка, випущена американською компанією HBO, під назвою «Та дівчина» (The Girl) та кінофільм, знятий Сашею Ґервесі, з простою назвою «Хічкок». Фільми малюють достатньо відмінні картини майстра саспенсу й того, чим він керувався у своєму мистецтві. У телеверсії роль Хічкока грає Тобі Джонс, у кіно - Антоні Хопкінс, а роль пані Хічкок виконують, відповідно, Імельда Стонтон та Хелен Міррен.

Телефільм «Та дівчина» описує складні взаємини між режисером та актрисою Тіппі Гедрон, яка зіграла у фільмах «Птахи» (1962) та «Марні» (1963). З усіх блондинок Альфреда Хічкока саме вона мала найменше попереднього акторського досвіду - до співпраці з режисером вона була просто моделлю й розраховувати не могла на роль у фільмі вже тоді легендарного майстра.

Та коли почалися зйомки, виявилося, що режисер не лише хоче навчити її, як подавати себе камері. Він став (за словами самої Гедрон, яку після виходу у світ «Тієї дівчини» часто запрошують на різноманітні ток-шоу) нав'язливим, вимогливим, контролював і врешті-решт поставив її перед вибором: стати його коханкою або відмовитися від подальшої кар'єри. Актриса однозначно не відповідає на запитання інтерв'юерів про те, чи були в неї сексуальні зносини з Хічкоком. Вона лише каже, що він зруйнував її подальшу кар'єру.

«Хічкок» описує більш ранній період і непросте особисте рішення, яке зробив режисер 1960 року, зважившись знімати фільм «Психо», попри те, що не зміг заручитися фінансовою підтримкою жодної з голлівудських студій. Фільм став екранізацією книжки, що ґрунтувалася на реальних подіях, про серійного вбивцю зі штату Вісконсин, який протягом багатьох років жив зі своєю мертвою матір'ю, часом перебирався у її одяг і вбивав випадкових відвідувачів його самотньої оселі.

Сюжет був настільки жахливим, що голлівудські студії відмовилися давати гроші на проект. Хічкок, на тому етапі поважний і успішний режисер, пішов на незвичайний і ризикований крок. Він вирішив фінансувати фільм сам, взявши кредит під власний будинок. Тим часом у його дружини, чию роль у цьому фільмі грає не по роках сексуальна Хелен Міррен, розгортається флірт із не дуже талановитим, але наполегливим сценаристом.

Сам Хічкок таємно страждає від того, що ні Дженет Лі (пріснувата Скарлетт Йоганссен), ні Віра Майлз (по-голлівудськи прекрасна Джессіка Бієл) не звертають на нього уваги як на чоловіка, а вважають просто божевільним дідуганом.

Спільне в обох стрічках те, що вони описують ексцентричного генія. Відмінне - те, що Хічкок Тобі Джонса - жорсткий, або навіть жорстокий, маніпулятор, який знає, чого хоче, й готовий добиватися мети в будь-який спосіб.

Обманювати, знущатися й вимагати - це для нього не тільки дуже просто, але фактично приємно. Та маніпуляції врешті не для того, щоби зробити фільм кращим, а для того, аби задовольнити власні забаганки і поекспериментувати над людською природою.

Ентоні Хопкінс - набагато м'якший Хічкок, дивакуватий, із глибоко захованими проблемами і невпевненістю в собі, але в цілому - добрий і відданий своїй дружині й своєму мистецтву.

Очевидно, що історичну правду на цьому етапі встановити неможливо, та й чи варто. Чи зробив би Хічкок «Психо», якби на місці Дженет Лі була піддатливіша актриса, з якою він зміг би непогано проводити час у гримерці, а не віддана мати й дружина, якою була Лі на тому етапі? Чи виглядала б канонічна сцена на горищі у «Птахах» так само переконливо, якби на зйомках не використовували живих птахів, яких повторно кидали в Тіппі Гедрон протягом п'яти (!) днів, що пішли на зйомки цього одного епізоду?

Сієна Міллер, яка грає роль Тіппі Хедрон, розповідала в інтерв'ю, що багато спілкувалася з самою актрисою, аби зрозуміти і перейнятися її станом. І так, під час відтворення сцени на горищі в Сієну також кидали живими птахами. Щоправда, протягом години, а не п'яти днів, але вона каже, що їй і цього вистачило, аби набратися істеричної паніки.

Саме тому, що телефільм «Та дівчина» малює набагато менш компліментарну картину режисера, він видається чеснішим і справжнішим, тоді як кінопортрет «Хічкок» - глянцевий портрет, сповнений поваги і з хорошим освітленням та кольоровою гамою. Для повноти враження, напевно, варто подивитися обидві стрічки. З кінофільмом це набагато простіше, бо він невдовзі виходить на екрани України. Телефільм слід шукати в інтернеті - принаймні, у формі трейлерів чи уривків.

І слід тому, аби побачити двох різних Хічкоків: Тобі Джонса, який краще за Антоні Хопкінса передає монотонний голос і лондонський акцент режисера, тоді як Хопкінс із його відточеними у «Мовчанні ягнят» модуляціями виразів обличчя змушує співпереживати митцю, який потерпав від простого браку визнання і, попри комерційний успіх, завжди лишався чужинцем у Голлівуді.

Яким би інколи слизькувато-неприємним не було видовище взаємин Хічкока з його головними леді, який би шок воно не викликало, обидва фільми стають нагадуванням простої істини: що мистецтво - і кіно в тому числі, - завжди є вираженням невдоволення, внутрішнього конфлікту і, врешті-решт, болю. Як каже Хічкок у виконанні Антоні Хопкінса: «Коли ми тільки починали знімати кіно, у нас було дуже мало грошей і мало часу, але ми ризикували. Ми винаходили способи знімати фільми, бо просто були змушені це робити. Я хочу знову відчути таку свободу!»

І хоча самому фільму з його надто поважним ставленням до авторитету Хічкока такої свободи, власне, і бракує, ці слова підсумовують запоруку успіху мистецтва. Сцена в душі у «Психо» далася Хічкоку, його дружині, Дженет Лі, комітету з цензури Голлівуда, всій знімальній групі масою зусиль, як під час планування та зйомок, так і під час монтажу. Але після виходу фільму на екрани ці зусилля перетворилися на малопотрібну міфологію, тоді як сама сцена стала неповторною віхою в історії кіно, яку співчутливіша, нормальніша чи просто менш талановита за Хічкока людина просто не змогла би зняти.

Фото - gollivud.com