Протягом найуспішнішого за останні роки проекту українського телебачення «Танці з зірками» сайт «Детектор медіа» пильно стежив за всім, що відбувалося на  знімально-танцювальному майданчику проекту.  Ми дослідили технологію підрахунку глядацьких голосів,  наші експерти висловили свої оцінки якості втілення  формату Бі-Бі-Сі вітчизняними телевізійниками. Зараз готується до виходу черговий номер журналу «Детектор медіа», де ми продовжили аналіз феномену шаленої популярності  «Танців». Після завершення  проекту телеканалу «Інтер» - «Зірковий дует» - маємо намір підбити і загальні підсумки  «першого сезону» освоєння українцями нових для них світових форматів та подальших  перспектив подібних проектів на нашому телебаченні.

Сьогодні ж ми публікуємо дві точки зору наших авторів,  які надійшли  у редакцію  поза нашим замовленням.  Автори цих матеріалів пишуть майже у діаметрально протилежних тонах, та й теми їхніх виступів в «ТК» - власне, різні, окрім самого предмету аналізу – «Танців з зірками».  З далеко не всіма оцінками, що містяться в цих текстах, ми погоджуємося, більш того, дещо навіть вважаємо  занадто тенденційним…  Але ми публікуємо навіть загострені думки,  сподіваючись, що нашими читачами  та колегами-телевізійниками вони будуть сприйняті адекватно, як привід для дискусії.

Іншу точку зору читайте тут.  

Майже тиждень я чекав, що хтось в Інтернеті таки озветься і напише про це небуденне явище вітчизняного суспільного життя. Саме так, суспільного, а не тільки телевізійного. І зовсім не тому, що всю осінь щосуботи багатомільйонна публіка припадала до екранів, щоб співпереживати зіркам театру, естради та телебачення, котрі взялися наче не за свою справу – за танці на професійному рівні. І не тому, що пристрасті набирали й набирали градус, аж поки не вилилися у драматичному фінальному шоу та поляризації громадської думки навколо того, хто ж краще (не танцює, а просто краще!) – Могилевська чи Зеленський. Справа зовсім в іншому: «Танці з зірками» на телеканалі «1+1» виявилися зліпком, моделлю української демократії, і зокрема – нашої виборчої системи. Такої, якою вона була і, ймовірно, відтепер буде надалі. Хоча саме 1 грудня, коли виповнилося 15 років від пам‘ятного референдуму, так думати не хотілося б...

Найперше зауважу, що організатори шоу, схоже, ретельно уникали участі серед зірок політично заангажованих персон. А тим часом хіба так уже й неможливо було залучити до участі у проекті когось із депутаток-співачок? І чим не зірки, добре відомі всій Україні, Микола Томенко, Тарас Чорновіл чи Микола Катеринчук? Скажете, не можуть депутати стільки часу віддавати підготовці до кожного туру танців? А як з тими політиками, хто перебуває у «вимушеному простої» – Володимиром Литвином, Людмилою Супрун, Нестором Шуфричем? Змагання за місця в парламенті закінчилися, отже, чому не можна було повеселити люд видовищем знаних політиків, котрі щосили намагаються зобразити щось схоже на «ча-ча-ча»?

Ну, а якщо не можна з якихось міркувань запросити цю публіку до участі в конкурсній програмі, зробіть для них спеціальне шоу, присвятіть їм бодай пів вечора! Із джентльменською угодою – про політику жодного слова. Але, схоже, організатори шоу вирішили про всяк випадок підстрахуватися – бо на час його «збивання» ще не було відомо, хто урядуватиме в країні і чия розпальцовка буде вказувати геополітичний курс.

Та Бог із ними, з політиками, добре, що у нас «Танці з зірками» ідуть в ефір наживо, на відміну від аналогічного російського проекту, який іде в запису. Російських телевізійників зрозуміти можна. А раптом хтось прямо в камеру скаже все, що думає про вбивства Анни Політковської та Олександра Литвиненка, про мудру політику Путіна В.В. і взагалі – про найкращу у світі країну? І тут не діють посилання на те, що навіть у нацистській Німеччині телепередачі виходили в ефір наживо – тому нацисти владу і втратили, що не вміли належним чином, у стилі «суверенної демократії» вести ідеологічну роботу за допомогою телебачення. А от у нас «Танці...» – це прямий ефір. Поки що, принаймні.

Але виходить так, що творці цього прямого ефіру роблять усе, щоб утратити його й виходити в ефір у записі. Як і всі інші програми українського телебачення, якщо принципи голосування, втілювані «Танцями...», остаточно ствердяться в Україні.

«Остаточно» – це тому, що таке чи майже таке ми вже бачили.

Нагадаю, що все було побудовано – у порівнянні з російським проектом – майже чесно, бо майже все відбувалося у кадрі, тобто на очах не лише студії, а й багатомільйонної аудиторії. Сам танець, іскрометні (а часом і не дуже) діалоги учасників з членами журі, діяльність журі, їхні оцінки, - все виглядало контрольованим. Окрім однієї, дуже важливої фази – голосування телеаудиторії.

Ні, я далекий від того, щоб припустити «хімію» у підрахунку голосів – «хімія» полягала зовсім в іншому.

За правилами глядацького голосування, за кожну танцювальну пару з одного телефону – не має значення, мобільного чи стаціонарного – можна було відправити необмежену, будь-яку кількість дзвінків, себто голосів; так само і з SMS-ками. Мотивація цього правила його творцями обґрунтовувалася принципами справедливості: мовляв, в одній сім‘ї живе кілька людей, не всі вони мають мобільні телефони, а якщо мають, то не кожен, тому треба дати можливість всім проголосувати, тим більше, що симпатії у різних членів сім‘ї можуть бути різними. Воно начебто й слушно, тільки чому ж у демократичній Європі, скажімо, на конкурсі «Євробачення», діє зовсім інший, під цим оглядом украй несправедливий принцип – один номер, один дзвінок чи одна SMS-ка?

Утім, поки участь у «Танцях...» брала багато пар, все було наче ОК. Ясна річ, що Руслану Писанку глядачі «витягали» з останнього місця – бо ж як не підтримати народну улюбленицю, і хай ідуть під три чорти ті професійні судді! Хоча й на цій стадії «виборці», тобто аудиторія, розділилися на кілька категорій у прямій залежності від розміру своїх статків: на тих, хто мав тільки стаціонарний телефон, на власників мобільників з лімітованим часом та на тих, для кого лімітів часу і грошей не існує.

Хоча що там такого зробиш за ті пару годин, поки йде голосування? Ну, відправиш кілька десятків SMS-ок, але ж і симпатики інших пар щосили працюють, якось воно у підсумку згладжується.

Коли ж лишилося чотири пари, ситуація змінилася. Мої домашні намагалися додзвонитися зі стаціонарного телефону (кожного разу йшлося про голоси на підтримку різних учасників) – жодного разу не вдалося, аж до фіналу. Очевидно, лінії просто «перегрілися» і не встигали приймати дзвінки. У цій ситуації в очевидному виграші виявилися власники мобілок – вони могли неодноразово «скинути» свої голоси на підтримку улюблених пар. А це автоматично зробило глядачів абсолютно нерівноправними – одні взагалі не могли з технічних причин віддати навіть один голос за «свою» пару, інші ж могли це зробити кілька десятків разів, якщо не шкодували грошей.

Але апофеозом голосування-по-зірковому став фінал, коли глядачам була відпущена ціла доба на дзвінки. І тут уже все визначали гроші, і тільки гроші. Бажано – грубі гроші. Адже далеко не кожен фанат Могилевської чи Зеленського міг дозволити собі відправити кілька сот SMS-ок чи зробити кілька десятків дзвінків з мобілки (як і перед тим, стаціонарні телефони страйкували). Якщо ви думаєте, що я щось вигадую – візьміть «Газету по-киевски», стаття «Наша взяла!», де кореспондентка гордо сповіщає, що в числі 728 тисяч SMS-ок за Зеленського були і її сім десятків, і про настанови за лаштунками конкурсу – «завтра берем мой безлимитный – и пока батарейка не сядет...», і про зізнання: «Вы сколько смс-ок за Зеленского отправили? – интересуюсь. – Всё, что было на счету. У меня безлимитный, так жена и дети всю ночь и под утро отправляли, пока я не уехал». І так далі.

А тепер скажіть, будь ласка: це вам нічого не нагадує? Вкинуті в урни пачки бюлетенів, невідь де віддрукованих за добрі гроші, проплачені автобуси з проплаченими гевалами, котрі приїздили, давали купу відкріпних талонів і голосували по десять разів на десяти дільницях, «каруселі» на підході до урн... Було це чи не було? «Махінаціям – ні! Ні брехні!» – повсюдно співали тоді пісню, яку зараз більшість співгромадян, схоже, не любить згадувати й активно бере участь у виборах «з гречкою та тушонкою» або з десятками SMS-ок з одного мобільника. І не треба казати, що це тільки шоу – бо ж звичка до принципів голосування виробляється не тільки на виборчих дільницях, головне, вона виробляється у повсякденному житті. Не випадково росіяни не протестують проти майже повної відсутності прямих ефірів на своєму телебаченні – для них норма, що все публічне життя має йти «у запису», підрихтоване й поправлене «компетентними органами»...

«Одна людина – один голос». Це абетка демократії. Але чомусь організатори «Танців із зірками» пішли іншим шляхом.

А тим часом людина, котра за 120 років до них теж пішла іншим шляхом, вважала, що мистецтво у буржуазному світі повністю залежить від грошових мішків, і мірою чийогось таланту є обсяг цього мішка. А ще ця людина вважала, що на виборах голосують гроші, а не виборці, і сила кожного голосу вимірюється кількістю грошей, які носій цього голосу має на рахунку. Панове організатори «Танців...», не змушуйте думати, що Володимир Ульянов-Ленін мав таки рацію – і бачив вас крізь століття. Бо ж добре відомо, чим закінчується розвиток подій у тій чи іншій країні, коли цей розвиток раптом починає підтверджувати ленінські політичні ідеї...

«Одна людина – один голос». Повторю це ще раз. У нашому випадку таке правило має формулюватися «один телефон – один голос». Хоча це і невигідно тим телефонним компаніям, які, безумовно, радо підтримали ідею «дзвони, доки не посинієш». Але це буде вигідним суспільству, яке не будуть привчати до «виборчої проституції» як норми життя. І без «Танців...» є кому привчати до цих норм.

І на закінчення – про журналістів. Якщо правда те, що написала «Газета по-киевски» про залаштункову настроєвість телевізійної об’єднаної команди «Стар медіа» та «плюсів», яка обслуговувала фінал «Танців із зірками» («редакторы, гримеры, костюмеры, исполнительный продюсер – все в майках с фотографией Зеленского и Шоптенко»), то телеканал ще раз підтвердив найгірші оцінки своєї репутації. Панове, ви можете мати свої симпатії, ви можете вільно голосувати за пари, які вам подобаються, але публічна демонстрація таких настроїв – це тиск на учасників змагань і на суддів. Це – агітація у день голосування. Ну, а аргумент журналістки згаданого видання, що, мовляв, Могилевська справді класно танцювала, але «Зеленский весь насквозь юморной и позитивный» зайвий раз нагадує, в якому політичному просторі ми всі живемо і за якими критеріями значна частина електорату обирає депутатів і президентів. Шановні, головним критерієм мала стати техніка і краса танцю, а не гумор і «позитив»! Як на мене, обидві пари в фіналі були приблизно рівними за цими критеріями, але якщо більшість глядачів оцінювала натомість гумор і красу ніг, то чи взагалі доросла наша публіка до права обирати і бути обраними?

Тим більше, якщо навіть редактори і журналісти вважають, що вміння танцювати на конкурсі танців – це щось другорядне...