У ніч із п‘ятниці на суботу життя в Україні завмирає. Точніше, всі живі істоти, за виключенням великої рогатої худоби, коней, горобців та круків, усідаються навколо телевізорів, відкладають справи на потім і насолоджуються дивом, яке їм дарує програма «Свобода слова».

А й справді: хіба це не диво, коли провідні політики, чиновники і аналітики-інтелектуали, і не лише з України, динамічно дискутують на різноманітні теми, а тим часом вмілий і дотепний телеведучий диригує цією дискусією, час від часу влучних словом і доречним жестом «роздягаючи» того чи іншого улюбленця народних мас.

Програма «Свобода слова» справді блискуча. Вона справді цікава, і нерідко ти дивишся її навіть тоді, коли від утоми хотілося кинути все й обербенитися на дивані, заплющивши очі. Бо навіть тоді, коли ведучий однозначно виконує замовлення своїх працедавців і грає, так би мовити, на одні ворота, він робить це вишукано й артистично. Так, що за красу форми прощаєш відверту тенденційність. Тим більше, що хіба варті ті політики того, щоб із ними завжди поводилися чемно? Воно навіть цікаво: а чи викрутяться сер N. та леді M. з тієї ситуації, у яку їх вправно, наче мамонтів древні мисливці, заганяє команда Савіка Шустера в особі його самого та ретельно підібраних політологів?

Ні, ця програма є неперевершеною в своєму жанрі.

От тільки один недолік у «Свободи слова»: вона має надто вже мало спільного із свободою слова як такою.

Згадаймо, з чого починається кожна передача: виходить до камери Савік Шустер й оголошує, що розпочалася «проконецформыначалоформыграма, яка визначає лідерів, або программа, в которой свободу слова ограничивают время и я, Савик Шустер».

Все вірно, все чесно. Але свобода слова – це цивілізаційний феномен, який зріс і зміцнів у Європі як право на публічне висловлення своїх думок та переконань, що регламентується не монархами, не ієрархами Церкви, і навіть не парламентами, а Його Величністю Законом, перед котрим рівні усі земні достойники. Свобода слова починається там, де кожен житель поліса міг вийти на агору і виголосити те, що вважав за конче потрібне, хай то навіть була несусвітна дурниця. Співгромадяни могли додати йому часу на публічний виступ, але взагалі позбавити виступу – ні. Хіба що за вироком суду, але суд там, де існує свобода слова – це публічне змагання між особистістю й державою. На рівних. І ще невідомо, хто саме у конкретному випадку стане переможцем.

Свобода слова – річ нерідко дуже незручна, ба більше - непрактична. Адже співгромадяни можуть наговорити на тебе такого, що тільки тримайся. Або, навпаки, не дослухатися до чиїхось геніальних думок. У таких випадках дуже хочеться мати в кишені власного Савіка Шустера, котрий розставить усі крапки над «і», не дасть мікрофона злим бурмилам і доведе будь-яку словесну справу до ефектної кінцівки.

Але це вже не буде свободою слова. Бо ж ця свобода – це гарантована і розписана законом, зафіксована звичаєвим правом і політичною традицією твоя частка в загальному публічному дискурсі. Водночас це і регламент, котрий спинить тебе (і твого опонента також) у разі відвертих зловживань свободою вираження своїх думок і переконань.

Нічого цього у Савіка Шустера немає і – за задумом телепрограми – просто не може бути. Все визначає він, як про це чесно говориться на початку кожного ефіру. Точніше, не тільки він, але в кадрі роль Зевса, Ра та Ягве, разом узятих, грає Шустер. Одним учасникам дістається більше часу, іншим значно менше, одних атакують політологи, для атак інших політологам мікрофон не дають, скільки б вони не просилися, для когось підготовлений сюрприз у вигляді телемосту з Хацапетівкою, для іншого – в особі екс-президента Кваснєвського, і все визначає – за узгодженням, ясна річ, з власниками каналу, але, часом, може, і без нього – прямий ефір! – улюбленець народу Шустер.

Між іншим, його диригентська паличка нерідко працює дуже вміло, і ті, кому він не дає слова чи обмежує тривалість говоріння, справді менш цікаві глядачам. Але при чому тут свобода слова?

Історично те, що демонструє з телеекрану Савік Шустер, у Європі виникло ще у Середні віки, коли траплявся освічений монарх, котрий правив з максимально можливою раціональністю, багато голів даремно не рубав, оточував себе персонажами з університетською освітою і дозволяв їм говорити часом навіть крамольні речі (якщо, звісно, був на те настрій ясновельможного маркграфа). Ба більше: хоч сучасних засобів комунікації тоді не було і в проекті, періодично Старим світом прокочувалися хвилі моди на освічене правління і на публічні диспути про все на світі.

Утім, так само прокочувалися і хвилі моди на залучення інквізиції до підбивання підсумків цих дискусій.

А от у Росії – у зв‘язку з відсутністю до певного часу університетів – з освіченими правителями було складно. Дехто вважає, що до таких можна віднести Петра І та Єкатерину ІІ, але у мене особисто стосовно освіченості та цивілізованості цих персон існують серйозні сумніви. А от що безсумнівно – це те, що в Росії у другій половині ХІХ століття був винайдений досить дієвий, як на місцеві умови, замінник свободи слова – гласність.

Так, так, її вигадав не Горбачов – вона з‘явилася в добу Достоєвського і Чернишевського, й обох зачепила (хоча й по-різному) своїм крилом. Адже гласність – це те, межі чого визначає не універсальний закон, що йому підвладні всі громадяни, а настанови правителя та його уповноважених представників. А ці настанови – справа тонка. Схотів – дав дозвіл, передумав (виходячи з блага Отєчєства, як же інакше!) – забрав дозвіл, а «неправильному» балакуну утяв язика. Чи відімкнув мікрофон не через порушення регламенту, а тому, що не вписується громадянин Х. Зі своїми ідеями у план телепередачі…

Отже, межі свободи слова ніхто, крім закону, моралі і суду, не може визначати. А якщо межі хтось визначає персонально – то це гласність. І ми живемо за історичною шкалою на рівні Російської імперії другої половини ХІХ століття. Та ще й радіємо з цієї гласності, як раділи тоді, коли вона замерехтіла перед нами у часи Горбачова.

А чому ерзац свободи слова такий популярний? Чому ми не бачимо, не відчуваємо підміну? Бо ми не знаємо, що таке свобода слова, ми її не цінуємо, більше того – ми не вміємо з нею жити. Бо ж вільне слово – це відповідальність, про це писав великий російський мислитель Михайло Бахтін у дуже непростому 1919 році, простій людині і навіть літературу значно легше і зручніше перекласти відповідальність на когось.

От і переклали. На мудру партію більшовиків. Потім – на Горбачова й Кравчука. Потім – на олігархів. Потім – на Ющенка. Потім… Та яка різниця, на кого персонально? Хай навіть на Шустера, але хіба від того ми стали хоч на грам вільнішими?

Як це не смішно комусь видасться, значно ближча до істинної свободи слова програма «5 копійок» на 5 каналі. Адже там межі свободи встановлює не сваволя ведучого, не його цілі, не його настрій, а певні норми, причому норми прозорі, публічно окреслені. І хай ці норми нерідко порушуються, хай ведучий поводиться часом упереджено, хай немає тієї динаміки – але правила все ж існують, а відтак ідеться про різні геополітичні традиції і різні історичні епохи, яка б там якість зображення не була на ICTV.

А ще, зауважу, невже ж «Свобода слова» – це передача, яка «визначає лідерів»? Пробі, нам щотижня поміж кількох нормальних людей дають масу дебілів з депутатськими значками й IQ на рівні, значно нижчому за Буша-молодшого. Де у «Свободі слова» Іван Дзюба, де Вадим Скуратівський, де Микола Рябчук, де люди, які на декілька голів вищі за весь депутатський корпус, разом узятий? Чи не тому їх немає на «Свободі слова», бо це достойники справді вільного слова, котрі довели цей факт усією своєю біографією, і на їхньому тлі всенародний обман – поза сумнівом, витончений та естетично довершений, як жоден інший ерзац-продукт, – висвітиться, нарешті, яскраво й самоочевидно?