Однією з фішок недільного ефіру Першого каналу є програма Надії Базів «Аудієнція». Щоправда, вряди-годи виходить вона, на додачу до недільного випуску, ще й вечорами будніх днів. Треба віддати програмі належне: найчастіше гості її бувають цікавими, а запитання ведучої до них – гострими, іноді навіть провокативними. Помітною є манера ведучої задати кілька запитань, що спонукають гостя розслабитися, - наприклад, таких, що стосуються спогадів про історичні події, - а потім вистрелити гострим запитанням, змусивши гостя мобілізувати всі свої сили. У різних гостей це виходить по-різному. Щоправда, жертвою такого методу дуже часто стає послідовність діалогу. Втім, можливо, «Аудієнція» на те й є аудієнцією, що дозволяє собі будувати розмову так, як зазвичай будуються приватні розмови з цікавими співрозмовниками – коли розмова тече незаплановано, спонтанно виникають нові запитання та аспекти, навіть нові теми. Досить часто здається, що ведуча лише намацує свій остаточний імідж та свою остаточну манеру вести програму, шукає їх методом спроб та помилок. Як то кажуть, перебуває в пошуку. Ще одна річ, яка не завжди сприймається, - це репортажні вставки. Далеко не завжди вони бувають доречними, та й кількість їхня від програми до програми дуже варіюється. Тож, призначені для уточнення, доповнення змальованої в бесіді з гостем картини, вони іноді видаються штучними вкрапленнями, що лише псують цю картину. На жаль, програма ця не завжди тримає замовлений рівень, і протягом однієї й тієї самої програми надто часто трапляються і злети, й падіння.    

Гостем «Аудієнції» на першому каналі 13 серпня був відомий польський дисидент комуністичних часів, головний редактор «Газети виборчої» Адам Міхнік. Ведуча Надія Базів виявляла себе як допитливий журналіст – хоча й виходило це по-різному. Скажімо, запитання про ставлення Міхніка до проблеми тероризму виглядало як притягнуте за вуха. Варто віддати належне гостеві: він, не соромлячися, одразу ж заявив, що фахівцем із проблеми тероризму не є, закривши тим самим тему. Був іще один епізод, коли Міхнік зміг би правити за гідний взірець для українських експертів, що є гостями телепрограм. Коли Базів попросила його дати прогноз, що буде через 15 років, він відмовився це робити, зауваживши, що його прогнози зазвичай не збуваються. І сказавши, натомість, що трансформація суспільства у кожній країні набуває своєї власної, ні на кого іншого не схожої, форми. Сміливий та неординарний вчинок, вчинок людини, що відчуває себе справді потужним експертом і, відтак, не боїться зізнатися, що в чомусь не є сильним. Був у цьому й камінець у город наших телеведучих, багато з яких полюбляють не так аналіз, як прогнози й без одвічного «що було, що буде» не уявляють собі розмови з експертами.

Дуже вдалим видалося запитання ведучої про те, чим була для України Помаранчева революція – воно змусило глядачів ще раз, за допомогою стороннього спостерігача, оцінити її значення та – хоч це й не було артикульоване – викликало в них неоднозначні почуття щодо сьогоднішніх подій. Власне, це було запитання з доволі передбачуваною відповіддю – от тому й видалося, що метою ведучої було не так дізнатися про думку гостя, як нагадати про революцію глядачам. Вдалим, хоч і дещо провокативним, було запитання про роль Росії у сьогоднішніх подіях та про ставлення до неї Польщі, воно змусило Міхніка змалювати його розуміння характеру сьогоднішньої Росії та проблем, що стоять перед нею.

А от запитання про олігархів – про те, як Польща змогла досягти того, що олігархів немає в її парламенті – видалося украй недолугим. Ще з кучмівських часів тодішні провладні ЗМІ почали навмисне змішувати поняття «успішний бізнесмен» та «олігарх», прирівнюючи перших до других. Мета такого підходу була тоді цілком зрозумілою: тодішня влада намагалася приховати від суспільного розуміння процеси, що відбувалися в Україні, й що дедалі більше відрізняли Україну від демократичних країн із ринковою економікою. Інерція того підходу – нерозрізнення успішних бізнесменів та олігархів – триває й понині. Хоча поняття «олігарх» та «олігархія» є чітко науковими, термінологічними, а не описовими. Тож запитання Базів: «Чому у Польщі олігархи не йдуть до влади?» було безглуздям, нісенітницею: олігархи не можуть бути поза владою, «олігархи» поза владою – то ніякі не олігархи, адже грецький корінь «арх» саме й означає владу. (Якщо вже бути точним, за одним винятком: якщо олігархи здобули свої капітали та своє становище, перебуваючи при владі, й у якийсь момент продовжити своє формальне перебування при владі в них не вийшло, хоча вони й намагалися, - як це сталося з деякими олігархами в Україні.) Врятував ситуацію Міхнік, навівши приклади скуповування колишнім депутатом голосів виборчого округу в Польщі, пославшися на органи місцевої влади, в яких «грошові мішки» є помітними, та розповівши про «елементи мафіозного посткомунізму», які, за його словами, є не лише в пострадянських державах, а й у Польщі, Словаччині, Чехії, хоча й у менших масштабах, та «елементи мафіозної держави» в Італії, яка ніколи не була комуністичною.

Прикро, але від самого початку програми до кінця був надто помітний один ляп: у титрах під час кожної своєї репліки гість був зазначений як Адам Міхнєк. Запросити високоповажного гостя й повсякчас плутати його прізвище в титрах – інакше як ганебним це не виходить назвати.

20 серпня гостем програми був колишній голова Верховної ради Білорусі Станіслав Шушкевич. Можливо, це моє суб’єктивне сприйняття, але багато в чому саме через гостя програма вийшла досить нудною. На контрасті з Міхніком, Шушкевич виглядав та тримався як типовий радянський партчиновник – особливо дивно це було через те, що Шушкевич, власне, радянським партчиновником не є. Обтічні, натужні, неінформативні репліки, які ні про що не казали й нікого ні до чого не зобов’язували, намагання залагодити всі гострі кути та відповісти так, щоб усім сподобалося, довгі та просторі відгалуження ні про що. Додати до цього невиразну зовнішність – кам’яну міміку та вираз обличчя, на якому тільки й можна було прочитати, що відчуття власної значущості та історичного масштабу своєї персони… Єдині коротенькі епізоди, коли на екрані з’являлася жива людина з бодай натяком на людські емоції, - це були його відповіді на запитання, пов’язані зі спогадами про нараду в Біловезькій Пущі. Утім, ведуча методично поверталася до оцінки гостем сьогодення. І виявилося, що білоруський демократ не спілкується з Борисом Єльциним (у тоні Шушкевича відчувалася образа на колишнього російського президента), але не лише підтримує тісні стосунки, а й має, як видалося, багато в чому спільний світогляд із українським «демократом» Леонідом Кравчуком.

Абсолютно блискучим було запитання ведучої з проханням оцінити постать президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва. «Він – великий політик», - цю фразу Шушкевич повторював протягом усієї відповіді на різні лади. Нерозбірливо пробурмотівши десь усередині, що оцінювати його можна по-різному, але однаково Назарбаєв – великий політик. Нагадаємо: Станіслав Шушкевич нині не є діючим політиком і, з огляду на це, не пов’язаний дипломатичним етикетом. А вся принада полягала от у чому: більшість демократичних експертів ставлять Назарбаєва дуже недалеко від чинного президента Білорусі Олександра Лукашенка. Надто багато спільного поміж ними знаходять. Тож, виходить, із погляду Шушкевича, й Лукашенко є великим політиком??? На жаль, ця паралель залишилася родзинкою для обізнаних, відверто, відкритим текстом, провести її Базів не ризикнула.

Дещо штучним видалося останнє запитання: «У нашій програмі є традиція, щоб гість наостанок розповів анекдот чи смішний випадок із власного життя». Раніше такої традиції не спостерігалося, та й далеко не всі гості, не підготувавшися, можуть отак от на замовлення пригадати щось справді цікаве. Шушкевич, наприклад, не пригадав.

Щоправда, у програмі від 10 вересня, гостем якої був федеральний суддя США Богдан Футей, ведуча так само поставила запитання про анекдот із життя. І знову видалося, що питання це є не надто виграшним: одна справа, коли ці байки слухають люди посвячені, знайомі з усім контекстом, і зовсім інша – коли сторонні, ті, кому треба все розжовувати й, таким чином, втрачати динамічність оповіді.

Що ж до цієї програми, то ведуча, можливо, пригнічена авторитетом гостя, не впоралася з завданням модерування. Репліки гостя були надто довгими, надто перенасиченими спеціальними термінами та спеціальними фактами, з надто великою кількістю бічних відгалужень та перетікань одного питання в інше. Складалося враження, що пан Футей прийшов із наміром висловити за півгодини все, що йому наболіло за тривалий час. Тому стежити за ходом його думки було надто важко. Богдан Футей є визначним юристом – але, як стало зрозуміло з програми, він не є за покликанням лектором, оповідачем. Тож, зважаючи на це, варто було відповідно вибудовувати програму, уникаючи всеосяжних, надто широких запитань. Варто було вибудувати програму в рубаному ритмі: короткі конкретні запитання – короткі конкретні відповіді.

Ведуча спробувала спитати гостя про оцінку вчинку Олександра Мороза, що перейшов до «антикризової коаліції». Футей ухилився від прямої відповіді. Спитала ведуча про ухвалену Верховною Радою заборону тлумачити конституційну реформу – відповідь була так само обтічною. Запитання ці були гострі, актуальні – але чи за адресою? Запитання про судову систему видалися набагато ближчими до сфери інтересів гостя.

Не надто вдалим видалося запитання про те, хто з трьох українських президентів найбільше зробив для демократизації судової влади. Що міг відповісти гість – іноземний громадянин? Звісно, він вдався до обтічних формулювань про те, що всі президенти мають свою плюси та мінуси. Утім, з огляду на детальність розповіді про того чи іншого президента, видалося, що панові Футею найбільше до вподоби Леонід Кучма. 

Запитання про судову систему США видалися більш доречними. Попри навіть факт: як неодноразово підкреслював Футей, він є суддею Федерального суду претензій, тобто позовів громадян до влади. Тож подробиці з загального цивільного чи кримінального права не є для нього фахом. Ще більш недолугим видався єдиний у програмі журналістський закадровий коментар. Він був присвячений кумедним законодавчим актам, що існують в Америці. Усе було б добре, якби коментар обмежився екскурсом в історію. Але ні – його автори вирішили продемонструвати, що й сьогодні у США існують дивні закони. За приклад було подано випадок, коли жінку приговорили до 3 місяців ув’язнення та великого штрафу за те, що вона, ведучи машину на швидкості 105 кілометрів на годину, тим часом розмовляла мобільним телефоном, записувала нотатки в зошит та годувала дитину грудьми. Невже ж автори коментарю справді вважали, що нічого особливо страшного ця жінка не скоїла, а її засудження є курйозом? Утім, у країні, де заведено пити за кермом пиво та слухати гучну – так, що чути на всю вулицю – ритмічну музику, можливо, засудження згаданої жінки справді видається наругою над здоровим глуздом. Справа не в тім: який стосунок до всіх цих принад американського законодавства має пан Футей?

Неприємно вразив один момент: коли Футей переповідав свою розмову з Роналдом Рейганом, звертання Рейгана до себе він викладав із займенником «ти», а свої звертання до Рейгана – «ви, пане президент». Тим часом, англійська мова не розрізняє «ти» та «ви», в обох випадках звертання є «you». Отже, гість намагався підлаштуватися під вірнопідданську, феодальну традицію, яку вважає притаманною Україні?

І знову ведуча поставила запитання: якою ви бачите Україну через 15 років? За цим запитанням, поміж іншим, дуже легко відрізнити серйозних гостей від шарлатанів: жоден із серйозних експертів не візьметься змальовувати повітряні замки.

Отже, «Аудієнція» викликає подвійне враження. З одного боку, є намагання ведучої зробити програму гострою та цікавою. З іншого боку, наявні прорахунки у її підготуванні. Утім, навіть протягом останніх трьох місяців помітно: програма змінюється. Хочеться сподіватися, що й набирає сили.

На фото – ведуча програми Надія Базів.