Коментування урочистої церемонії закриття ХХХ літніх Олімпійських ігор подарувало надію: стандарти коментування спортивно-художніх вистав на Першому національному телеканалі змінюються. Тоді, під час закриття Олімпіади, було зроблено помітний крок до коментування для глядачів, а не для галочки, до інформування глядачів, а не ефірного самовираження коментаторів.

Урочиста церемонія закриття XIV Параолімпійських ігор у Лондоні (Перший національний, вечір 9 вересня) зруйнувала всі сподівання на оновлення.

Перший тривожний дзвоник пролунав на самому початку трансляції, коли виявилося, що коментаторів, за традицією, двоє - Володимир Кардаш та Олександр Модзолевський. Нагадаю: в ефірі церемонії закриття Олімпіади був один коментатор - і коментар вийшов логічно струнким, емоційно напруженим, інформаційно концентрованим.

Чи то керівництво каналу вважало, що церемонія закриття Параолімпіади вивалить на глядачів аж такий обсяг інформації, з яким один коментатор не впорається, а чи мало якісь інші причини й резони, але воно вирішило повернутися до традиції. Традиції, відверто кажучи, дуже сумнівної.

Навіть коли двоє коментаторів ведуть репортажі про суто спортивні події, враження від того найчастіше буває не найкращим. З однієї простої причини: двоє у студії неодмінно зриватимуться на діалоги між собою, забуваючи про глядачів. Тим паче що ролі й функції двох коментаторів неможливо розподілити, й обидва вони виконують одну й ту саму роботу, дублюючи одне одного. Наслідком стає логічна розхристаність коментарю, перетворення його зі стрункої оповіді на набір випадкових реплік.

Мабуть, закономірним є й інше: коли в ефірі двоє коментаторів, інтонації їхні найчастіше бувають... якимись утомлено-розслабленими. Бо жоден із них не мусить гранично концентруватися, жоден із них не має тримати в голові увесь сценарій коментування від початку й до кінця, жоден із них не мусить (і не може!) всю свою увагу віддавати тому, що відбувається на полі стадіону. Ніхто не відповідає за репортаж у цілому. Щось скаже один - щось скаже інший, набридне мовчати одному - набридне мовчати іншому: от і буде склепано сякий-такий репортаж.

Ймовірно, невипадковий факт: уславлені коментатори ніколи не коментували дуетом.

А ще неможливо уникнути от якого аспекту. Відомо: Радянський Союз участі в параолімпійському русі не брав. Радянські ідеологи тлумачили Параолімпійські ігри з позиції «їхніх нравів»: мовляв, людей спонукають демонструвати публіці свої фізичні вади - от до якої межі докотився «клятий Захід». Нічого іншого, окрім демонстрування фізичних вад, мов у середньовічних балаганах, ті самі радянські ідеологи в Параолімпійських іграх не вбачали; на їхнє переконання, інваліди мали б сидіти тихенько, чекати на соціальну допомогу й не висовуватися. Подібно до багатьох інших прикладів в усіх сферах радянського життя, Олексій Маресьєв (чи, за Борисом Полєвим, Мересьєв) залишався пропагандистською вітриною, але жодною мірою не прикладом для наслідування.

Протягом усіх пострадянських років українці знали про Параолімпійські ігри майже лише з інформаційних повідомлень. Ретельно транслювало їх українське телебачення, якщо не помиляюся, вперше.

Але наше гламурненьке телебачення, немов на підтвердження теорії радянських ідеологів, геть відучилося - й відучило глядачів - співпереживати, зробивши людські нещастя предметом смакування.

Тож чимало українських глядачів були психологічно не підготованими до переглядання Параолімпійських ігор. Чимало кадрів могло шокувати їх, чимало фрагментів церемонії закриття могло видатися занадто відвертими. Змусити глядачів убачати в тому, що відбувається, торжество сили людського духу - це було завданням коментаторів і лише їхнім.

І це завдання вони повністю провалили. Їхні інтонації були млявими й кволими. Холодними. Лише виступ «Параоркестру» зворушив їх, додав до голосів теплоти - добре, хоч він.

Як і церемонії відкриття й закриття Олімпіади, вистава закриття Параолімпійських ігор була винятково насиченою. Вона поєднала в собі винахідливість сценаристів і майстерність виконавців, глибокі змісти й святково-дискотечний настрій. Це було свято, яке, в принципі, не потребувало коментування - як не потребують коментування концерти й театральні вистави. Деталі були не такими вже й важливими, важливим було загальне враження. Тим паче що оператори зробили свою справу на відмінно, й усе було видно на екрані. До речі, оператори на деталях не дуже й зупинялися, застосувавши кліпову технологію знімання. Вони ніби підказували: не занурюйтеся у дрібниці, сприймайте виставу в цілому.

Наші ж коментатори довго й ретельно, іноді по декілька разів те саме, розповідали про «вихідні дані»: скільки металу пішло на ту чи іншу конструкцію, скільки людей бере участь у тій чи іншій мізансцені.

Та й це робили дуже своєрідно. Так, вони надали чимало корисної інформації про, так би мовити, залаштунковий бік вистави. Але знову й знову було продемонстровано повне невміння відрізнити корисну й значущу інформацію від інформаційного непотребу.

Чи не більшість часу коментатори переповідали, та ще й у деталях, те, що й так було очевидним на екрані. «Шторм посилюється, напруга зростає». «Обіцяли організатори, що буде багато вогню. І справді, вони стримали (саме так. - Б.Б.) своє слово». «Якийсь недоброзичливий вигляд у цих акторів». (Це був класичний випадок переплутування актора та ролі.)

Оце повсякчасне констатування очевидного добряче псувало враження, руйнувало темп, звучання самої вистави. «Те, що зараз відбувається, не можна передати словами. Є речі, які не можна передати словами». Якщо не можна - то, може, й не треба? А чи коментарі було призначено для «параглядачів» із атрофованим мозком?

«Зараз звучить композиція "Нашестя платформ"» - і коментарі, коментарі. Як воно звучить, оте «Нашестя платформ», залишилося тільки гадати. «Ну, й от воно, піднімається сонце, яке проганяє злих дремлінів», - а на екрані крупним планом, на весь екран, було те саме сонце, що піднімається. А під час цієї репліки лунала пісня гурту «Коулдплей». «Ми бачимо, як з'являється повітряний гімнаст... Власне, вони вже разом піднімаються у повітря і виконують своєрідний повітряний балет» - це теж посеред пісні. Повсякчасне: «Ми бачимо, як на сцені з'являються...». Здавалося б, очевидно: якщо «ми бачимо», навіщо про це казати? Яку нову інформацію додавали коментатори - окрім констатації того дуже цікавого для всіх факту, що вони стоїчно переглядають церемонію й досі не заснули?

«Красиве таке видовище». Велика подяка коментаторам: без їхнього зауваження цього ніхто-ніхто б не помітив. Ще під час пісні: «Фантастичне шоу, це щось неймовірне». Самі глядачі того, звісно ж, ніколи не збагнули б. Високоінформативна фраза «Це щось неймовірне» лунала під час трансляції повсякчас - мабуть, кількадесят разів. Власне, якби нею й обмежувалося все коментування, різниця була б не такою вже й помітною.

Бразильські пісні під час презентування наступних Параолімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро коментатори заглушили повністю, на сто відсотків. З виглядом знавців називати стилі бразильської музики, не даючи змоги бодай трішечки почути саму музику, - це було й справді непересічно.

Коли ж під час виконання чергової пісні пролунало коментаторське: «Ну, послухаймо поки що пісню», це вже виглядало знущанням. Ще одним знущанням був коментар: «Такий запальний танець, трішечки не притаманний британському стилю, якщо можна так сказати» - запальної музики до запального танцю було не чути за коментарем анітрохи.

Іноді складалося враження: коментатори просто не розуміють, що глядачі бачать і чують не лише їхню розповідь про все це «щось неймовірне», а й саму церемонію. Тож і не переймалися, щоб фантастична вистава долинула до глядачів в усіх своїх барвах.

Заради справедливості, треба зауважити: цього разу коментатори не забивали пісні геть, від початку й до кінця. Так, один-два коротеньких коментарі під час кожної. Але й їх було досить, щоби зруйнувати цілісність пісні, її настрій. А ще... вкотре вже доводиться зазначати: на церемонії закриття Параолімпіади виступали не куплетисти. Й виконували вони пісні, а не куплети. Пісні - це МУЗИЧНІ твори, й вступ, завершення та інструментальні партії є їхньою органічною й невід'ємною частиною. Відсутність слів у той чи інший момент ніяк не означає, що на волю - в пампаси, й можна досхочу коментувати. Тим паче що для більшості глядачів англійські тексти пісень однаково були незрозумілими. Коментатори, втім, декілька разів намагалися компенсувати цей прикрий факт і бралися стисло розповісти, про що ця пісня. Під час самої пісні, зрозуміло ж.

Ще добірка цитат. «Парусний спорт». «Танець у ритмі самбо». «Лорд Себестіан Коу» - це про голову оргкомітету Олімпійських і Параолімпійських ігор, хоча досі ніколи не доводилося чути, що видатний легкоатлет є ще й лордом. Мера Ріо-де-Жанейро було названо Едуардо Пуерто - а титри тим часом сповіщали, що звуть його Едуарду Паїш. Джей Зі, що співав із Ріаною дуетом, час від часу виявлявся Діджеєм Зі. «Об'єднане Королівство Великобританія» миттю перетворилося на просто «Королівство Великобританія» - й це при тому, що держава офіційно зветься Сполученим Королівством Велика Британія та Північна Ірландія. Неофіційно ж її називають або просто Сполученим Королівством (як лунало у промовах - United Kingdom), або ж просто Великою Британією (як було написано на формі атлетів - Great Britain). Це не дрібниці, це культура інформування.

Ще. «Ну, класна група "Коулдплей"». Інформативно - немає слів. «Отака от красуня Ріана, отакий от заводний Діджей Зі». Так і гадалося, що зараз пролунає: «Красава, в натурі, красава».

Панове Кардаш та Модзолевський вправно коментували некоментабельне - те, що коментарів не вимагало. А от із тим, що коментувати було необхідно, повсякчас виникали проблеми. Якщо промову чоловіка, який відкривав урочисту церемонію, було ретельно перекладено, то з офіційними промовами коментатори вирішили не церемонитися. «Він розповідає, як він зустрів у Лондоні людину», - у такому стилі було «перекладено» промову голови Міжнародного параолімпійського комітету Філіппа Крейвена. Варто зазначити: тексти промов мали бути у скриптах, тож синхронного перекладу, радше за все, від коментаторів ніхто не вимагав.

Атлетам вручала медалі Ван Юн Дай. Серед тих, хто нагороджував, була й вона сама. Декілька разів повторили коментатори фразу «медаль Ван Юн Дай», а хто така сама Ван Юн Дай і чим вона уславилася, сказати забули. Новообраних членів Міжнародного параолімпійського комітету називали вибірково - щодо когось лише прізвище, щодо когось лише країну, щодо когось лише вид спорту. Діалог коментаторів: «Ну, хто не знає цю видатну іспанську спортсменку!» (а навіщо тоді коментатори, якщо всі мають усе знати?) - і відповідь колеги: «Збірна України виграла у футболістів США». Завершення представлення членів МПК потонуло в репліці: «В України є чимало претензій до організаторів».

Коментатори розповідали про спортивні звитяги Себестіана Коу та Філіппа Крейвена. Коу «двічі перемагав на Іграх». Зрозуміти це можна було у єдиний спосіб: на Параолімпійських іграх, адже саме про них ішлося. Насправді ж Коу - олімпійський чемпіон. А чи пан Крейвен виступав на Паралімпійських іграх, а чи на Олімпійських, і вже потім опинився у візку? Про це коментатори теж не згадали ані словом - «на Іграх» і той, і другий. Чим і довели: їхнім девізом було, є й буде традиційне: «Аби що-небудь казати».

Можна, звісно ж, зважувати на терезах: чи менше тріскотіли коментатори, ніж зазвичай, а чи так само; чи більше в їхньому коментуванні було інформації, а чи пустопорожніх фраз. У цілому ж вийшло, як завжди: коментатори бачили й чули феєричну виставу, глядачі ж бачили виставу, а чули коментаторів. Ніби коментатори тільки й прагнули, що похизуватися: «Ми самі все бачимо й чуємо, а вам усім - дзуськи».

Фото -  trigintaunum.com, www.askwoman.ru