Після казкової церемонії відкриття Олімпіади-2012 у Лондоні здавалося, що перевершити чи бодай повторити її рівень уже не вийде, бо неможливо. Як на мене ж, церемонія закриття була ще кращою за церемонію відкриття - вона була динамічнішою. Різні її сюжети так само були неперевершено видовищними й водночас сповненими глибинного змісту. Навіть презентацію господаря наступних Олімпійських ігор - Ріо-де-Жанейро - було органічно вплетено в загальний стиль видовища, й при цьому було додано бразильського колориту. Хоча, згадаємо, що чотири роки тому презентація Лондона вочевидь вибивалася з загальної стилістики церемонії закриття пекінської Олімпіади, вона тоді стала окремим дійством.

Коментував церемонію Олександр Мащенко. Вибір одного коментатора був цілком виправданий: порівняно з церемонією відкриття, в ефірі відчутно поменшало дозвільних теревенів, і відчувалося: коментатор звертається до глядачів, а не до колеги. А глядачі, відповідно, стали адресатами реплік коментатора, співучасниками діалогу, а не свідками розмов між «посвяченими», як це було на відкритті.

Цього разу метою Мащенка здебільшого було допомогти глядачам зрозуміти, що відбувається, повніше відчути атмосферу видовища. Вдавалося коментаторові підтримувати інтригу - наприклад, в епізоді зі словами, які мав або вимовити, або не вимовити президент МОК Жак Рогге.

Зрештою виявилося, що це мали бути слова про те, що Олімпіада в Лондоні «була найкращою з-поміж усіх», але Рогге їх так і не вимовив - на відміну від Пекіна. Утім, пропозиція пана Мащенка поміркувати, що могла означати відмова президента сказати ці слова, особисто мене залишила байдужим. Зрештою, пояснень могло бути досхочу, й зокрема таке: після кожної Олімпіади називати її й саме її найкращою - це виглядало б як примітивний штамп.

Що ж до пана Мащенка, то чимало разів хотілося подякувати йому за цікаву й доречну інформацію «з-поза лаштунків», яка доповнювала відеоряд. Його коментування було здебільшого доречним, змістовним - хоча, можливо, дещо програвало в емоційності. Реплік «просто так», «аби не мовчати»... не те, щоб їх не було, але вони не домінували, не так упадали в око.

Утім, виходило це далеко не завжди - про що дещо нижче.

Ще хочеться дуже подякувати коментаторові за те, що цього разу він не забивав своїми словами пісні, яких було чимало. І оголошував усіх артистів, що виступали. За єдиним, хіба що, винятком: гурт «Тейк Зет», який, як і «Спайс Герлз», возз'єднався задля церемонії (щоправда, без Роббі Уїльямса), пан Мащенко все ж забув оголосити, звернути увагу глядачів на відсутність Уїльямса забув так само.

Шкода тільки, що коментатор виявив суто «радіошансонний» підхід до пісень: тільки-но варто було залунати інструментальній партії - й усе, рятуйся, хто може. Пан Мащенко щиро вважав: як немає тексту, то й слухати вже нема що. Але ж, на відміну від пострадянського «шансону», класична рок-поп-музика - це передусім музика, де вокал - то лише один із інструментів! Ніхто ж не забиває коментарями увертюри в опері - хай навіть вони є суто інструментальними.

Так, наприклад, було повністю забито барабанників «Стомп»: під час їхнього виступу Мащенко розповідав, що «автомобілі роз'їжджаються, автомобілі й різні транспортні засоби». Знову ж: чи в театрі хто-небудь оголошує глядачам, коли заносять і виносять реквізит? А церемонії і відкриття, і закриття Олімпіади - знову повторимо вже сказане в попередній статі - були саме театральними виставами. Високохудожніми театральними виставами.

І, мабуть же, якщо оператори не показали, як автівки залишають поле, то це був не їхній прорахунок? Оператори працювали високофахово, показуючи все, що треба, й так, як треба, створюючи враження цілісності видовища.

«"Стомп" - це дуже яскраво», - підсумував зрештою коментатор. Мабуть, що так - от тільки почути їх не вийшло.

Коли актор читав художній текст, пан Мащенко взявся його дослівно перекладати. Але ж гра актора - це теж музика! Інтонації, паузи - та не потрібен у даному разі був той переклад, достатньо було одного-двох загальних слів: текст був художнім, а не інформаційним! А голос актора «з'ївся» цілковито.

Ретельний переклад виступу Жака Рогге - то цілковито інша річ, бо то був іншого роду текст! І в даному разі коментаторові велика подяка: чи не вперше на подібних церемоніях українські глядачі чули виступи офіційних осіб у повному перекладі, а не «приблизно від себе».

Власне, порівняння церемонії закриття Олімпіади з театром, можливо, було не дуже коректним. Бо часто пригадувалися фільми Андрія Тарковського, ті самі «Сталкер» та «Солярис», де конкретні репліки, буквальний текст не такі вже й важливі, де головне - загальне враження, загальний настрій. Оцей настрій - яскравий настрій усесвітнього свята, всесвітньої вечірки, усесвітньої феєрії з зовсім-зовсім маленьким домішком суму - коментаторові вдавалося передати не завжди.

Про «дуже газетну сценографію» Мащенко сказав за декілька хвилин до того, як вона з'явилася на екранах. І це був один із тих епізодів, які несли в собі глибокий сенс. Лондонський ранок, вулицями йдуть люди, їздять машини... й усе довкола виглядає, мов шпальти газет. Чи не роль ЗМІ в модерному світі намагалися підкреслити автори вистави? «Люди бачать світ очима ЗМІ й через ЗМІ», - чи не такою була їхня думка? А може, вони мали на увазі, що людина прокидається тоді, коли починає всмоктувати інформацію; відсутність інформації - це сон? Як на мене, отут варто було би поміркувати над змістом побаченого. Недовго, одним-двома реченнями - але не просто констатувати те, що глядачі й без того бачать.

«Типовий лондонський день, типовий день у столиці ХХХ літніх Олімпійських ігор», - варіації на подібну тему пролунали декілька разів - знову ж, попри те, що глядачі це й так чудово бачили.

І от розпочався вихід на стадіон спортсменів. Під жваву танцювальну музику. Це, звісно, було видовище на любителя. Мені, наприклад, було (точніше, було би) цікаво спостерігати за спортсменами з різних країн, за їхнім настроєм, за їхньою поведінкою. Але й самі лондонські організатори трансляції відмовилися від показу кожної окремої делегації, було очевидно, що такий неформальний, неофіційний вихід спортсменів був задуманий як елемент постанови, а не як окрема частина, як це було - і виправдано, звісно, - під час відкритття. Олександр Мащенко також наголосив, що це має підкреслити й єднання спортсменів усіх країн світу.

Можна, звісно, було причепитися до деяких ляпів під час і цього коментування.

«Дивіться, який демократичний вихід спортсменів! - казав Мащенко. - Зараз буде фотографування... Тренери, спортсмени, посадовці...». Розповідав, хто несе прапор України, хто - Великої Британії: «Він тут - один із кумирів... Їх знімають, і вони знімають. Спортсмени були в центрі уваги в ці дні», - без пояснень коментатора цього ніхто й гадати не міг. «Ми чекаємо на вихід нашої команди, багато спортсменів уже роз'їхалися, але багато й залишаються. Нам їх обов'язково покажуть», - якою була інформаційна цінність подібних реплік? Сказаних, до того ж, до виходу української команди? Про атлетів: «Не перші, можливо, й не другі, але багато перших і других».

«Будують піраміду з комплектів нагород» - на екрані було те саме крупним планом, а ще - музика, танці. Темп мовлення коментатора натомість був млявий, розслаблений.

Завівши мову про британського спортсмена - найстарішого чемпіона цих Ігор, Мащенко так і не назвав його вік. Нецікава дрібниця?

На екрані - драматичні фрагменти змагань. «Це падіння в триатлоні, яке вплинуло на результат», - «прокоментував» Мащенко. А ми всі, бідолашні, гадали, що падіння в спорті на результат не впливають. Сказавши «А», коментатор мав би сказати й «Б»: хто впав, як саме це вплинуло на результат. Ні, нічого.

...Традиційний момент церемоній закриття: нагородження призерів у марафонському забігу. Третє місце - кенієць Уїлсон Кіпротич. Друге місце - коментатор так і не назвав країну (це був Ейбел Кіруї теж із Кенії). І от переможець - угандієць Стівен Кіпротич. Коментатор розповідає, що це - єдина медаль Уганди, перше золото в її історії. А глядачам залишається тільки гадати: чи Кіпротич - це таке поширене в усій Африці прізвище, а чи чемпіон та бронзовий призер - родичі? Ну хоч би одне слово - «однофамілець» - пролунало! Мащенко взагалі не звернув на це уваги - глядачі, що не вчитувалися в титри, могли подумати, що він помилився...

Інший пасаж: «...Програла своїй співвітчизниці, не давши кенійкам пройти на п'єдестал». З якої країни сама героїня, пан Мащенко не згадав. Отаких недомовок, неповної інформації, уривків і шматків було, на жаль, чимало.

Ще один традиційний ритуал: на арену вийшли нові члени МОК. Мащенко розповів про скандал із агітацією одного з дуже авторитетних кандидатів у неналежному місці й відповідну його дискваліфікацію. Але виглядало все з його слів як ледь не інтриги: ну, подумаєш, порушив установлені правила - але ж який авторитет! Нових членів МОК він так і не назвав.

Розповідав Мащенко, що в командному заліку перемогли США, другим став Китай, а третьою - Велика Британія, «це завдяки суддівству». Отак от узяти й розмазати країну-господаря? При тому, що загалом уразила дуже тепла, захоплена тональність нашого коментатора стосовно Британії, британців, організації й проведення Олімпіади - без жодного, традиційного для наших коментаторів, ура-патріотизму, без жодних згадок про Євро-2012, тим паче в річищі «в нас було краще».

І от розпочалася велика концертна програма. «Я в жодному разі не буду вам заважати», - сказав Мащенко. І слова свого майже дотримався. Коротенькі представлення, акцентування уваги на важливих моментах - все було би чудово, якби не традиційне забалакування інструментальних партій, немов несуттєвих і нікому не потрібних.

«Лімузини з'являються», - повідомив коментатор, коли «Фет Бой Слім» ще не завершив свій виступ. Ніби глядачі й самі не побачили би цього за декілька секунд. А от на те, що лімузини були з лівим кермом, «не по-англійськи», Мащенко уваги не звернув. Дрібниця, але ж цікава, прикметна!

Виступив Себестіан Коу, голова оргкомітету, високо оцінив Олімпіаду. «Принц Гаррі, напевне, згоден зі своїм підданим», - резюмував пан Мащенко. Ні, це була не помилка самого лише Мащенка. Так уже полюбляють у нас, пострадянських, оце слово «піддані»! Але яким же недоречним було воно! По-перше, принц Гаррі - не монарх. По-друге ж, британські монархи давно вже звертаються до простих британців, називаючи їх співвітчизниками, а не підданими. Що ж, це наша філософія стосунків влади й суспільства...

Отже, що в підсумку? Дивовижна, незабутня вистава. Фахове, хоч і не бездоганне, коментування першої й останньої частин вистави - принаймні, було відчутно, що чи не вперше коментатор на українському ТБ насолоджувався видовищем, а не собою. І певний провал у середині. Втім, у порівнянні з минулими трансляціями це був очевидний прорив у ставленні вітчизняного мовника до подібних подій. Хотілося би, щоби це стало не винятком, а першим кроком до нових стандартів коментування церемоній відкриття й закриття великих спортивних заходів.

Фото - www.novostimira.com.ua