Програма «Дивись!», яка виходить по три рази щоденно на каналі «ТЕТ» - чи не єдиний продукт національного виробника, що виробляється цим каналом. З якого боку не підійди, ця програма може вважатися ідеальною. Ні до чого не причепишся. Вона – поза часом і простором. Вечірній випуск повторюють зранку, окремі випуски — просто так, час від часу, а загалом 15-хвилинні «дивисі» можна ставити в ефір у будь-якій послідовності та незалежно від того, яка пора року за вікном, якого кольору дата на календарі і що взагалі у світі робиться. «Дивись!» належить до продукту, як кажуть, для всіх часів і народів. Проте саме ця риса і є головною ахіллесовою п’ятою програми.

Загальний її формат мені як журналісту дуже подобається. Особисто для мене він дуже зручний: в одному сюжеті тривалістю в середньому 5 хвилин треба добре розповісти про хорошу, білу та пухнасту людину. Історія абсолютно безконфліктна, не треба шукати нічого аж такого скандального, «жовтого», чого зазвичай вимагають від журналістів редактори. Вважаючи (іноді – небезпідставно), що «піпл схаває» саме це. В принципі, якщо запропонувати подібний матеріал у якусь іншу програму чи взагалі – до якихось інших медіа, перше, що тебе запитають: «Скільки тобі заплатили за такий PR?». Побутує думка: якщо говориш про людину добре, тим більше – по телевізору, значить вона або той, хто за нею стоїть, все це оплачує. А якщо мені просто подобається зустрічатися з цікавими людьми і робити про них теленариси?

На подібних сюжетах свого часу будувався формат програми «Сніданок з 1+1». Тепер там трохи інші установки, і мої колеги з ностальгією згадують часи, коли цікавих персонажів, або як їх ще називали – «придурків», вишукували по всій Україні. Причому слово «придурок» не носило жодного негативного навантаження: так називали людину, яка живе на своїй хвилі і не соромиться розказати про це перед телекамерою.

Ось у чому головна проблема подібних програм. Навіть якщо «за кадром» індивідуум реально перебуває в стані «без башні», то щойно камера наведена і включена, «башня» відразу з`являється. Правда, особливість програми «Дивись!» ще й у тому, що в ній представлені переважно люди творчих професій. Ті, кого називають митцями. Зазвичай один – із ближнього (Росія) чи далекого (країни Європи і Америка) зарубіжжя, і двоє наших, українських. Причому іноземці більш упізнані, аніж наші. І тут треба віддати творчій групі «Дивись!» належне: окрім цієї програми, регулярно побачити хороших та різних діячів сучасної української культури більше нема де. Хоча досить часто відкривають програму саме іноземці. Ну, тут уже гостю – місце…

Йдеться про інше. Вкласти героїв у прокрустове ложе заданого формату і заданої тематики журналістам вдається далеко не завжди. Вірніше, не вдається майже ніколи. Наприклад, кожна програма має своє тематичне спрямування. Треба максимально напружувати творчу уяву і фантазію, аби придумати тему, задати її і жодного разу не повторитися. Та герої сюжетів у більшості випадків не бажають підігрувати журналістам. Скажімо, у випуску від 29 травня говорили про людей, які ламають стереотипи. Але – що за стереотип у російської групи «Колібрі»? Ми бачимо жінок «за сорок», котрі їздять із гастролями по маленьких російських містах. Так робить багато хто, і який стереотип ламається – важко навіть уявити. Наступна героїня випуску – спеціаліст із паблік-рілейшнз, яка одночасно може займатися більш як сотнею справ. Але зараз більшість тих, хто вважає себе успішними людьми, веде такий спосіб життя. А ось третій герой випуску, шоу-мен Андрій Джеджула, не особливо заперечує свій імідж казанови. Тобто, не збирається ламати стереотипи стосовно себе. Ну, хіба переодягне стильно порвані джинси на солідний костюм.

Знайомлячи нас із нашими відомими й не дуже персонажами, програма «Дивись!» несподівано доводить: у принципі, більшість цих людей не креативна. Якщо вони говорять самі про себе, то це переважно нудні та банальні синхрони в стилі «я така творча людина, що аж самому страшно». Тому цікавіше слухати журналістський текст, аніж самих персонажів. Це стосується навіть такого майстра давати контраверсійні інтерв’ю, як Микола Мозговий (ефір 31 травня). Він у програмі „Дивись” ніби свідомо уникає чогось скандального, старанно «фільтрує базар», і на його фоні інший учасник програми — чоловік-модельєр — виглядає більш розкутим. Це ж саме стосується і художнього керівника світло-музичного театру при Київському планетарії Данила Фрідмана (ефір 3 червня), який більше говорить про вічне, кидаючи фрази в простір, а більш-менш їстівну історію про нього доводиться дотягувати авторові сюжету. Теж саме можна сказати про музикантів Ореста Хому та Інесу Братущик. Вони захоплені собою, висловлюють банальні істини на мажорних тонах, і журналісту нічого не залишається, як ліпити з усього цього потоку чужої свідомості матеріал, який буде цікавий ще хоч комусь, окрім  самих Інеси Братущик та Ореста Хоми. Словом, наочно демонструється проблема «неформату» вітчизняних діячів культури: вони не вміють себе подавати, не вміють перевтілюватися перед камерою. Над ними тяжіє комплекс на кшатл: «Ой, це ж мене всі по телевізору побачать, треба ж шануватися!».

До речі, саме «неформату» була присвячена програма «Дивись!» від 5 травня. Мені стало зрозуміло, що ніхто з її героїв особливо не переймається цією проблемою: ні аранжувальник Василь Ткач, ні учасники групи «Прем’єр-міністр», ні атлет Володимир Киба. Жодному з них особливої слави не треба. Загальний настрій всіх персонажів – ох, дайте мені спокій. Такий додатковий ресурс, як ТБ, нікого з них, здається, особливо не цікавить. Звісно, є зовсім протилежна манера поведінки – деякі персонажі самі з штанів вистрибують, аби їх показали по телевізору. Але єднає їх те, що ані першим, ані другим сказати про себе особливо нема чого. Через те портрети, що їх «малюють» журналісти з «Дивись!», виходять у більшості випадків не такими об`ємними, як того б хотілося.

Найбільш яскраво невідповідність форми та змісту проявилася у програмі від 6 червня, де нам обіцяли показати майстрів провокації. Окремо наголосили: буде Нестор Шуфрич. До власне мистецтва цей депутат кримського парламенту не має жодного відношення, проте цю персону справді супроводжувала і супроводжує скандальна слава. І що в результаті? Івано-франківський митець Олег «Мохнатий» Гнатів, анонсований як місцевий (містечковий?) провокатор, насправді виявився таким собі милим кремезним бородатим дядечком, якій сів у крісло посеред центральної вулиці міста і говорив про те, як йому кайфово живеться в цьому світі. І єдина його «провокація» - відкривання перед камерою пляшки алкоголю. А очікуваний Нестор Шуфрич взагалі виявився лапочкою. Той, від кого чекали епатажу, скромно сидів за столом у костюмі, при краватці, і розповідав, як любить своїх синів від різних шлюбів та лабрадора, з яким бігає щоранку. Навіть хронікальні кадри, на яких Шуфрича б`ють, не довели мені як телеглядачеві, що Нестор Іванович – справді майстер провокації.

Звісно, журналісти не можуть передбачити, як будуть поводити себе їхні герої. Та й три історії щодня розповідати треба, тут уже важко вимагати чогось яскравого на конвеєрі. Але, на мою думку, авторам проекту „Дивись” треба відмовитися від цього «таврування» - так я називаю визначення загальної тематики, яка повинна, за стратегічним задумом, об`єднати всіх трьох персонажів. Той же Нестор Шуфрич, називайте його хоч генієм провокації, штани перед камерою не зніме, як колись дружина депутата Володимира Бринцалова в давній, зразка 90-х років, програмі скандального тоді російського телерепортера Олександра Незорова. Тоді її «круп» (вислів того ж таки Бринцалова) обговорювала, без перебільшення, вся країна. А Шуфрич може влаштувати одну зі своїх знаменитих істерик деінде, окрім як перед телекамерою під час зйомок програми, котра апріорі призначена для спокійного сімейного перегляду за чайком.

Або ж, якщо вже журналістам скомандували «фас» на те, аби підігнати задачку під готову відповідь, тобто людину під задану тему, - то він повинен так ставити запитання, аби відповіді бодай на 70 % відповідали заданій тематиці. Звісно, сам персонаж може поставити умову: про те, про се і про он те я з принципу не говорю. Але тоді нехай скаже таку фразу на камеру, а журналіст у своєму відео повинен її красиво обіграти. Навіть для такого конвеєру, як програма «Дивись», це, в принципі, можливо.

А простіше – взагалі забути про пошук спільного знаменника для трьох абсолютно різних і, в принципі, самодостатніх людей чи творчих колективів. Є три портрети, три індивідуальності. Наскільки вони яскраві, безумовно, – залежить від них. Та все таки в більшості випадків – від бажання та спроможності(!) журналіста цю саму яскравість показати. Поки що її не завжди видно.

______________________________________________________

Цей текст та інші матеріали читайте у номері журналу "Детектор медіа" за червень 2006 року.

Нагадуємо, що триває передплата журналу на друге півріччя 2006 року. Про умови передплати докладніше можна дізнатися тут.

Також журнал можна придбати на розкладках преси СП "Столичні новини" у вестибюлях станцій метрополітену м. Києва та в магазинах:
1. «Наукова Думка», вул. Грушевського 4, м. Київ
2. Книгарня «Сяйво», вул. Червоноармійська 6, м. Київ

Проекти ГО "Детектор медіа" реалізуються за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) за угодою № F11158-TK-01. Погляди авторів не обов'язково збігаються з поглядами Агентства США з міжнародного розвитку.

"Telekritika" projekt were made possible through support provided by the United States Agency for International Development, under the terms of Award No. F11158-TK-01. The opinions expressed herein are those of the authors and do not necessarily reflect the views of the United States Agency for International Development.
Реалізації проектів ГО "Детектор медіа" сприяють Тhe National Endowment for Democracy /NED/, Internews Network.