У вітчизняному ефірі практично  відсутній інститут висококласних аналітиків-коментаторів, здатних пояснити пересічному українцеві, що відбувається в його країні. І не з’являться вони доти, доки в державі будуть відсутні гарантії незворотності свободи слова.

Останнім часом серед політичного керівництва країни загальним місцем стало декларування незаперечної і цього разу вже остаточної перемоги свободи слова й преси  в нашій країні. Наводяться й досить переконливі аргументи – сприятливе законодавство, розгалужена мережа ЗМІ, невтручання влади в роботу журналістів, особисті демократичні якості перших осіб держави і т.д.

Звучить оптимістично. Але не зовсім переконливо. Чи достатньо лише згаданих умов, щоб гарантувати незворотність приходу епохи демократії, котра передбачає свободу слова?

Скептики одразу згадають про дивовижний і бурхливий розвиток ЗМІ в Росії в першій половині 90-х. І де нині це все ділося? Варто було лишень підполковнику КДБ узяти до рук владу, як досить швидко всі “акули пера” вишикувалися стрункими рядами й говорять, показують і пишуть те, що їм дозволять. Маючи при цьому непогані  закони, що охороняють свободу слова, розгалужену мережу ЗМІ, суперпрофесіоналів у всіх без винятку галузях і жанрах. А на виході -  ганебна імітація правди й об’єктивності.

Але не тільки сумний приклад наших російських колег наштовхує на певні філософічні роздуми щодо скороминущості хорошого. За великим рахунком,  сучасна вітчизняна журналістика,  попри позірну волю, нині наштовхнулася ніби на якийсь бар’єр і зупинилася в своєму розвитку.

Заради справедливості треба визнати, що українські ЗМІ опанували лишень у більшій чи меншій мірі інформаційні жанри. І то не всі (жодного сильного інтерв’юєра, здатного бути адекватним у кадрі й ставити посутні запитання, в країні немає). Скласти інформаційний випуск ще якось виходить, хоч не завжди вмотивовано випускові редактори розташовують новини за ступенем суспільної значущості. Але, принаймні, сьогодні всім  відомо, що варто давати кілька точок зору на подію чи проблему, хоч далеко не завжди це виконується. Більшість вже прагне для достовірності дати  й картинку з події, хоч не завжди є можливість це зробити.

На жаль, ще досить часто колеги плутають засадничі амплуа людей ефіру. Ведучий інформаційного випуску, котрий за сучасними стандартами має  послуговуватися  лише  об’єктивістською формою подачі інформації, може одразу  в ефірі перейти до інтерв’ю із запрошеним до студії гостем.  Причому ставити тому оціночні запитання, що часто несуть ідеологічну, або – що найгірше! – політичну заангажованість. Це веде до втрати довіри слухача/глядача спочатку до певного журналіста, а згодом і до каналу.

І промовиста історія П’ятого каналу, котрий разом зі своїми творцями подавав великі надії, а потім всі надії перекреслив власною рукою, – сумне тому підтвердження.

Але проблема дотримання фахових стандартів – це проблема не лише одного каналу або  кількох журналістів чи менеджерів. Якщо хочете – це проблема  всього національного ефіру.

Взагалі нині складається враження, що над проблемою довір’я в журналістиці в Україні ще й не задумувалися. Не до цього. Аби так-сяк склепати інформаційний випуск, хоч трохи збалансувати його, а потім дати блок реклами, услід кіно, серіал  чи куплене в Росії ток-шоу, і на цьому вважати своє завдання виконаним.

Разом із тим, якщо стати на позицію слухача/глядача, то слід прямо відзначити, що жоден наш телерадіо канал не дає не тільки об’єктивної, а навіть зрозумілої інформації про те, що відбувається в країні. І найперші тому підтвердження – проблеми формування коаліції і її взаємостосунки з опозицією,  проблеми ставлення до НАТО, Євросоюзу, США, Росії, Білорусі. Дев’ять із десяти опитаних вами людей не зможуть бодай якось логічно пояснити, що в цих проблемах добре для нашої країни, а в чому криються небезпеки. Люди реагують на все це лише  на рівні емоцій – бо не отримали від ЗМІ інформації, необхідної і достатньої для  того, аби скласти власну виважену точку зору.

Є всі підстави стверджувати, що суспільство гостро потребує неупередженого роз’яснення того, що відбувається. Роз’яснення на рівні фахової відповідальності,  тобто, не маніпулятивного  нав’язування  думки, а неупередженого наведення достатньої кількості фактів, якими можна побудувати кілька, знову таки, неупереджених версій щодо того, в чому ж причини та які можуть бути наслідки тих чи інших подій.

Інше питання: хто і як це має робити? Так звані “збалансовані” інформаційні випуски,  як, до речі, і досить поодинокі в нашім ефірі аналітичні дискусійні програми, де представлені дві часом протилежні точки зору, в кожної з яких є своя правда й сенс, надто часто ще більше заплутують глядача. І за умови  відсутності в цих телепрограмах  саме неупередженої точки зору експерта, який би «розклав» та продемонстрував важливі для суспільства «плюси» та «мінуси» кожної з цих протилежних позицій – глядач  шукатиме морального й смислового “цензора”, котрому довірятиме “редагування” почутих текстів й  від котрого захоче дізнатися оцінку подій.

Між тим, пояснити причино-наслідкові зв’язки, дати розгорнуту картину того, що стоїть за різними подіями – все це має робити  відомий інститут коментаторства. Саме той інститут, який відсутній у вітчизняній практиці як клас.

Соціологічний факт: для середнього американця найавторитетнішою людиною є улюблений телекоментатор (на другому місці – майстер автосервіса й на третьому – дружина чи чоловік). І найшвидше, що саме з допомогою цього коментатора, а часом і його очима,  дивиться на світ громадянин великої країни.

Отже, під терміном “телекоментатор” мається на увазі нині практично відсутнє в Україні журналістське амплуа, представник якого виступає до деякої міри посередником між владою і народом, політиками і народом, бізнесом і народом -  формуючи між ними певне порозуміння. З одного боку, такий коментатор  інформує  державну, інтелектуальну еліту  про наявні у суспільстві тенденції, інтереси. З іншого - “розминаючи” свіжі  події  і делікатно розставляючи  ціннісні наголоси, допомагає далекій від політики й державного управління людині бодай зорієнтуватися в часі, людях та подіях.

Це амплуа, котре є найвищим класом журналістської професії в електронних медіа, у вітчизняному телеефірі ще в ембріональному стані спочатку скомпрометували на УТ-1 в “Акцентах” Валерія Лапікури, а згодом просто “вбили” на шановних “плюсах” під час останніх президентських перегонів досить обдаровані й яскраві,  всім відомі особистості.

Але така нищівна компрометація ще зовсім не означає, що погана сама ідея. Без сумніву, згадані хай не найвдаліші спроби мали надзвичайно резонансний ефект.

Як свідчить зарубіжний досвід електронних мас-медіа (й поодинокий вітчизняний), професіональна робота такого коментатора, котрий виразно й переконливо представляє лише інтереси глядача (слухача), жорстко, але толерантно аналізуючи діяльність державного й політичного топ-менеджменту, користується неабиякою популярністю.

Добре організоване  щоденне авторське коментування – при фахових і яскравих ведучих – може стати одним із найбільш рейтингових продуктів телеканалу. Але за однієї умови, котру із самого початку порушили автори сумнозвісної ”Проте” на «плюсах», а потім впродовж всього ефіру з цією умовою боролися.

Програма має бути заснована на засадах виразної авторської присутності, але  усвідомленої й беззаперечної відмови від спроб маніпулювання. Гаслом цієї програми має стати відомий лозунг західних колег: “Ми не підтримуємо особистості, ми підтримуємо ідеї!”.

А тепер запитання до колег, тепер вже вітчизняних: “Хто і який канал може взяти на себе цю невдячну функцію організації інституту коментаторів у нашому теле- і радіо ефірі? Правильно! Ніхто. Надто важка ця  справа. Господарі комерційних каналів на нинішньому етапі свого «нервового»  розвитку не дозволять коментаторам виступати незалежними експертами й представляти інтереси лише  слухача/глядача. А державні електронні ЗМІ при нинішній системі підпорядкування навіть ставити так проблему не будуть.

Отож, глухий кут. Але поки не буде розв’язана ця проблема національного ефіру, доти національний ефір залишатиметься в надзвичайно недорозвиненому стані. І доти вітчизняний слухач/глядач лише віддалено здогадуватиметься про те, що відбувається в країні, що насправді хотіли  сказати чи зробити президент, прем’єр, спікер, лідер якоїсь партії і т.д.

Нині реальним організатором такої надзвичайно потрібної для транзитної країни справи може виступити лише інститут Суспільного мовлення, який,  до того ж , буде представлений в ефірі не одним каналом, а кількома. Як у близьких сусідів у Польщі, чи далеких – Великої Британії, Франції, Італії. І тільки при організації повноцінного Суспільного мовлення, законодавчо й фінансово забезпеченого, можна буде говорити про певні гарантії невідворотності демократичних перетворень, як і про гарантію свободи слова в нашій країні.

Тому не переконуйте, пане Президенте, що Ваш прихід на владний Олімп ознаменував переможну еру свободи слова. Бо поки що  ця ера і її конкретні представники не змогли пояснити для “Вашої нації” елементарної необхідності спілкування із євро-атлантичною цивілізацією, потреби входження в її структури, котрі гарантували б Україні незалежність і ефективний економічний розвиток. Краще, пане Президент, зробіть (як і обіцяли), щоб усі переконалися не тільки у ваших добрих намірах – у чому , власне, ніхто й не сумнівається! – а й у  спроможності до реальних дій, котрі привели б до створення гарантій незворотності демократії, створення Суспільного мовлення.

Це ж саме можна сказати й майбутнім прем’єру та спікеру. Так, це не розв’яже всіх проблем ЗМІ. І навіть не зробить телебачення й радіо, котре перебуває ще в більшому занепаді, одразу високорозвиненим. Це всього лише зробить їх ефективнішим і змусить працювати на суспільство.

Віктор Мороз, для «Детектор медіа»