Україна не має національної ідеї. Українці не знають, куди їм іти й чого прагнути. Такі твердження стали вже загальним місцем публіцистичних виступів і навіть політологічних досліджень. Можна, звісно, сперечатися, чи потрібна якась аж така національна ідея, чи існує вона у європейських країнах, до товариства яких ми нібито прагнемо. Але йдеться про інше.

Ми й не помітили, що насправді національна ідея в нас уже є. От уже щонайменше два роки. Від самого моменту зміни в країні найвищої влади. Та ще й яка ідея - всім ідеям ідея! У публічних виступах, у численних синхронах у випусках новин представники влади чітко й наполегливо втовкмачують: наша національна ідея (надідея, суперідея) - це Євро-2012.

Послухати наших державних керівників, то майбутній футбольний чемпіонат є найголовнішою й найважливішою темою, порівняно з якою все решта - так, буденні дрібнички. Аж до того, що в лютневому інтерв'ю Савіку Шустеру, Андрію Куликову та Євгенію Кисельову президент Віктор Янукович сам собі поставив запитання про Євро-2012 і сам же на нього розлого відповів. Трьом китам, на яких стоїть українське політичне телебачення :), просто на очах глядачів мало стати соромно - мов школярам, що не вивчили уроку.

Славетне капеересівське минуле наших державних керівників дається взнаки й у навколофутбольній пропаганді. Тут вам і надмета, що вимагає відданості й навіть жертовності: мовляв, затягнімо паски, не нарікаймо на життєві негаразди, бо маємо перед собою велике надзавдання. Тут вам і обіцянки справжнього земного раю по досягненні цієї мети: мовляв, витрати різко скоротяться, у бюджеті миттєво з'явиться сила-силенна коштів - отоді й заживемо. Та ще й усе збудоване до чемпіонату залишиться для нас із вами, покращуватиме наше життя як не «вже сьогодні», то вже точно від завтрашнього ранку. Якщо у пропагандистських викладках замість «Євро-2012» підставити «комунізм», ніхто нічого й не помітить.

Футбольний чемпіонат, щоправда, має одну принципову відмінність від комунізму. Комунізм можна було будувати скільки завгодно й повсякчас знаходити об'єктивні причини, чому його досі не збудовано. Футбольний чемпіонат, хочеш - не хочеш, доведеться провести у визначені УЄФА терміни. Що буде потім? Той самий запланований на 2012 рік кінець світу, про який із задоволенням сповіщають численні жовті ЗМІ? «Здорова» авантюрність владної пропаганди, вміння влади грати ва-банк змушують українців поки що не ламати голови над цим питанням.

Дедалі частіше представники найвищої влади, зокрема й Віктор Янукович, у своїх публічних виступах називають просто фантастичні цифри протяжності збудованих автошляхів. От тільки дивина: досі не доводилося бачити (може, проґавив?) жодного репортажу про урочисте відкриття жодної конкретної «автотраси століття». І це при тому, що навіть реконструйовану трамвайну лінію в Києві відкривав особисто Микола Азаров, і про це повідомляли майже всі загальноукраїнські ЗМІ. При тому, що влада наша взагалі дуже полюбляє перерізати стрічки й перетворювати введення в експлуатацію кожного найдрібнішого об'єкту на загальнонаціональне тріумф-шоу. При тому, що придбання десяти південнокорейських потягів було у ЗМІ однією з топ-тем ледь не цілий тиждень. А тут - суцільна тиша й незрозуміла сором'язливість.

Так, триває ремонтування (чи хай навіть реконструкція) автотраси Київ - Житомир - Львів - Чоп. Але ж реконструкція - то далеко не те саме, що нове будівництво! А може, в Україні нарешті з'явилися автошляхи й залізниці, що дозволяли б мандрувати зі Львова в Донецьк, оминаючи й без того перевантажений Київ? І не виписуючи зигзаги ледь не в пів-України, як нинішній поїзд Львів - Маріуполь? Але ні: формулювання, яке лунає, змушує повірити, що переможні реляції влади відповідають реальним фактам.

До речі, про потяги. У Південній Кореї - європейська залізнична колія 1435 мм завширшки. В Україні - нова російська залізнична колія 1520 мм завширшки; швидкісні лінії мають колію 1522 мм; деякі малодіяльні лінії досі мають стару російську колію (яка була до тотальної реконструкції 1970-х - 1980-х років) 1524 мм. Як поведуться на українських залізницях південнокорейські лайнери, чий дизайн початково не було розраховано на ширшу колію? У старих трамваях із Лейпцига й Дрездена, що їх придбав Дніпропетровськ, довелося вживати заходів, щоби ширше розташовані колеса не чіплялися за деталі кузова. Зовсім дріб'язкових заходів, але ж і трамваї - то не швидкісні поїзди! Так, стандартні вагони радянського взірця працюють на Сахаліні на вузькій капській колії 1067 мм - але, знову ж, аж ніяк не у швидкісному режимі й аж ніяк не без випробувань! То чи не дивина: про навчання машиністів на тренажерах випуски новин повідомляли ретельно й детально, а от про випробування самих поїздів на ширшій колії - ні, жодним словом?

Згаданий міський транспорт - окрема сага. 2010 року високі урядовці урочисто пообіцяли: всі міста - господарі чемпіонату отримають по 400 автобусів і по 300 тролейбусів! Ні, по 500 і 400! Надалі цифри змінювалися, мов на біржі в ніч фінансового краху. Змінювалися й фірми, які мали постачати все це багатство: називали то ЛАЗ, то «Богдан», то знову ЛАЗ. Підкреслювали єдине: автобуси й тролейбуси будуть вітчизняними - хай, мовляв, європейці побачать українську модерну техніку!

І от настав 2012 рік. Про автобуси взагалі вже ніхто не згадує. В Харкові, Донецьку та Львові комунальних автобусів не було як два роки тому, так і в січні 2012 року - самі лише африканські матати (даруйте, маршрутки); у Києві комунальні автобуси міг помітити лише дуже терплячий і спостережливий турист. Станом на січень Донецьк отримав близько 80 тролейбусів «ЛАЗ», Харків - близько 60, Київ - 0, Львів - 0. Натомість такі тролейбуси з'явилися в Севастополі, який ніби ж футбольного чемпіонату не проводитиме.

Але й урядовці, й Олександр Попов і надалі бадьоро запевняли: міський транспорт буде оновлено, оновлено, оновлено! Від початку року Київ став-таки отримувати тролейбуси «Богдан» (на щастя, фірма якраз завершила виготовлення величезних партій для Сімферополя, Алушти, Ялти й Полтави, тож могла почати виконувати авральне замовлення Києва) - на сьогодні аж цілих 30. Почала столиця отримувати й автобуси - білоруські «МАЗи». «Вітчизняні», як і було обіцяно.

А тим часом у столиці почали масово списувати старі автобуси й тролейбуси. Що й наводить на думку: головною метою є не запровадження нормальних транспортних перевезень, а звичайнісінька показуха. Хай у Києві залишаться два автобуси й три тролейбуси на ціле місто - аби були новенькими й красиво виглядали. Останнє речення - не таке вже й перебільшення. «Богдан» почав виготовляти тролейбуси нещодавно; наскільки вони надійні, як довго зможуть працювати - того наразі ніхто не знає.

Як почуватимуться в них пасажири, ті самі гості чемпіонату - того теж ніхто не знає. А традиція розвинених країн є такою: конвеєрного виробництва автобусів, тролейбусів і трамваїв не існує. Яке комплектування замовить місто - таке завод і виготовить. Українські заводи дотримуються цієї європейської традиції. Дотримуються вони й іншої: всі модерні європейські автобуси й тролейбуси оснащено кондиціонерами. Олександр Омельченко, а згодом Леонід Черновецький, замовляючи свого часу для столиці автобуси й тролейбуси «ЛАЗ», вирішили зекономити й замовили їх без кондиціонерів. Тож улітку їздити в цих модерних європейських автобусах і тролейбусах можна хіба що за вироком суду. Як то воно буде в нових «Богданах»? Показова, до речі, трансформація «європейськості», її адаптація «для українських умов», чи не правда?

До того ж, усі міста - господарі чемпіонату отримали нові тролейбуси хто в кредит, хто у лізинг.

Міський транспорт - то лише один приклад. Але чи не так само відбувається в усьому: у ЗМІ лунають і лунають звістки про епохальні плани й прожекти, згодом тональність стає стриманішою, аж поки тема зовсім не сходить нанівець? Влада попросила власників готелів знизити ціни - інакше гостям чемпіонату буде вигідніше прилітати на матчі й одразу ж відлітати назад, аніж жити в Україні. «От як вона, влада, про все дбає!» - рознеслося по ЗМІ. Еге ж, власники готелів тут само візьмуть під козирок і послухаються. Влада пообіцяла навчити міліціонерів англійської мови. Треба очікувати, вони стануть розмовляти англійською краще, ніж українською та російською, якими до пуття так і не оволоділи. Ото хто б їх іще правил поведінки навчив? А хто б навчив тіток-продавчинь не закривати магазини ледь не за півгодини до офіційного часу закриття й не виштовхувати силою покупців, що затрималися? А хто б, а хто б?

Що ближчим стає Євро-2012, то яскравіше вимальовується загальна картина: епохальні плани й прожекти мають для владних пропагандистів самостійну цінність. А результат - якось та вийде.

Отак відбувається скрізь: якісь уривки інформації, якась суміш переможних реляцій із маніловськими прожектами (і це за два місяці до початку чемпіонату!), а системне знання ситуації з того ніяк не хоче вибудовуватися. Ніби ж від інформації про підготовку до футбольного чемпіонату нема вже куди подітися, а доконаних фактів у тій інформації - майже ніяких. Принаймні, на запитання: «То якою мірою Україна на сьогодні готова до проведення Євро-2012?» більшість українців зможуть відповісти, покладаючись лише на власні враження й спостереження.

Стає зрозумілим і ще одне: у випусках теленовин ставити під сумнів оті неймовірні плани та прожекти не заведено. Представники влади відрапортували про грандіозні плани - випуски новин усе це озвучили - аудиторія має радіти й пишатися за державу. Такою нехитрою є встановлена владою пропагандистська механіка. Пишання мильними бульками, рапортування про нескінченні наміри - от якою є її сутність. Як казали за радянських часів: «Де є вдосталь ковбаси та масла? - У програмі "Время"». Отак і тепер: «Де масово будують готелі, залізниці й автошляхи? Де можна побачити цілковито оновлену, модернізовану, привітну й комфортну країну? - У випусках теленовин».

За задумом, проведення футбольного чемпіонату в Україні та Польщі мало стати - даруйте за радянсько-пафосний стиль - святом братерства, святом єднання двох країн і двох народів. Але влада розпорядилася ним інакше: вона почала використовувати майбутній чемпіонат як пропагандистський засіб для змалювання своїх звитяжних звершень - навіть задовго до того, як ці звершення стали доконаним фактом. Місця для Польщі в цій пропаганді не знайшлося. Точніше, про Польщу згадують лише за тих дуже нечастих ситуацій, коли це стає вигідно. Як-от у питанні переходу на літній час. Якщо послухати випуски теленовин, а тим паче промови держмужів, складається стійке враження: майбутній чемпіонат проводитиме Україна й лише вона. А Польща? А до чого тут узагалі Польща?

Понад тридцять років тому таким чином - для суто внутрішньої пропаганди - радянська влада використала проведення в СРСР Олімпійських ігор. Радянські ЗМІ тоді рясніли від репортажів про захват гостей Олімпіади: мовляв, як усе було чудово; ми уявляли, що вулицями Москви ходять ведмеді в лаптях, а виявилося, що тут такі самі люди, як і ми! Одне слово, яка-не-яка цивілізація.

Отак буде й тут. Можна буде досхочу наставляти на гостей чемпіонату телекамери й тероризувати їх натренованими до автоматизму запитаннями: «Ну, то як вам Україна? Правда ж, чудова?» Або ж: «Які ваші незабутні враження від Києва (Харкова, Донецька, Львова)?» І, звісно ж, коронне й фірмове: «Ну, то як вам наші дівчата, які роздягаються?» Гості, звісно ж, із останніх сил вичавлюватимуть із себе щось більш-менш схоже на компліменти - нечемно ж ображати господарів! Якщо їм, тим гостям, зовсім уже не допече чудова українська дійсність. Ці вимучені компліменти можна буде використовувати як незаперечний доказ того, що Україна (а отже, її влада) провела Євро-2012 не просто успішно, а хоч куди плюнь, успішно.

Щоправда, нині ситуація є цілком відмінною від тієї, 1980 року. У своїх пропагандистських стараннях українська влада, здається, запропагувала сама себе. Вона й сама забула, що хазяйкою чемпіонату буде ще й Польща. І гості Євро-2012 порівнюватимуть враження від України не зі своїми стереотипами про неї ж, Україну, а з цілком реальними враженнями від цілком реальної Польщі. І дуже боюся, що враження ці будуть не на користь України. Так, поляки не бавляться в суперпроекти на кшталт понад кілометрової пішохідної естакади від зупинки електричок до стадіону, яку хотіли були (невідомо навіщо) збудувати в Києві. Вони братимуть комфортом, привітністю й функціональністю.

А чи зможе Україна запропонувати щось, окрім дзвінких рапортів урядовців, їхніх же звітів про проведену титанічну роботу та одного-двох об'єктів у стилі «побачиш - знепритомнієш»? Чи не нагадуватиме український сервіс, даруйте, золотий унітаз, який поставили посеред вітальні й так і не здогадалися під'єднати до каналізації?

Своєю пропагандою влада вкрала в українців передчуття свята. Передчуття чогось незвичного, такого, що буває раз на багато-багато років. Владна пропаганда дедалі сильніше змушує сприймати майбутнє Євро-2012 як непосильний тягар, тяжкий обов'язок, моральні дивіденди з якого збиратиме вона сама й лише вона сама. Перестаралася влада: за такого настрою її пропаганда може спрацювати з точністю до навпаки. Надто вже наочною може стати невідповідність пропагандистських зусиль результатові.

Фото - korrespondent.net