А все-таки цікаво іноді глянути на себе зі сторони... Хоча це досить проблематично, особливо – коли йдеться про цілу країну. Адже наші закордонні гості далеко не завжди відверто висловлюють свої враження щодо побаченого в Україні. Втім, якось трапилося підслухати враження одного іноземця, який з великою мірою впевненості висловився про українців таким чином: „Не може бути, щоб вони справді жили на таку мізерну заробітну платню. Це неможливо. Вони щось приховують”. Іноземні гості повчали членів маленької громадської організації, що на свою діяльність потрібно залучати кошти із сімейних бюджетів. Тож довелося озвучити суми доходів типової української сім’ї з невеликого містечка, що й викликало подібну реакцію. Тоді я вперше замислилася – а дійсно, як ми виживаємо? Адже це неможливо за всіма законами економіки, арифметики і здорового глузду... Довелося визнати, що не маю відповіді на це питання.

А нещодавно довелося стати свідком суперечки на тему: „Чи дійсно українці погано живуть?”. Думки висловлювалися прямо протилежні. Одна сторона обстоювала наступні тези: „Нормально живемо. Погано живуть лише ті, хто не хоче працювати. Роботи вистачає – було б бажання. Скиглення щодо важкого життя – це передвиборчі спекуляції і політичні ігри. На селі жаліються, що ледве виживають, а самі мобілки купляють. Погано живуть лише нездари, що не вміють ні заробляти гроші, ні витрачати їх із розумом”. Аргументи другої сторони: „Більшість українців на межі виживання Не можна судити по столиці та обласних центрах. Найстрашніше в містах та селах, що знаходяться далеко від залізничних колій та магістральних шляхів. Сільська молодь не хоче працювати на землі, спивається від безнадії і безперспективності або поневіряється чужими краями. По малих містах робочих місць немає. Старенькі скрізь на межі голодної смерті. Медики без грошей і не ворухнуться, хоч криком кричи, хоч вмирай...”. Сперечалися двоє українців одного кола, практично однакового рівня доходів і одного місця проживання...

Мабуть, істину, як завжди, треба шукати десь посередині, але сам факт вартий осмислення. Складається враження, що ми дійсно не маємо скільки-небудь повної об’єктивної картини щодо того, як живуть українці, – і загалом, і за категоріями; у регіонах, містах, селах... Якщо врахувати загальну затурканість, егоїзм і небажання знати, як живеться іншим, то можна дійти висновку, що багато хто з нас живе у вигаданій фантастичній країні, населення якої складається із досить-таки обмеженого звичного кола спілкування, а кордони пролягають переважно маршрутом від дому до роботи. Але навіть про своїх родичів, колег і сусідів знаємо далеко не все. Адже хтось схильний приховувати деякі свої незасвічені підробітки, а інший, навпаки, ладен голодувати, аби на публіці продемонструвати видимі ознаки достатку. Грошовитий без кінця скиглить, а бідаха просто радіє життю. А ще є „брати по нещастю” під рубрикою: „У кожного своє горе: комусь юшка ріденька, а в когось – перли дрібненькі”... Здавалося б, цьому має зарадити ТБ, але чи дає воно нам розуміння того, як насправді живуть українці, чи стає в пригоді в плані реалістичного відображення життя власної країни?

Зрозуміло, що повна правда нашого буття недосяжна так само, як недосяжна абсолютна істина, але ж чи заслуговуємо ми на світле майбутнє, якщо не вміємо відповідати на питання: „Хто ми? Чого варті? Як живемо?” І чи зуміємо зрештою причепуритися без дзеркала, котре правдиво відіб’є, які ми є насправді?

Вражаючий парадокс сьогодення – у вік розвинених інформаційних технологій люди й досі живляться чутками і переповідками, що передаються з вуст у вуста, іноді вже на стадії міфу чи легенди. І постають тоді в уяві села, де працюють лише літні люди, а молодь у генделиках пропиває свою юнь і майбутнє... І міста, де на металобрухт розікрали вже й огорожу навколо міськради... І цілі населені пункти, уражені наркоманією... А величезні регіони України можемо охарактеризувати однією-двома фразами на кшталт ярлика... Чому так важко у власній уяві скласти об’єктивну картину нашого сьогодення? І до болю у щелепах остогиділо практичне втілення поняття „інформаційний привід”: душа прагне не тільки об’єктивності, але й системності у висвітленні нашого життя.