«Історія засвідчить: Німеччина використала мого батька як цапа-відбувайла, щоб перекласти вину за вчинки німецьких нацистів на беззахисних українських військовополонених».

(Джон-молодший Дем'янюк)

«Жоден професійний офіцер головного управління поліції порядку ніколи не підписував наказу, який би порушував право, закон і людяність».

(З виступу Адольфа фон Бомгарда на Нюрнберзькому процесі)

Відколи протягом понад трьох десятиліть у США, Ізраїлі та Німеччині тривали переслідування та суперечливі судові процеси над померлим минулого тижня у баварському притулку для літніх людей Іваном (Джоном) Дем'янюком, мене не полишало переконання, що його змушують спокутувати чужі гріхи.

Мені ніколи не довелося ані бачити його, ані чути його живого голосу. В пам'яті звучить інший голос - того, хто давав свідчення на Нюрнберзькому процесі, вийшов сухим із води тоді та в період денацифікації Західної Німеччини.

Наприкінці жовтня 1969 року я мав телефонну розмову з колишнім начальником поліції порядку рейхскомісаріату України, генерал-лейтенантом, группенфюрером СС Адольфом фон Бомгардом. Я зв'язався з ним за номером 494 у баварському місті Прін ам Хімзее (Prien am Chiemsee). Дякувати моїй приватній учительці - прибалтійській німкені, що він відразу не розпізнав, хто я такий і навіщо телефоную.

Мій співрозмовник був у чудовому настрої, поки розповідав про вечірню прогулянку, з якої щойно повернувся. Та настрій умить змінився, коли він почув, що телефонують із Києва. Неочікувана фраза «Гер Бомгард, нам відомо, що ви очолювали поліцію порядку рейхскомісаріату України....» насторожила його. Втім, і після цього він не кинув слухавки й відповідав на всі запитання. Не виявляючи й натяку на каяття та заперечуючи свою тодішню належність до неонацистського «зальцбурзького кола». Статтю, написану після телефонної розмови з колишнім есесівцем, опублікувала престижна свого часу «Робітнича газета» («РГ», «Поки убивці ходять по землі», 26 жовтня - 2 листопада 1969 р.)

Щоб осмислити суть теми в новому ракурсі, повернімося з тодішнього докомп'ютерного в теперішнє інформаційне століття. Число посилань в інтернеті латиною на ту чи іншу особу іноді визначається не масштабами її діяльності в негативному чи позитивному сенсі цього слова, а увагою до неї, штучно роздмуханою з певною метою. Наочне підтвердження - ця порівняльна історія. На прізвище Джона Дем'янюка налічується 37.500.000 посилань. На прізвище Адольфа фон Бомгарда - лише 36.500. Тож звернімося до їхніх біографій, набагато красномовніших за наведені цифри.

Іван Дем'янюк (John Demjanjuk)

Народився 3 квітня 1920 року в селі Дубові Махаринці Бердичівського повіту Київської губернії в селянській родині.

У 1932-1933 рр. пережив голодомор.

Працював трактористом у колгоспі.

1938 року вступив до комсомолу.

Наступного року розпочав строкову службу в Червоній Армії.

1941 року поранений у боях під Києвом.

1942 року поранений вдруге у Криму. Потрапив до німецького табору для військовополонених.

(Версія Дем'янюка. Він стверджував, що в період війни його тримали у трудовому таборі у польському Хелмі. Остерігаючись репатріації Ґулаґом, що загрожувала йому як військовополоненому, він приховав деякі факти біографії. Та жодних конкретних доказів його служби озброєним охоронцем у нацистських таборах смерті ніколи не було наведено.)

(Версія обвинувачення. У середині 1942 року Дем'янюк став підручним нацистів, які знищували євреїв у східній Польщі, і став озброєним охоронцем у таборах смерті на польській території та у Флоссенбюрзі (Flossenbürg) в Німеччині.)

У 1945-1952 рр. Дем'янюк перебував у таборі для переміщених осіб.

1952 року емігрував до США.

1958 року отримав американське громадянство. Мешкав у Клівленді, працював автомеханіком на заводі Форда.

1986 року Дем'янюка, позбавленого американського громадянства, було видано Ізраїлю.

1988 року суд у Тель-Авіві виніс йому вирок - страта через повішання.

1993 року Верховний суд Ізраїлю постановив його звільнити.

2001 року американське громадянство Дем'янюка було відновлено.

2004-го він знову втратив громадянство США.

2009 року Дем'янюка депортували до Німеччини.

2011 року земельний суд Мюнхена виніс йому вирок - 5-річне ув'язнення, що оскаржувався в апеляційному суді.

17 травня 2012 року Дем'янюк помер у притулку для літніх людей у м. Бад-Файльнбаху (Bad Feilnbach) на 92-му році життя.

Адольф фон Бомгард (Adolf von Bomhard)

Народився 6 січня 1891 р. в м. Аусбург у дворянській родині.

1912 р. отримав звання лейтенанта. Брав участь у Першій світовій війні як офіцер баварського піхотного лейбполку.

Нагороджений залізними хрестами 1-го та 2-го ступенів.

1919 р. отримав звання капітана рейхсверу.

У 1920-х рр. служив у поліції Баварії.

1933 р. став начальником штабу інспекції поліції землі Бранденбург.

1937 р. - генерал-майор поліції.

1939 р. - генерал-лейтенант поліції.

1940 р. - группенфюрер СС. Генерал-лейтенант поліції порядку Третього рейху.

У листопаді 1942 р. призначений начальником поліції порядку рейхскомісаріату України в Києві.

Влітку 1943 р. переведений до Рівного. Перебував на цій посаді до жовтня включно.

1944 р. - інспектор поліційних шкіл.

1944-1945 рр. - командувач поліції порядку в Моравії (Чехословаччина).

1960-1964 рр. - бургомістр м. Прін ам Хімзее.

Із 1971 р. - почесний громадянин цього міста.

Брав участь у діяльності товариств колишніх членів поліції порядку - зальцбурзького кола.

Адольф фон Бомхард - член націонал-соціалістичної партії робітничої партії Німеччини (NSDAP) та СС (SS).

Квиток члена націонал-соціалістичної партії - №3933982.

Квиток члена СС - №292711.

Помер 19 липня 1975 року у 85-річному віці.

Ходіння по муках Івана Дем'янюка

Щоби зрозуміти, звідки й чому почалося ходіння по муках Івана (Джона) Дем'янюка, що тривало до самої його смерті, слід поставити запитання: кому це було вигідно? КДБ не докладало особливих зусиль, щоби сприяти посиленню суперечностей між бандерівцями та мельниківцями в середовищі діаспори. Цю справу успішно робила сама українська імміграція, яка віддавала не менше енергії внутрішній колотнечі, аніж антикомуністичній боротьбі. Ключове значення для КДБ мало розпалювання суперечностей між українською та впливовою єврейською громадами. З цією метою використовувалося традиційне психологічне знаряддя - роздмухувався міф про антисемітизм українців.

Марта Онуфрів - відома канадська журналістка, авторка опублікованої 1995 року у львівському видавництві «Каменяр» книги «Судилище триває», яка ретельно досліджувала «справу Дем'янюка», привертає увагу до фактів, які виказують кадебістський почерк. Список «нацистських колаборантів», що мешкають у США, вперше опублікував на сторінках нью-йоркської газети «Українські вісті» її редактор, один із провідників прорадянської Ліги американських українців (ЛАУ), член ЦК Компартії США Михайло Ганусяк (Michael Hanusiak). (Обидві названі організації КДБ використовувало як дахові.) 1975 року він же передав Службі імміграції та натуралізації США (U.S. Immigration and Naturalization Service) список 70 українців, підозрюваних у причетності до злочинів періоду Другої світової війни, які жили у Сполучених Штатах. Cеред них було й прізвище Джона Дем'янюка.

Померлий 2003 року автор книги Lest we forget («Щоб ми не забули»), що вийшла друком наступного року у видавництві Компартії Канади Progress books, ніколи вже не розкриє таємниці, в яких радянських архівах він працював під час чергової безплатної відпустки в СРСР, збираючи викривальну інформацію про «брутальні злочини та звірства українських націоналістів, що співпрацювали з нацистами». Та й без його свідчень таємниця лежить на поверхні. Як і те, що цей кадебістський хід виявився надзвичайно успішним. Інтереси КДБ, Центру Симона Візенталя і Бюро спеціальних розслідувань США (OSI) дивним чином збіглися.

Операцію «справа Дем'янюка» було задумано ще у 60-ті роки. Оскільки син став натуралізованим американцем, його мати, яка мешкала в Україні, відмовилася від пенсії, необачливо наразивши його на величезний ризик. Це викликало цікавість агентів КДБ, що з'явилися в її оселі, докладно про все її розпитали та вилучили з родинного альбому всі фотографії Івана. Навіщо - цілком зрозуміло з подальшого.

Це стало очевидним, коли 1986 року позбавленого американського громадянства Джона Дем'янюка депортували до Ізраїлю і там розпочався гучний судовий процес. Не менш гучний, аніж той, що відбувся чверть століття тому над викраденим у Буенос-Айресі Адольфом Айхманом - архітектором «остаточного вирішення» єврейського питання, якого повісили як військового злочинця.

На судовому процесі над Дем'янюком виступали свідки, які пережили Голокост і емоційно стверджували, що він не хто інший як Іван Грозний - оператор-садист газової камери в польському концтаборі Треблінка, де загинуло понад 800 тисяч в'язнів.

«Я нікого не вбивав. Я не міг зарізати навіть курку. Це робила за мене дружина», - заявляв Джон Дем'янюк. Він наївно сподівався, що йому повірять. Однак конче потрібен був образ монстра, котрий викликав би почуття ненависті й жадобу помсти. Чи не найкраще написала про це The New York Times: «Під час судового процесу в Ізраїлі обвинувачення доводило, що він (Дем'янюк) добровільно пішов на співпрацю (з нацистами. - ТК), пройшов вишкіл у концтаборі Травники, щоб обслуговувати дизельні установки, які виробляли вуглекислий газ для газових камер. Обвинувачення заявляло, що в 1942-1943 роках він знищив у Треблінці тисячі людей. Ті, хто вижив, засвідчили, що Іван Грозний безжально знищував євреїв, ламаючи їм руки й ноги сталевою трубою, відрізуючи їм багнетом вуха та носи, з садистською насолодою шмагав жінок і дітей».

Дем'янюку було винесено смертний вирок. В ізраїльській в'язниці він відсидів сім років. Із них - п'ять у камері смертників, чекаючи на страту.

Однак через суперечливість матеріалів, наданих КДБ, Верховний суд Ізраїлю одностайно скасував вирок. Рішення надійшло в останню мить. Для невинно осудженого вже споруджували шибеницю.

На судовому процесі в Мюнхені, що тривав півтора роки, звинуваченого за 28.060 пунктами вже немічного Івана Дем'янюка було засуджено до 5-річного ув'язнення як колишнього охоронця концтабору Собібор. Та коли навіть припустити, що він служив там підручним нацистів, це звинувачення по суті абсурдне. У будь-якому разі безглуздо твердити, що він причетний до вбивства 28.060 загиблих у таборі смерті. Та й хто їх із такою точністю міг підрахувати?

Жодного свідка, який бачив Івана Дем'янюка-охоронця у Собіборі, на процесі не було. У ролі співзвинувачувачів виступали родичі загиблих, які вибухали емоціями й жадали одного - покарання. Для винного чи невинного - як могли вони в цьому розібратися?

Як головний доказ обвинувачення фігурувало посвідчення служби SS №1393 із позначкою «Abkommandiert am 27.3.43 Sobibor». Натомість адвокати Дем'янюка наводили той факт, що їм не дали змоги ознайомитися з датованим 1985 роком документом ФБР, який на початку 2001-го потрапив у розпорядження АП і ставив під сумнів автентичність використаного проти підсудного нацистського посвідчення. Однак експерти на процесі визнали його дійсним. Прикметно, що МЗС РФ, вітаючи вирок, винесений Дем'янюку, визнало, що протягом усього судового процесу в Мюнхені російська сторона вчасно надавала «необхідне» сприяння німецькому правосуддю.

Проколи мюнхенського правосуддя очевидні, якщо навіть аналізувати їх суто в річищі судового процесу, що відбувся. Головуючий суддя Ральф Альт (Ralph Alt) стверджував: кожен охоронець у Собіборі знав, що «він належав до організації, яка не мала іншої мети, як масові убивства». Натомість BBC наголошує, що «жодного свідчення того, що Дем'янюк вчинив злочини, не було пред'явлено. Такий правничий доказ у німецьку суді було використано вперше». Популярний американський сайт Huffington Post в унісон визнає: «Вперше в Німеччині було порушено правничу основу. Дем'янюка засудили на основі того, що він служив охоронцем табору, без жодного доказу його причетності до конкретних убивств».

Як аргумент обвинувачення наводило той факт, що Дем'янюк міг утекти з концтабору. Та навіть неприхильний до нього німецький тижневик Stern висловив думку: «Історики скептично ставляться до того, що військовополонені, які на пропозицію нацистів пішли на співпрацю з ними, насправді могли втекти, не ризикуючи власним життям».

Професор права Амстердамського університету, експерт із нацистських судових процесів у Німеччині Крістіаан Ф.Рютер (Christiaan F.Rüter) від самого початку заявляв: «Для мене - повна таємниця, як зможе той, хто знає сучасну німецьку юрисдикцію, припустити, що Дем'янюку можна виносити вирок, ґрунтуючись на даних доказах». Мюнхенський судовий процес критикували за те, що він спирався на резюме бесіди КДБ з іншим наглядачем концтабору, який помер у 1990-х роках, та на надану КДБ посвідку з концтабору Травники, яку ФБР розцінило як «цілком імовірну підробку».

Адвокат Йорам Шефтель (Yoram Sheftel), який захищав Дем'янюка на процесі в Ізраїлі, піддав критиці його засудження як «охоронця Собібора» у той час, як у минулому виправдовували німців вищого рангу. «Я не можу назвати це інакше як проституюванням на Голокості», - наголосив він.

Впадає в око те, як змінилася тональність медіалексикону про Івана Дем'янюка. На сайтах західнонімецьких тижневиків Stern і Spiegel його підвищили в ранзі й називали вже не «нацистським колаборантом», а «нацистським злочинцем» (NS-Verbrecher). І це при тому, що мюнхенський апеляційний суд не підтвердив вироку, і його винуватість із правничої точки зору не можна вважати доведеною.

Незмінною лишилася тільки хронічна українофобія. Навіть деякі солідні американські видання наголошували на тому, що він - «a native Ukrainian» («уроджений українець»), до того ж пояснюючи, як слід правильно вимовляти його прізвище. Однак рекорди поставили не закордонні медіа. Газета «Сегодня» опублікувала замітку під крикливим заголовком «Скончался "палач Собибора" Иван Демьянюк. Садист по прозвищу Иван Грозный умер на 92 году жизни». Важко збагнути, чого тут більше - невігластва чи сліпої ненависті. І навіщо чіплятися за формулювання, від якого давно відмовився суд у Тель-Авіві?

Адольф Бомхард: без суду й докорів

Судовий розділ щодо Адольфа Бомхарда, хоча й напрошується за логікою речей, відсутній у цій статті з не залежних від автора причин.

Мисливець за нацистами Якоб Кнаб (Jacob Knab), який докладно вивчав його біографію, пише: «Почесний громадянин Прін ам Хімзее віддавав злочинні накази нацистам творити звірства».

У 1960-ті роки, коли у ФРН відбувалися судові процеси проти колишніх нацистів, деякі з них спиралися, зокрема, на підтримку так званого Зальцбурзького кола - спілки, до якої належали групи німецьких та австрійських колишніх поліцаїв порядку. Щороку, часто з жінками та дітьми, вони зустрічалися на батьківщині Моцарта, у пиварні «Штернброй». Організатором із австрійського боку був колишній полковник жандармерії Франц Ганзінгер, німецьке відділення очолював екс-поліцейський генерал Адольф фон Бомгард із Прін ам Хімзее. Вони спільно згадували про «велич і гарт», яких «ніколи не забудуть», та скаржилися на переслідування «спотвореного правосуддя».

Втім, особливо скаржитися їм, власне, не було на що. Досить згадати, чим закінчився судовий процес початку 1960-х років проти колишнього майора поліції, 59-річного екс-командира поліцейської роти Віллі Папенкорта, який дослужився у повоєнний час в Ессені до головного комісара, та проти екс-командира його батальйону Франца Лехтгалера у Касселі. Обох обвинувачували у розстрілі поблизу Мінська 500 євреїв, серед них і дітей. Лехтгалера засудили до дворічного тюремного ув'язнення, за «сприяння вбивству за необтяжливих вину обставин», а Папенкорта виправдали. Після того він давав поради «старим товаришам» із нацистським минулим, як їм слід поводитися, щоби з ними нічого не сталося.

Часопис Geschichte quer викриває легенду про «чисту поліцію порядку». В ньому опубліковано результати незалежних розслідувань, що проходять повз увагу академічної та офіціозної історіографії. Поліція порядку (die Ordnungspolizei) підпорядковувалася особисто райхсфюреру СС Гайнріху Гіммлеру. ORPO - «зелені погони» - чинили злочини щодо цивільних осіб у Третьому рейху та на окупованих територіях, охороняли поїзди з в'язнями концтаборів, страчували євреїв у Росії, Польщі та в Україні.

Самого ж Адольфа фон Бомгарда, який був у «поліції порядку» однією з ключових фігур, до кінця життя обійшли навіть щонайменші неприємності. Його прізвище знаходимо в біографічних нотатках німецьких дворян 1933-1945 рр.

Епілог із мораллю

Не варто робити з Івана Дем'янюка заледве не героя, яким намагався представити його в опублікованому у «Детектор медіа» блозі «Він страждав за всіх українців» пан Горобець. У псевдопатріотичному опусі він дійшов до того, що записав його спочатку до лав УПА, а потім - до «патріотичної націоналістичної організації, яка в п'ятдесятих роках минулого століття діяла на території США, де він тоді мешкав». Цікаво знати, де автор, який претендує на роль знавця «справи Дем'янюка», викопав ці факти, що ніяк не в'яжуться з його реальною біографією?

Очевидно, що Іван Дем'янюк - не герой, а жертва. Його страдницький життєвий шлях втілює в собі долю багатьох українців, які пережили голодомор, пройшли через пекло Другої світової війни, опинилися на становищі переміщених осіб і не змогли повернутися на батьківщину, щоб не опинитися в радянських концтаборах. Його доля особливо трагічна, бо за збігом обставин він став беззахисною жертвою войовничої українофобії.

Дем'янюка двічі позбавляли американського громадянства, судили у США, Ізраїлі та Німеччині. Він пережив понад дюжину кримінальних справ і позовів. Правнича боротьба за його виправдання, що тривала понад тридцять років і точилася на трьох континентах, завершилася поразкою.

Слід віддати належне діаспорі, яка створила «Фонд оборони Івана Дем'янюка», зібрала мільйон доларів, щоби врятувати його життя. Натомість Україна, де він народився, виявила до нього повну байдужість. 2005 року, після того як Дем'янюка вдруге позбавили американського громадянства, Служба імміграції та натуралізації США постановила, що його можна депортувати в Німеччину, Польщу й Україну. Та українська влада не домовилася про надання йому притулку, щоби влаштувати справедливий судовий процес на його батьківщині.

Президент Віктор Ющенко не відгукнувся й на заклик Львівської обласної ради з проханням ужити невідкладних заходів правового захисту для звільнення Івана Дем'янюка з німецького ув'язнення. Попри те, що його батько, як і Іван Дем'янюк у часи Другої світової війни, був військовополоненим, опинився в Освенцимі й вижив там за не зовсім зрозумілих обставин. Без відповіді лишилося й надіслане після винесення мюнхенського вироку звернення Львівської обласної ради до президента Віктора Януковича, Литвина, Азарова та Грищенка з проханням захистити Івана Дем'янюка.

Зазнавши переслідувань у трьох країнах, він не знайшов спокою й після смерті. Точилися суперечки про те, де його поховати - у США, де живуть його вдова, троє дітей, семеро онуків і двоє правнуків, чи за тисячі миль звідти, на ненависній йому німецькій землі.

На противагу цьому Адольфа фон Бомгарда поховали з почестями у Прін ам Хімзее. Він комфортно прожив життя, не відповівши за скоєне. У той час як незалежна Україна не домагалася правосуддя для свого беззахисного блудного сина, демократична Німеччина вибачила гріхи нацистському паростку Третього рейху, котрого було за що карати.

Фото - tsn.ua